Ґонзо-критикеса сучукрліту Тетяна Трофименко: "Українські письменниці пишуть про секс краще, ніж чоловіки"

“Улюблена критикеса” - кандидат філологічних наук Тетяна Трофименко - однією з перших почала критикувати українських письменників “без купюр”, запустила премію за найгірший секс у сучукрліті та увійшла до кола експертів, які не побоялися вручити антипремію за найгірший роман року автору, якого вважають Патріархом нашої літератури.

Ми з Тетяною зустрілися під час "Книжкового Арсеналу", де вона презентувала дебютну книжку "#Окололітературне". В інтерв’ю "Йоду" вона пояснила, чому українці бояться жартувати над Шевченком та чи можна закохати в літературу за допомогою мемів

“Якщо автор використовує сексуальність для піару - можу це потролити”

Тетяна Трофименко

- Тетяно, вас називають "ґонзо-критиком". Можете пояснити, чим ваша критика відрізняється від звичайної?

- "Ґонзо-критика" - дуже суб’єктивна, часом трешова, саркастична. Така собі "без даху". Не можна сказати, що вона в Україні вже оформлена, але це те, до чого хотілося б рухатися - для альтернативи "критиці компліментів".

Яскравий приклад - львівський критик Олександр Ковальчук. Він дуже зухвало перетинає межу коректності, коли пише про кіно або літературу.

Мене ж особистість автора цікавить тільки у тих випадках, коли він сам користується власною сексуальністю або іншими особистими фактами своєї біографії задля піару. Якщо це оприлюднено, я вважаю можливим це потролити.

- Пам'ятаєте свої найскандальніші публікації?

- Було дуже багато дискусій щодо трьох моїх статей про "золотих хлопчиків" сучукрліту: Олексія Чупу, Андрія Любку та Олександра Михеда.

Олександр Михед - кандидат наук та блискучий літературознавець, але його художні тексти стабільно викликають у мене розчарування.

Андрій Любка починав як автор інтимної лірики та, розраховуючи на молодіжну дівчачу аудиторію, експлуатував власну сексуальність і отримував премію як найкращий наречений Закарпаття.

Андрій Любка. Фото BBC

Так само Олексій Чупа, переселенець з Макіївки, багато говорив про цей факт своєї біографії, який на той період використовувався як засіб його розкрутки.

Це були три поодинокі випадки, коли я дозволила собі зачепити якісь особисті речі. У більшості рецензій намагаюся говорити виключно про текст. Те, що є в творі, стає об'єктом досить такого трешового аналізу. Як правило, до авторів та їхніх шанувальників неможливо донести критичну думку, якщо вона не провокативна. А зачепити та спровокувати дискусію, як на мене, головна мета будь-якої критики. 

"Нікого з письменників не потрібно зводити в ранг святих"

- Коли ви починали писати свої рецензії, ще не були знайомі з українським літературним середовищем. Чи не важко залишатися об'єктивною тепер, коли всі всіх добре знають?

- Я захищала дисертацію з давньої української літератури, тому довго була поза сферою сучукрліту. Для мене, звісно, було відкриттям, що не всі там такі, як Жадан (сміється). Але це не означає, що я почала дуже активно інтегруватися в тусовку.

Я не обмежую контакти з українськими письменниками, але й не прагну їх свідомо. Іноді це реально шкодить, коли ти боїшся образити знайому або близьку тобі людину. Найкраще, звісно, розмежовувати дві сфери. Спілкуватися з авторами, але розуміти: щойно текст викличе критичні зауваження, я їх висловлю. 

- Зрозуміло, чому деякі критики бояться негативно писати про сучасних письменників - часто вони дружать та разом випивають. А чому в нас не заведено критикувати класиків, того ж Тараса Шевченка?

- Нещодавно я почула думку: у підсвідомості українців прошитий страх, що ця українська книжка, яку ми тримаємо в руках, остання. Пам'ять про заборони української мови й культури так глибоко зачепила нашу свідомість, що краще оберігати все наше від будь-якої критики.

