Актор Олексій Богданович: "Коли бачу вистави зі співаками та телеведучими, мене це не вражає - вони дилетанти"

Один з найяскравіших українських акторів от уже 35 років служить одному театру - імені Франка. І хоча 56-річний народний артист не любить, коли його називають "секс-символом", від цього факту не сховатися. Як і від багатьох інших, про які ми дізналися під час інтерв'ю. Про війну, сучасний театр, кіно та моду на дилетантизм.

Не треба увесь час макати людей у те, що війна-війна-війна

- Олексію, чим ви зараз живете? У яких виставах граєте, у яких проєктах берете участь? 

- З останніх прем'єр це - "Корiолан” Шекспіра, у постановці Богомазова. Це свіжа вистава, якiй немає ще року.

А на Камерній сцені граю у виставі "Війна" за п’єсою норвезького драматурга Ларса Нурена. Він відомий своїм театром жорстокості й пише для цього вiдповiднi п'єси. Тобто це такий специфічний жанр, занадто драматичний і такий несподіваний, що для бiльшостi глядачiв вiн здається важким. П'єса дуже жорстка, агресивна.

Дехто каже: може, не треба було її ставити. Але я думаю, що загальна тенденція до полегшеного варіанта - вона неправильна. Розумію, що люди хочуть відпочивати, хочуть насолоджуватися легкими жанрами, але життя наше складається не тільки з легких моментiв, радощів і позитиву. У житті багато негативного, драматичного і навіть трагедійного. I тим, хто хоче пощипати свої нерви, я все ж таки раджу подивитись цю виставу.

- Про жорстокість якого порядку говорите?

- Хоча п'єса називається "Війна", там ніяких воєнних дій. Там є історія однієї родини, коли чоловік після війни повертається додому і застає повний розвал: дружина живе з його рідним братом, дочки займаються тим, чим не мають займатися. От він і намагається переломити ситуацію, намагається дізнатися, як могло так статися в нормальній сім'ї, за якими законами, і куди зникли в його родині поняття честі, гідності та Бога.

Драма в тому, що війна - це не тільки окопи та стрілянина.

Війна - це те, що відбувається з людьми після вистави, після війни і під час війни.

Тобто там зріз: війна ніби як аспект драматичний, і війна - як аспект соціально-побутовий.

"Вiйна". Фото: ft.org.ua
"Вiйна". Фото: ft.org.ua
"Вiйна". Фото: ft.org.ua

- Хочу спитати, чому наш театр майже не бере участі в реальному житті: під час війни частіше ставлять класику, а не сучасні вистави "на злобу дня"?

- Мене так вразила одна фраза військового, який приїхав зi Сходу, де воював на першій лінії. Ми сиділи в кафе, люди собі навколо пили, сміялися. Я в нього запитав, чи не бентежить його, що вiн там воює, а тут такий шабаш веселий? Думав, він буде обурюватися, а нi. "Ми для того туди і йдемо, щоб ви тут жили, не думаючи про те, що там є" - вiдповiв.

Я не думаю, що це абсолютна правда, але з його уст це прозвучало дуже благородно. Його все навколишнє не дратувало. Він розумів, що є життя людей, які не дотичні до того, що відбувається там, і макати їх увесь час у те, що війна-війна-війна... Це нічого не дасть, доки людина сама не усвідомить це.

Тому я думаю, що театр і не повинен бути відзеркалюванням реального життя, iнакше вiн стане примітивним. Це буде просто агітка, плакат, газета. А оскільки театр намагається зачіпати вічні теми, то не обов'язково розкриватися в контексті сучасності.

- Чому зняли з репертуару вистави, у яких ви з успіхом грали упродовж багатьох років i на якi неможливо було вільно придбати квиток?  

- Зі старих вистав залишилося тільки "Весілля Фігаро". Але це нормальний процес, коли репертуар оновлюється, і вистави, які ти давно грав, витісняються новими. Театр не безкінечний, має ліміти на кількість вистав.

