Ми мусимо визнати все погане, що відбулося в Україні, і перетворити це на силу: інтерв'ю з Balaklava Blues

У великому інтерв'ю "Йоду" українські музиканти, що живуть у Канаді, розповіли, чому відстоювати Україну за кордоном складніше, ніж перебуваючи в ній.

Марічка та Марко Марчики познайомилися в Україні під час Революції гідності. Він - етнічний українець, який народився у Канаді. Вона - українка, яка переїхала до нього три роки тому. Два музиканти виступають українською мовою за кордоном, представляючи електро-фолк проєкт Balaklava Blues. Співають про війну і розповідають світові про те, якою є сучасна Україна.

Фото: Дарія Давиденко / Йод

- Марічка та Марко, ваша музика - це поєднання фольку з електромотивами. Як дійшли до цього звучання?

Марічка: Ми хотіли щось нове. Такого, що не роблять ні в Україні, ні в Канаді. Марко вивчав цей новий стиль, нову техніку – як цю музику створювати. Бо це не так, що взяв інструмент й одразу зіграв цю музику. Це треба мислення змінити, треба багато слухати нового.

Марко: Було відчуття, що народна музика сама по собі не передасть того, що ми пережили. Зараз в Україні є подібна хвиля (фолькотроніки. – Авт.), але артистів у цьому жанрі мало. Є Alina Pash, OY Sound System, Yuko. 

- Ми спілкувалися з одним з музикантів з цієї генерації – це KHAYAT. Він сказав, що мета його музики – відродити й популяризувати любов до фольклору. 

Марічка: Так, звісно! Ми людям подаємо українську пісню у новій незвичній формі. Це як їсти сирий овоч, який у такому вигляді несмачний, але якщо подати у страві - то всім подобається.

Марко: Треба пам'ятати, що ми – фолькмузиканти. Марічка близько 20-ти років їздила по селах України, збирала фольклор. Я так само їздив Східною Європою зі своєю скрипкою. Ми – етномузиканти, знаємо цю культуру, і найголовніше – можемо передати її первинний сенс. А електронна музика – це те, що ми підібрали для себе згодом, щоби дати нове звучання. 

Фото: facebook.com/balaklavablues

Про музику як дипломатію

- Минулого року у вас був тур Україною. Як зараз з аудиторією, слухачів стало більше? І де більше слухають – за кордоном чи у нас?

Марічка: Цей шлях не є простим чи швидким. Цього року ми їдемо на фестиваль в Ірландію, у нас багато концертів в Англії,  концерт в Києві, кілька концертів на західній Україні, в тому  числі  на "Українській пісні" на Арена Львів 17 серпня. Ми багато працюємо з класичними та соціальними медіа, відеорядом на концертах, новими кліпами -  для того щоб нас почула ширша аудиторія.

- Якщо казати про аудиторію, чи відрізняється вона у різних країнах?

Марко: Звісно.

Марічка: За кордоном люди сприймають виключно музику, живі емоції. А тут люди розуміють, про що ми співаємо. Це додатковий кайф.

Марко: Ми створили проєкт, щоб люди чули народні мотиви та історію сучасної України за кордоном. Але ж ми українці, наша музика україномовна, тому хочеться, щоб контакт був саме з українською публікою. 

Ми вважаємо себе культурними дипломатами, які насправді хотіли б жити в Україні, де б росли наші діти.

Але ми вирішили, якщо у нас є виходи на Захід, треба ними користуватися. Навіть якщо нам краще було б жити тут з душевної точки зору, з професійної - у нас є обов'язок використовувати наші можливості.

Фото: Дарія Давиденко / Йод

- Інколи українським музикантам, які популярні за кордоном, закидають, що легко співати про Україну, не живучи тут. Чи зустрічалися ви з подібним осудженням?

Марічка: Що означає "легко"? Кожний шлях є дуже важким. Наприклад, коли ми ставимо виставу в Нью-Йорку, яка побудована виключно на українському фольклорі, то виходить дуже класне рев'ю від The New York Times, де пишуть, що все супер, але вистава українською.

Люди не звикли сприймати мистецтво чужою мовою, і тоді ти починаєш думати, яким чином українське подати так, щоб воно було зрозумілим усім слухачам. 

Марко: Бути музикантом - нелегкий шлях. Однак я собі постійно нагадую, що як би не було важко – це не так важко, як бути солдатом на фронті.

- У вас багато пісень про бойові дії на сході України. 

Марічка: Ми вибрали шлях відображення всіх подій, що відбуваються в Україні. Щоб не сталося, ми будемо про це співати. У нас культурна місія - розповідати у світі про Україну. Якщо війна продовжиться - ми будемо про це говорити. Про це й наш новий кліп MACHINA.

Марічка: Інколи ти дивишся у дзеркало, й тобі не подобається те, що бачиш. Ти хочеш "покращити", "зафотошопити". Нам усім хочеться представляти Україну трохи іншою, та історично ми зазнали впливу Радянського союзу. Українці мають складну ментальність, все це ми й показуємо у нашій творчості.