Треба чесно собі сказати: для більшості громадян України неважливо, якою є якість мистецького продукту, чи написана книжка гарним стилем, чи психологічні характеристики персонажів є глибокими. Важливо те, що вона написана українською мовою та транслює необхідні для виживання нації речі. І це непогано.

Наше суспільство сегментоване. Ми не повинні покласти своє життя на те, щоб якось його переформатовувати і навчати. Проблема виникає, коли ці сегменти починають агресивно ставитися до тих, хто займає іншу позицію. Будь-яка критика авторів, які належать до канону, викликає заперечення та образи. Тому тут треба проявляти певну стійкість: або ми відстоюємо загальнолюдьскі цінності, або, скажімо, те, що Шевченко мав у всьому рацію, поетизуючи гайдамаків та історичні процеси, які були з цим пов'язані.

Фото надано Тетяною Трофименко

Як на мене, нікого з письменників зводити в ранг святих не треба. Це навпаки шкідливо. Оцей шкільний канон, де крок праворуч, крок ліворуч - розстріл. А потім ми дивуємося, чого наші школярі не люблять Чіпку (головний герой роману “Хіба ревуть воли як ясла повні?”. - Авт.) та персонажів Шевченка. Для них це абсолютно інша галактика зі страхом робити якісь оцінки щодо історичного минулого. Любові ми так не виховаємо.

- А що ж тоді можна зробити?

- Школярам не треба нав'язувати якусь позицію. Не було ще жодного випадку, коли я б розповідала сюжет класичного твору в якомусь лайтовому незвичайному варіанті, і щоб дітей це не зацікавило. Але, щойно ми починаємо вимагати благоговіння перед персонажами класичної літератури, це одразу викликає несприйняття.

У кожному тексті можна знайти щось, що промовляє і до сучасної дитини, і до сучасного підлітка. Треба тільки докласти зусиль.

"Я - фан сторінки "Файні меми з української літератури"

- У своїй книжці ви згадуєте меми про літературу.  Чи сприяла б така форма відгуку популярності  сучукрліту?

- Абсолютно! Я - фан сторінки “Файні меми з української літератури”. Шкода, вона останнім часом дуже погано наповнюється. Це той напрям, в якому необхідно розвиватися. У них є дуже сміливі меми на межі фолу.  Ясно, не вся молодь  зрозуміє, про що там йдеться.

Надзвичайно перспективним є і напрямок “Непозбувної бентеги” (мем, який виник у літературному середовищі після невдалого перекладу твору Джона Фаулза “Маґ”. - Авт.). Будь-яке обговорення в інтернеті призводить до того, що читач включається. Якщо людина прочитала книгу та має що сказати - у неї є абсолютне право створити мем, потролити та підірвати цим стрічку на якийсь вечір. І це дуже круто, адже є рецепція, не загнана в якісь рамки. Тому і вийшла моя книжка.

Джерело: Файні меми з української літератури

Мені здається, такого у нас мало, а має бути більше. Комусь здається, ніби цим ми робимо шкоду сучасній українській культурі. Але якщо її не знищили Емський указ та Валуєвський циркуляр - їй дуже важко зашкодити зараз, з усіма можливостями соцмереж, культурних установ і громадянського суспільства.

Просто люди бояться озвучити те, що не відповідає загальним уявленням. Для мене найбільша похвала від тих, хто читають мої рецензії, це коли вони говорять: “Я теж так думав (думала), але боявся (боялася) сказати”. Цей страх - висловити якусь непопулярну думку - все одно є. Хочу, щоб люди бачили - це можна робити, і можна робити прикольно.

“Не треба сприймати “Золоту бульку” як кінець життя”

- Також ви є однією з учасниць журі конкурсу “ЛітАкцент року”, що вручає  антипремію для українських письменників, яка називається “Золота булька”. Чи не страшно було вручати таку відзнаку Юрію Андруховичу?