Так, я грав виставу "Приборкання норовливої" упродовж 22 років. Вдумайтеся, 22 роки - це ж два покоління. Ну, я ж не можу грати цю виставу безкінечно, до пенсії. Правда? Тим паче, коли моєму герою 30 років, а мені вже далеко не стiльки. Тому прийшлося від цієї вистави відмовитися.

Те саме і з "Кіном" відбулося. "Кін IV" пішов в історію нашого театру. Це вже трошки було комічно, коли здорові дядьки говорять про якісь там любовні переживання. Щоб не бути смішними, ми вирішили: вистава закінчує своє життя на нашій сцені.

"Кін IV". Фото: ft.org.ua
"Кін IV". Фото: ft.org.ua

Молодим акторам цікаво на сцені випендрюватися

- У Києві почав прокльовуватися сучасний театр. Він "голий", мінімалістичний за антуражем, та інколи його методи дуже дивні. Як ви ставитесь до такого театру?

- Не можу сказати, що я, ну прям, сталий "приверженець" традиційних моментів у театрі. Я не консерватор у цьому плані, я не закритий до експериментів. Але цей театр для мене проблематичний у тому плані, що з театру щезає людина, починають переважувати форма та умовність. За всіма цими режисерськими рішеннями втрачається людське єство, такий театр перестає мені бути цікавим. 

Я недавно дивився виставу, не скажу яку, але там усі актори були в масках. Я ще подумав, а для чого ті актори взагалі? Ну, що я можу зрозуміти про людину в масці? Я не бачу ні її очей, ні міміки, не бачу її переживань. Вона щось там вербалізує, щось говорить, але ці тексти для мене залишаються холодними, тому що вони наче записані на радіо. То може, я краще вдома почитаю якусь книжку або п'єсу, ну чого мені йти до театру, якщо я не отримую там ніякої інформативної складової людської душі. Мені це не дуже імпонує.

Я думаю, що це все ж таки данина моді. Зараз це називають пост-драматичний театр, пост-драма, i це таке, яке мені здається, скороминуще. Все одно театр повернеться до людини, до її внутрішнього життя, проблем, сподівань, надій, до її страхів. Просто зараз така мода. А мода в усьому є. Вона є в одязі, є в сленгу. Тому я абсолютно до цього спокійний.

Ще раз кажу: я не консерватор, я йшов би на такі речі, але якби там був реальний зміст, а не форма заради форми.

- Якщо б вам запропонували такий моднявий проєкт, ви б його розглядали?

- Ні. Звісно, нi. Як то кажуть: "що занадто, то не здраво". Тобто якщо форма домінує і знищує все: суть, сенс. Усе має бути дозованим, а якщо міри немає, то, звісно, я не хотів би бути функцією в чиїхось руках.

Молодим людям цікаво на сцені випендрюватися, їм цікаво грати, тому що вони ще не награлися, вони ще нічого не зробили, їм цікаве саме перебування на сцені. "Це прикольно", - так вони кажуть. .

А мені вже це не приносить задоволення, бо я дуже багато років товчу цю сцену, і топтати її лише заради того, щоб топтати, мені не цікаво

Мені хочеться не просто транслювати якусь думку режисера або драматурга, або всiх разом, а транслювати щось своє, мій життєвий бекграунд. I якщо я не маю змоги цього робити, то втрачаю будь-який сенс брати в цьому участь. 

"Річард ІІІ". Фото: ft.org.ua

Матюки у театрі бувають доречні

- У сучасному театрі зараз весело гнуть матюки. Ви як до цього ставитесь у житті та на сцені?

- Знаєте, є такий анекдот. Конферансьє у цирку оголошує перший номер - публіка не сміється. Другий номер - не сміється. Третій - не сміється. Тодi вiн каже: "Ну що ж, іду знімать штани". Це iсторiя з тієї ж пісочниці.

Коли нам немає, чим затримати публіку, привернути до себе увагу, ми починаємо або роздягатися, демонструючи всілякі частини свого тіла, і навіть статеві акти, або матюкатися. Тобто це таке загравання з публікою.