Цікавою була реакція нашого знайомого, патріота. Я надіслала Толіку кліп та сказала: "Що ти думаєш про це"…

Марко: … він ветеран війни на сході.

Марічка: Так. І він чесно нам відповів. Каже: "За першу половину пісні я хотів вас вбити. Другу половину я проплакав, коли почалася українська пісня. Я не знаю, чи правильно зрозумів ваш задум, але ось моя реакція". Я йому сказала тоді: "Друже, це якраз те, що ми хотіли, щоб глядач відчував. По-перше, сильне обурення і злість. Побачив, зрозумів, що це все існує, і це треба викорінювати. І на цьому контрасті дати українську пісню – глибинну традицію, яку треба оберігати. Через це у тебе сльози".

Якщо просто співати українську пісню, не буде контрасту, який викличе емоцію. Люди скажуть: "Ну так, чудова пісня про чорноморця, ми її чули". Але на контрасті з радянською лічилкою ти розумієш, що це "вау". Це варто зберігати, а не вмикати російські мультики дітям. У нас непростий для сприйняття проєкт, але він порушує складні проблеми.

Марко: На наш погляд, треба дуже сильно зосередитися на питаннях культурної ідентичності. Це важливіше за економічні чи політичні питання. Треба зрозуміти, хто ми є. У Канаді, наприклад, ідентичність дуже широка. Вона й в Україні має бути широкою. Та Україна, з якою я запізнався 10 років тому, вразила тим, як сильно вона відрізнялася від стереотипу, який тоді існував у Канаді.

Фото: facebook.com/balaklavablues

- З огляду на стереотипи, що змінилося? Якою є Україна зараз?

Марко: Коли я приїхав до України, з більшістю українців познайомився через аргентинське танго. У Львові люди танцювали на бруківці по неділях. І це не аргентинці, а українці. Згодом я познайомився з вуличними музикантами, які затягнули мене на фестиваль. І тут я зрозумів, що в Україні є й балканська музика. А ще – є цигани та євреї, які також грають свої мелодії. Далі я побачив, що на сході живуть греки. Тут є міста та села, вулиці яких підписані грецькою мовою. А Крим як відрізняється.

"Ми мусимо визнати все погане, що у нас відбулося, і перетворити це на силу"

- Щодо культурної ідентифікації. Існує багато поглядів і один з них - одна мова, одна нація. На ваш погляд, Україна має бути розмаїтою?

Марічка: Вона вже є розмаїтою.

Марко: Коли ти розширюєш свої погляди – центр та серце від того стають сильнішими. Я не про те, щоб розбавити українську мову чи ідентичність. Я зберігаю українську мову навіть у Канаді. Якщо розширити погляди на те, як сприймати культуру – ми станемо тільки сильнішими.

- У ваших піснях є мотиви з історії Радянського союзу. Навіщо використовуєте їх і як ставитися до думки, що цей період треба забути?

Марічка:  Цей період був. Це як не визнавати Геноцид чи Голодомор. Вони були.

- Багато людей цього цураються

Марічка: Знаєте, у Канаді є багато українців, які не хочуть згадувати Україну. Батьки не хочуть казати своїм дітям, з якого села їхня родина. 

Фото: Дарія Давиденко / Йод

Так само й тут: якщо щось існувало – не можна стверджувати, що його не було. Так, людям болісно визнавати, що певні речі засіли в голові. Ось це "Вышел ежик из тумана, вынул ножик из кармана". Пригадайте цю гру: ти кидаєш ножичок, якщо кинув на чиюсь територію – ти її відрізаєш і затираєш. Ця територія вже твоя. Це ціле мислення.

Це означає, що можна прийти в Крим, кинути умовного ножичка й відрізати територію. Це ж пряма аналогія до гри, яку в дитинстві всі вважали нормальною.

Ось чому війна, ось чому Крим зараз не наш.
Фото: Дарія Давиденко / Йод

Марко: В афро-американській культурі є одна позиція: "Я не бачу світ. Я бачу тільки людину". Переді мною сидить білошкіра й темношкіра людина – але я не бачу колір. Це позитивна річ, правда. Але є й інша позиція: якщо ти не бачиш мій колір, ти мене не бачиш. Колір – це моя ідентичність.

Марічка: Ти не визнаєш мою історію й мої проблеми, якщо кажеш, що я такий самий, як і ти. Це неправда.

Марко: Але це різні позиції. Ми мусимо визнати те погане, що у нас відбулося, і перетворити це на силу. Чому гурт називається Balaklava Blues. Жанру блюз у нашій творчості немає. Але історично блюз – це вираження того, що наболіло, і перетворення цього на силу. А "балаклава" – це все, що ми пережили. Ми щодня носимо її на обличчі як невидиме татуювання. 

Фото: Дарія Давиденко / Йод
Віка Степаненко
Для публікації коментарів потрібно авторизуватись!
Через соцмережi
Через пошту
Ви
Увiйти
Через соцмережi
Через пошту