- Ми готові до будь-якої реакції. Переможець цієї, як і будь-якої премії, завжди викликає обговорення. Не пам'ятаю жодної літературної відзнаки BBC, яка б усіх задовольнила. Про мою улюблену Шевченківську премію я взагалі мовчу. Ми все обґрунтовуємо та пояснюємо, але не треба сприймати “бульку” як кінець життя, адже вона дає чудовий привід для піару, а людям, які вважають, що “нагороджена” книжка класна, - можливість озвучити це.

- А Андрухович?

- Андрухович тоді був однозначним вибором. Я досі вважаю, що “Лексикон інтимних міст” - дуже на любителя. Це проблема всіх, хто очолює канон. Від них завжди чекають відповідей на важливі питання доби, а не просто гарно написаних текстів чи вправно розказаних історій. Андруховичу ми тоді досить спокійно цю “бульку” вручили. Але його немає в соцмережах, тому жодної публічної реакції не було. Спілкуватися з Патріархом після цього не перестали.

Юрій Андрухович. Фото: соцсети

- Ще одна "фішка" ваших рецензій - те, що ви звертаєте увагу на сексуальні сцени у творах сучасних письменників. Завдяки цьому навіть виникла антипремія "Золотий хрін".  Можете розповісти про неї докладніше?

- "Золотий хрін" ми з колегами (Юрієм Володарським, Тетяною Микитенко, Нікою Новіковою та Анною Малігон) заснували як аналог британської Bad Sex Award. Загалом сексуальні сцени в літературі є маркером її художнього рівня в цілому - і в сучукрліті були з цим відчутні проблеми. Про еротику писали або так, що ставало смішно, або так, що починало нудити, тоді як мета подібних описів зовсім інша.

Премію одразу "полюбили". Багато хто каже: "Трофименко бачить у книжці секс - одразу критикує". Нічого подібного! Критикую лише, коли задум не відповідає втіленню.

Наприклад, свіжий роман "Чаполоч”"Ігоря Остапенка розповідає про маніяка-ґвалтівника. Який там може бути опис сексу? Звісно, це не про "нефритовий жезл" або "небо в алмазах". Це натуралістичні, відразливі, жорстокі описи, та для такого тексту - це норм. Інша справа - "Ініціація" Люко Дашвар (минулорічний переможець антипремії "Золотий хрін". - Авт.), мелодрама, де задіяні всі можливі стереотипи. Секс на підлозі зі спогляданням пластикового вікна, нові труси в кишені й неодмінна обручка…

Будь-яка еротична сцена в масовій книжці - те, що продає. Як ми не боремося із сексизмом у рекламі та літературі, але це залишається фактом. Не може бути мелодрами, у якій не змальована інтимна сцена, однак навіть у масовій літературі такі сцени на мають бути шаблонними та примітивними. Тому я про це часто пишу. Як аналізувати книжку, в якій є релігійні мотиви, і уникати взагалі обговорення цієї теми? Так само, як аналізувати мелодраму - і не сказати про сексуальні сцени в ній. Якщо це компонент жанру, його теж треба відмітити.

Не знаю, виконала свою функцію премія чи ні, але мені здається, певний вплив вона має. Автори почали уважніше ставитися до сексуальних сцен, які вони описують.

- А хто у нас краще пише про секс? Чоловіки чи жінки?

- Я зараз під враженням від нових книжок Гаськи Шиян та Ірени Карпи про сучасних українських жінок. Мені там подобається все.😁 Ви там капслоком виділіть: "ТРОФИМЕНКО ПОДОБАЮТЬСЯ ДВІ КНИЖКИ". І в тому числі, сексуальні сцени в них. Вони не глянцеві та ідеалізовані, а досить реальністичні. Але це цілком вписується в те, що авторки хочуть сказати та зобразити.

Тому я все ж таки голосую за те, що краще сексуальні сцени змальовують жінки. Чоловікам чи то сміливості не вистачає, чи то доброго смаку. Досить часто вони самоскочуються в описи на межі з іронією. І тоді це спрацьовує зовсім не так, як вони очікували…

Літературний сексизм по-українськи

- Зараз у нас видають багато нон-фікшену, присвяченого жіночому руху. А що відбувається всередині сучасних  українських художніх текстів? Чи багато наших авторів-чоловіків досі страждають на сексизм? 