Хоча все ж таки матюки іноді бувають доречні, коли це грамотна постановка, коли це не просто графоманство, а серйозний твiр, у якому, якщо ти не будеш це вживати, то це буде неправдою. От тоді це виправдано. А коли це мат заради мату, то - до побачення. Якщо на вулиці матюкаються, що нам тепер - копіювати тих людей?

"Живий труп". Фото: ft.org.ua

- У нас у відділі культури матюкаються всі. Таке життя непросте. 

Я недавно іду біля Верховної ради, виходить звiдти чоловiк та жінка, років 45, гарно вдягнута, із зачіскою. Я йду позаду них, раптом чую вона говорить про якийсь музей: "Ой, была вот это я в музее. Ну знаешь, музеи меня не вставляют".

Мене це так вразило. Ну, коли цю особу, яка явно причетна до політичної еліти, "не вставляють" музеї, мені хочеться плакати. От тому я би не привертав театр у той різновид, щоб він "вставляв" когось.

Знаєте, чому сцена у театрi зроблена трохи вище за глядацьку залу?

- Нi.

Тому що на сценi все трiшки краще та вище, ніж у реальному життi. Це не манеж якийсь, де "кувиркаються акробатики". І треба зберігати цю вищість, не зухвалість, ні, а вищість, і показувати, що життя може бути чеснішим, гуманнішим, а любов та почуття красивiшими... Це не індійський фільм, але людина має чогось прагнути, інакше ми можемо опуститися до дна в наших приколах, анекдотах, матерщині

Коли подивишся, що відбувається на вулиці, чим живе наш народ, то іноді просто стає страшно. Це таке деморалізоване, деінтегроване суспільство. Я не кажу тотально, ні, звісно. Але я бачу цю домінуючу масу, яка живе якимось своїм "обивательским" життям і не хоче мiнятися.

Я не схильний до того, що театр має вчити когось. Але мені все ж здається, що вiн має потроху за вухо витягувати людину з тієї рутини, в якій перебуває левова частина населення.

Дилетантизм у нашій країні дуже модний у всіх галузях життя

- Ви вже настільки дорослий😃 актор, що вам можна просто виходити на сцену і розповідати про своє життя. Ви не думаєте про моновиставу?

- Творчий вечір у Києві був тільки один раз і складався з мого, так би мовити, творчого доробку. Про мої ролi у театрі та кіно була мова у першiй частинi, а друга частина - це було спілкування з глядачем i для мене безпосередній контакт з ним був набагато цікавішим. Тому що я хочу зрозуміти, чим живуть зараз люди, чим переймаються, хто вони такі взагалі.

Я не дуже контактую із соціумом, бо мені цього достатньо в професії, і менi цікаво знати більше про людей, які мене оточують.

На жаль, я робив таку зустрiч лише один раз. Але думаю, що з такою програмою можна їздити по Україні так само, як ми їздимо країною з антрепризами, яких у мене чотири. 

У нас локальна маленька команда, ми швидкі на підйом. У Києві ми граємо в основному в Будинку офіцерів, консерваторії та у Жовтневому палаці.

- I в яких жанрах ваші антрепризи? 

- Ми намагаємось уникати легкого жанру, який зараз у фаворi у глядача. Кожна наша вистава - це скоріше симбіоз комедії і драми, одним словом трагікомедія, тому що грати пустопорожні речі, які народ любить, я не хочу. 

"Річард ІІІ". Фото: ft.org.ua

- Якщо чесно, я постійно "нариваюсь" на якісь антрепризнi комедії та а-ля мюзикли за участю наших, ха-ха, селебритіс із телевізора та шоубiзу, звідки тікаю після першого ж акту, а зі мною - ще пів зали. 

- Зараз взагалі час дилетантів. Дилетантизм у нашій країні дуже модний у всіх галузях життя. Зараз артистом може бути кожний, абсолютно. Прибиральниця може бути актрисою, якась дєвочка, в якої папа заможний, ну, або там в кого є бізнес, і він може витратити певну суму на те, щоб "самовиразитись" через театр. I в кожному варiантi це хибна iдея, адже акторство все ж таки - професія, така сама професія, як інші, і думати, що я зможу нахрапом зіграти - це зухвало і непрофесійно.

