Дім там, де сім’я: колонка режисерки про український фільм "Додому", що претендує на "Оскар"

Фільм Нарімана Алієва "Додому" з Ахтемом Сейтаблаєвим в головній ролі спочатку не викликав у мене глядацького ентузіазму через тему, яка особисто мені не близька. Проте давно маю правило ходити до кінотеатрів на всі українські прем’єри, щоби підтримувати колег. А звістка про те, що цю стрічку висувають від України на "Оскар", пришвидшила похід до кінотеатру.

Те, що я побачила, мене вразило. 

Фільм починається як звичайне роуд-муві: батько з молодшим сином везуть у Крим тіло старшого, який загинув в зоні ООС.

Дорога неблизька – з Києва треба дістатися до анексованого півострова. 

Мустафа (персонаж Ахтема Сейтаблаєва) має намір поховати загиблого сина Назіма на рідній землі. І бажає, щоби поруч з ним залишився його молодший син Алім. Мустафа не може змиритися з тим, що обидва його сини свого часу поїхали з Криму. 

Алім - повна протилежність батькові. Не горить бажанням повертатися у батьківський будинок, навчається в Києві на журналіста, вивчає українську та хоче жити інакше, ніж його батьки. Все це викликає невдоволення Мустафи.

Конфлікт між батьком і сином починає назрівати з перших хвилин, і ми розуміємо, що їхня подорож додому буде складною.

У них такі різні погляди на життя, що автори фільму підкреслили це навіть у мові. Мустафа єдиний герой, який розмовляє російською. Всі інші - українською.

Для мене особисто роуд-муві закінчується на сцені, коли Мустафа вчить сина битися на ножах. Це був перший крок назустріч один одному. Трохи згодом батько навчить його молитов, нагадає традиції.

Між ними забагато суму та образ, які вони вже не здатні проговорити, тож ідуть на примирення через дію. З цього моменту стрічка перетворюється на фільм-повернення.

Повернення в кожного героя своє.

Для Аліма це рідна мова, релігія і традиції. Він приймає остаточне рішення за будь-яку ціну привезти тіло брата до Криму саме після сцени на кладовищі, де його дядько розповідає історію повернення сім’ї на півострів. 

Для Мустафи повернення – це примирення. Із сином, який вже не безпорадна дитина і його бажання потрібно враховувати. З невісткою, яка, хоч і не є татаркою, проте склала пару синові й тепер невід’ємна частина його життя.

Примирення дається йому важко, бо він звик до боротьби за виживання.

Його родина довгий час не могла повернутися у Крим з депортації. Коли нарешті їх пустили на півострів, то вони потом та кров’ю зводили дім, в якому тепер ніхто не живе.

Мустафа не має, задля чого жити. Один його син загинув, другий поїхав за сотні кілометрів, а дома доводиться підлаштовуватися під  загарбників.

Усе життя Мустафи в минулому.

Остання перешкода на шляху до омріяного Криму дається героям нелегко. Півострів з фізичного об’єкту стає метафоричним. Як Священний Грааль. Як символ втраченого дому, життя, що ніколи не відбудеться знову.

Саме тому Мустафа помирає на світанку, так і не дійшовши до власної домівки, на зведення якої він поклав життя і здоров’я. Адже неможливо повернутися в місце, якого немає.

Автори підкреслюють цю думку. Криму як домівки, більше не існує. Його знову втрачено. Депортація без переселення. 

Але це все про фізичний світ. Поняття "додому" у фіналі набуває філософського значення. Насправді, дім – це там, де сім’я. І герої повертаються "додому" - Мустафа і Алім віднаходять втрачену родину. Між собою. Ця коротка мить єднання варта всіх тих поневірянь. Мить спокою і розуміння, хто ти є.

P.S.

Зазвичай глядачі починають вставати з місць і покидати залу на перших титрах. В якийсь момент у кінозалі чую, як поруч зі мною дівчина питає в свого бойфренда: "А чого всі сидять?" І ловлю себе на тому, що, як і всі, просиділа майже всі титри.

Стрічка зачепила людей, особливо остання сцена, яка, на мою думку, знята ідеально. Як з точки зору драматургії, так і з технічного боку.

Український глядач має за що подякувати авторам проєкту й акторському складу. Пронизлива робота, яка змушує подумати про всіх, хто втратив домівки, рідну землю, волю й життя після 2014 року. І що війна йде не лише в окопах, а й у наших родинах. І шлях до миру пролягає лише через примирення. 

Це саме той вплив, який повинне мати мистецтво.

Я написала редакторці після сеансу, що нарешті в мене немає запитань до українського фільму. Аня зраділа: "Визнімались".

Я думала над її словами і мушу визнати, що в жанровому кіно українські кінематографісти ще довго ламатимуть списи, наступати на граблі, відходити від "дешево-сердито", позбуватися комплексу меншовартості й таке інше.

Вітчизняному кіно потрібен час, щоб вийти на якісний рівень, адже жанр – це сукупність законів, яких треба чітко дотримуватися, а конкуренція з Голлівудом надто жорстка.

Інша справа – авторське кіно.

Чисте мистецтво, коли серце автора кричить на весь світ або тихо промовляє про те, що чіпляє. Тут немає законів, усе залежить від спроможності розповісти про свій біль універсальною мовою. На мою думку, авторам "Додому" це вдалося. 

Ольга Гдуля
Для публікації коментарів потрібно авторизуватись!
Через соцмережi
Через пошту
Ви
укр
рус
© 2018 «Йод.Медia». Всi права захищенiРозроблено у Wander Black
Ми збираємо і використовуємо cookie, для того щоб формувати достовірну статистику та робити контент цікавішим для кожного з наших читачів. Що таке cookie-файли, як їх ввімкнути/вимкнути, ви можете прочитати тут.Редакція шанує авторське право, тому, якщо хочете передрукувати будь-який наш матеріал, напишіть нам сюди.
Пошук
Увiйти
Через соцмережi
Через пошту