- Як на мене, є така проблема. І не тільки в текстах письменників-чоловіків. Багато жінок творять за патріархальними лекалами, де чоловік-завойовник - альфа-самець, який може "підкорити" кохану десять разів за ніч.

З іншого боку, є образ інфантильного чоловіка, який не може забезпечити родину та нічого не досяг у кар'єрі. Його зображують і чоловіки, і жінки. Свіжий роман Анатолія Дністрового нам це доводить. У чому його герой реалізується? Переважно в сексуальній привабливості. Може, він і не є декларовиним сексистом. Але оці постійні обговорення "кицюнь", постійне  наголошення на тому, що там у штанцях у персонажів… Це присутнє скрізь.

Але боротьба за толерантність в українському суспільстві впливає на стан речей. Мені здається, що навіть такі визнані "мачописці", як Юрій Винничук, уже обережніше до цього ставляться, хоча й не знаю, чи це не випадковість.

Певну "бентегу" я відчула від недавнього інтерв'ю літературного критика Євгена Станісевича, де він говорить, що не варто так беззастережно підтримувати ліберальні цінності, не варто підраховувати, скільки та як в сучукрліті зображено геїв та лесбійок, чорношкірих, євреїв тощо. Насправді, варто, принаймні в жанровій літературі, що безпосередньо впливає на масового читача. Якщо ми не будемо цього відзначати, ситуація в українській літературі не зміниться. У наших текстах і далі буде поетизація сексизму, жінка й далі лишатиметься тільки красивим сексуальним об’єктом, а чоловік, хоч і лузером, але мачо, перед яким усі стають на коліна.

Це не означає, що треба сидіти та спеціально відстежувати: а це не толерантно, а тут неввічливо... Однак завдання критика - це й тролити сексистів, і казати про відповідальність письменника.

- До своєї книжки ви додали не нудну класифікацію українських письменників - від Сивочолого метра до La femme fatale. Як вважаєте, таке неформальне знайомство сприяє любові до сучукрліту?

- Я б могла сказати: "Так, звичайно! Це набагато цікавіше. Дивно, що цього ніхто не робить. Давайте я вам за недорого все це зроблю!" Але…

Позаторік я перевірила цей формат на семінарі творчої молоді від "Смолоскипу", де запропонувала учасникам на аркушах написати, кого з письменників ми відносимо до тієї чи іншої групи. З'ясувалося, що не так багато авторів сучукрліту молодь знає, через що не може відчитати іронію та зрозуміти, кого саме я так дотепно "тролю" - живих класиків або "золотих" хлопців та дівчат. 

Тому в школу, на широку учнівську аудиторію, я б, напевно, цього не дала, але якесь пожвавлення в програму треба вносити. Зокрема, щодо класиків. Треба шукати якийсь проміжний формат: не абсолютно забронзовілий пафосний, але й не такий постмодерно-гонзо-стилістично ризикований варіант, як у моїй книжці або, наприклад, у "Шидеврах" Михайла Бриниха...

Ви не питаєте про творчі плани, а я розкажу "без запрошення", так би мовити (сміється). Працюючи над цією книжкою, я усвідомила - немає ні академічного, ні будь-якого іншого сучасного посібника, присвяченого сучукрліту. Останній вийшов більше 10 років тому. Хотілось б самоорганізуватися та описати літературний процес за останні 20 років. Це мій план-максимум.

Є реальна потреба розповісти про це широким масам, а не тільки студентам філфаків. Тільки боюся, в цьому форматі доведеться позбутися "ґонзо" та надмірної іронічності - і це перестане бути цікавим мені. Але завжди можна знайти проміжний формат.

Ольга Ліцкевич
Для публікації коментарів потрібно авторизуватись!
Через соцмережi
Через пошту
Увiйти
Через соцмережi
Через пошту