Коли я бачу вистави, де грають співаки та телеведучі, мене це не вражає - вони дилетанти, як би органічно цi люди не існували на сцені.

І мені здається, що такi "междусобойчики" - це теж скороминуще явище: глядач усе бачить. Тому я намагаюся в таких антрепризах не брати участі, щоб не червоніти.

Багато хто в театральному світі сприймає нашу країну як щось а-ля шароварне

- Зараз у Театрі Франка, в якому почався 100-й сезон, ставлять вистави і європейські режисери. Театр вступає в перiод якихось нових відносин зі світом?

- Весною ми були в Будапешті, возили туди "Коріолан" - і вони були абсолютно вражені тим, що подивились сучасну суцільну цікаву виставу. Тому що багато хто в театральному світі сприймає нашу країну, як щось таке а-ля шароварне, дуже примітивне. Це є кліше, і коли їм демонструєш сучасний продукт, сучасну естетику, із сучасними декораціями, з манерою сучасної гри, то вони злегка шокуються. Вони навіть не могли зрозуміти, як могло статися, що в Україні народилася така вистава. Для них це було диво дивне, тому що вони мало звертають уваги на Східну Європу.

А для того, щоб змiнити ситуацiю, щоб вийти на європейську орбіту, нам треба запрошувати європейських режисерів до українських театрiв. Щоб вони ставили у нас вистави, а потiм витягували цей театр на мiжнароднi фестивалі, які вони знають, де вони засвічені. Тобто це абсолютно нормальний шлях розвитку театру. Тому що копатися у своїй консервній бляшанці, якою є Київ, - це неможливо, ми здеградуємо абсолютно.

Тому я дуже радий, що в нашому театрi буде ставити виставу Аттіла Віднянський. Це головний режисер Національного Угорського театру. Він подивися "Коріолан" і сам захотів попрацювати у нас.

"Коріолан". Фото: ft.org.ua
"Коріолан". Фото: ft.org.ua

Ще одну постановку буде робити режисер з Прибалтики. І я сподіваюся, так потрошку ми витягнемо наш театр на іншу орбіту.

На мою думку, Театру Франка вже давно треба вiдмовитися вiд участi в містечкових фестивалях. Уявiть, ми їдемо на фестивалі в якісь там Чернівці або кудись іще, і забираємо усі нагороди: найкраща вистава, найкращий актор, найкраща актриса. Ми приїжджаємо, щоки надули, ми такі круті, але ж з ким ми змагаємося? Ну нема з ким змагатися, бо це провінція, вони бідні-нещасні ледь жевріють, ледь виживають, а ми забрали всі призи. І що?

От поїдьте в Авіньйон і заберіть там усі призи. Оце буде перемога! Або поїдьте у Варшаву на Фестиваль національних театрів i там позмагайтеся з англійським театром.

Виходити на цю орбіту треба не тому, що зараз це модно та євроінтеграція у всiх на вустах. А тому що там інша якість театру. І це буде підіймати наш рівень, і це такий взаємообмін буде дуже цікавий. І нашим режисерам варто спробувати себе в якихось європейських постановках, писати заявки, подавати тизери. Це просто необхідно, якщо ми не хочемо бути замороженими.

Зібралися знімати фільм про Івана Франка, його взаємини із жінками

- Ви і кіно - ця історія взагалі існує?

- Це нереальна історія вже. Те, що мені пропонують, - братися за це не хочу. Люди погоджуються, щоб заробити гроші. Я розумію, що гроші потрібно заробляти, але іноді й заробляти їх соромно. Як казала Ранєвська: "Гроші прожрала, позор залишився". От і я трошки дорожу репутаційним аспектом свого життя.

"Казка старого мельника". Фото: Міністерство культури, молоді та спорту України
"Казка старого мельника". Фото: Міністерство культури, молоді та спорту України
"Казка старого мельника". Фото: Міністерство культури, молоді та спорту України

- Але кіносценарії ви ще читаєте?

- Якщо це серіал, то ти навіть не почитаєш сценарій, тому що там його пишуть якісь люди напередодні зйомки, i куди той сценарiй "вигребе" - сам бог не знає.

А в серйозному кiно я не заангажований, хоча завжди готовий. До речі, завтра йду на пітчинг, ми зібралися знімати документально-ігровий фільм про Івана Франка, про його історію, взаємини із жінками та колегами, і взагалі про існування поета в тому непростому соціумі, який його оточував. Дуже непросте в нього було життя. Багато було заздрісників, людей, які бажали йому лиха, була трагічна історія з хворобами і з жінками.

- Кого ви маєте грати?

- Я маю бути голосом Франка, тобто не візуально, а таким собi транслятором думок.

Це вже третя спроба проштовхнути сценарій про Франка. Бачите, на словах ми говоримо "наш світоч, наш каменяр", хоча він ніяким каменярем і не був. Ми такі велимовні епітети цiй персонi підшукуємо, а коли до суті доходить, то виявляється його iсторiя нашому кiно не потрібна. Згадайте, коли останній фільм про Франка був. Навіть я не згадаю.

- А хто режисер?

- Олег Бійма. І він же сценарист. 

Це людина з великим досвідом у кiно.

I при цьому третiй пiтчинг відбувається. Я взагалi вважаю, що нацiональне кiно має бути дотаційним, як у французiв. Вони ж не дурні, правда, якщо переживають за імідж своєї нації.

Вони дотують своє кіно. А українцям таке не потрібно. "Нащо  дотувати? Викручуйтеся самі". I це неправильна тенденція, бо якщо ми будемо викручуватися, то нічого серйозного не зможемо знімати, тільки розважальний жанр, на якому можна заробити. 

Мені здається, це дуже небезпечна ситуація для нашого кіно, якщо це не переглянути. Ну, буде якесь "Шалене весілля" весь час крутитися або якісь там інші комедії, як "Останній москаль". Потім буде "Перший москаль", потім – "Середній москаль". Так ми i скотимося до жанру "чего изволите?".

А коли дивишся європейське кіно, то там є прекрасний артхаус, чудові драми, і там комедія не заполоняє повнiстю екран, тому що глядач вихований на гарному кіно.

- А що ви останнім часом у кіно подивилися такого, що вас зачепило?

- Мене вразила одна картина, я був шокований від такої відвертості. Називається "Сербський фільм". Це, як каже зараз молодь, жесть. Жесть така, що, я думаю, зi слабкими нервами його дивитися неможливо.

І ще я подивився артхаусну стрiчку "Екстаз" - це про молодіжну групу танцорів, які потрапляють у халепу. Я ледь витримав цей фільм, я вам чесно скажу, але якісь нові емоції відчув.

Ці два останні фільми мене просто вразили, не можу сказати, що я в захоплені, але таке кіно має право на існування.

- Тому що воно чіпляє?

- Так.

- А ви як кіно дивитесь? Ніколи вас не бачила на прем'єрах.

- Знаєте, мене дуже відволікають люди, які сидять поруч.

- Що гризуть і шарудять?

- Ну, це вже взагалі страх божий. Але в мене iнше. Коли я виходжу на сцену, я намагаюсь відчути залу - яка вона: неуважна, розхлябаний, сконцентрована, допитлива чи непробиваєма. I я намагаюся перекрити цю залу своєю грою та емоціями. Це моє завдання, зробити так, щоб глядачу було цікаво, щоб він не пішов, для цього треба прикладати енергію.

I от коли я знаходжусь у залі кiнотеатру, я точно так, як у театрi, моніторю залу. Ясно, що вона не може бути монолітною, вона не може бути однаковою, а мене це дуже вибиває. А зробити я нічого не можу, я ж не на сцені.

Тому в мене вдома є великий телевізор, в мене є зручний диван і я дивлюся те, що я хочу дивитися, і мені ніхто не заважає.

Ксюша Русановская
Для публікації коментарів потрібно авторизуватись!
Через соцмережi
Через пошту
Ви
Увiйти
Через соцмережi
Через пошту