Інтернат комплексів: як я навчалася в "елітній школі" для дівчаток

Як казав дідусь Фройд: всі ми родом з дитинства. Наші проблеми і радості, комплекси і прагнення починаються саме там. Але ця розповідь - не історія про сумне дитинство, а привід для роздумів про те, що "елітна освіта" - не завжди безпечно для психіки. А "дорого" - не обов'язково приємно, радісно та корисно. Говоріть зі своїми дітьми і прислухайтеся до них, доки не пізно.

Дівчатка зі світського суспільства

З другого по восьмий клас я провчилася в столичній гімназії-інтернаті №13 на Солом'янці. Одразу скажу, що попри слово "інтернат", навчання тут коштувало чималих грошей на той час (а це кінець 1990-х - початок 2000-х).

Як правило, учениці ділилися на дві категорії: діти заможних людей і діти батьків, які віддавали чи не останні гроші з метою не переживати за тривале перебування дитини в школі, де про неї обіцяли подбати.

Від гімназії-інтернату, як і від форми, залишилися тільки спогади. І парочка фото. Я - крайня ліворуч у першому ряду.

Я була з другої категорії учениць. Мене виховували мама і бабуся. Маму я бачила рідко, адже їй довелося працювати цілодобово, щоб у нас були бодай якісь гроші. Бабуся-викладачка часто їздила у відрядження містами України, і тому забирати мене могла не завжди, та й тільки пізно ввечері.

В гімназії ж, яка ще й інтернат, була можливість залишитися ночувати разом з іншими однокласницями, хоча бабуся завжди намагалася, щоб це відбувалося якнайрідше.

Мені було 8 років, коли я вперше переступила поріг цієї гімназії. І, чесно кажучи, трохи боялася, тому що слово "інтернат" було якимось страшним і незрозумілим. Думаю, багатьох дітей батьки лякали їм: "Погано поводитимешся - віддам в інтернат". Але мене переконали, що це "хороша школа для хороших дівчаток". І я повірила.

Напевно, багато в чому  вона справді була непоганою. Але деякі епізоди з того гімназійно-інтернатівського життя так закарбувалися в мою пам'ять, що зараз, 20 років потому, я розумію - ті роки посіяли в мені безліч комплексів.

Зовнішній вигляд "паскуд" і "паршивок"

Зовнішньому вигляду в гімназії приділялася підвищена увага. Зараз я розумію, що, створюючи жорсткі правила, керівництво школи, швидше за все, перестраховуються від раннього дорослішання дівчаток і агресивного підкреслення своєї жіночності в підлітковому періоді, як це часто стається. Але, чесно кажучи, іноді це тхнуло фетишизмом.

Волосся гімназисток завжди мало бути "в узді" - або зав'язуватися в хвіст, або заплітатися в коси. А якщо, не дай боже, якесь пасмо зрадницьки вискочить на волю - його негайно слід підібрати шпильками, які завжди були під рукою.

Будь-який, навіть найненав'язливыший, макіяж на обличчі дівчинки був табу. Навіть для старшокласниць. У кращому разы директорка або вихователька публічно вилають тебе перед усім класом. У гіршому - демонстративно вмиють власними руками.

Такою я була, коли пішла в гімназію...

Публічне приниження майже завжди супроводжували два "чарівних" слова - "паршивка" та "паскуда". Досі вважаю ці "епітети" грубіше та огидніше за будь-який добірний мат. І навіть зараз, набираючи ці слова у ворді, я відчуваю той нудотний холод з дитинства, замішаний на сором і страх...

Спостерігаючи за тим, як засуджують старшокласниць, уявляла себе на їхньому місці. Боялася. Тому років в 13, коли думки "навести красу" почали виникати в моїй голові, страх опинитися в ряду "паскуд" завжди перемагав.

Майже до 18-ти років макіяж здавався мені чимось забороненим і ганебним. Пам'ятаю, як уперше подолала цей бар'єр напередодні шкільного випускного (вже не в інтернаті), підвівши очі й підфарбувавши губи рожевим блиском. Але того дня моє старання побачило лише відбиття в дзеркалі: через 15 хвилин змила все. Мені, як і раніше здавалось, що я зробила щось погане.

Страшна старша вихователька

Коли дівчатка починали перетворюватися на дівчат, у старшої виховательки був особливий ритуал - перевіряти їх "на охайність".

Перед початком уроків кожна з нас мала підійти до неї і прямо перед її носом підняти руку на предмет неприємного запаху під пахвами. Видовище, м'яко кажучи, дивне. Відповідь на те, чи була в цьому перформансі бодай крапля здорового глузду, знала тільки його ініціатор - "велика та жахлива" Світлана Миколаївна.

"Світланку", як ми її пошепки називали, в інтернаті боялися всі, і не тільки діти. Їй було років 65-70, але бадьорість духу ця сувора жінка зберігала таку, що їй позаздрили б усі гімназійні "молодиці".

Усі стихали, коли вона з'являлася. Її авторитет серед інших педагогів був беззаперечним. Що вже казати про нас, "паршивок". Якби я могла писати її ім'я пошепки, неодмінно робила б так і зараз.

Щорічно старша вихователька грала в свою улюблену гру: вибирала в кожному класі улюбленців та ізгоїв. Потрапити в немилість Світлані Миколаївні було найгіршим розкладом. І мені, звісно, це вдалося.

Я не росла шкідницею, хамкою, патологічної брехухою і на звання важкої дитини вочевидь не тягнула. Здавалося, ніщо не могло викликати негатив на мою скромну голівоньку з охайно заплетеними косичками. Тільки два маленьких мінуси: я була занадто веселою і "нечистокровною".

...а такою є зараз.

Світлана Миколаївна любила повторювати, що моя надмірна життєрадісність - це "зрив дисципліни". Але найбільше її турбувало моє походження. Дізнавшись про те, що мій тато за національністю араб, Світлана Миколаївна раз у раз заявляла, що в мене "погані гени". При цьому вона прекрасно знала мою сімейну ситуацію, зокрема нюанс про те, що батько з нами не живе.

Пізніше, в розмові з бабусею, якій я одного разу поскаржилася (чи не єдиний випадок у моїй шкільній біографії), педагог спростувала всі свої расистські висловлювання. А я стала ще й "брехухою".

Зрештою я почала соромитися свого прізвища, яке мріяла змінити. На щастя, цей комплекс мені вдалося перемогти. Коли я стала журналісткою, зрозуміла, що моє складне, але оригінальне прізвище вигідно відрізняє мене від колег. І навіть якщо я коли-небудь і зміню його в паспорті, в світі текстів як і раніше залишуся Катею Бахаджаті.

Підсумки боротьби "за охайність"

Жорсткий контроль за "скромністю краси", звісно, не вберіг мене (і, впевнена, багатьох інших дівчаток) від типового підліткового бажання - виділитися. Правда, в моєму випадку тинейджерский період почався тільки в 18 років і протікав набагато радикальніше, ніж міг би.

Підсумки цієї боротьби "за охайність" такі:

  • На моєму тілі є тату, якого я досі дуже соромлюся. Зроблено воно було, до речі, в нетверезому стані в 21 рік. Але думка ця - вмазати чорнило під шкіру "назло Світланці" - з'явилася у мене ще класі в сьомому.
  • Я відчула на собі процедуру збільшення і без того немаленьких від природи губ, після чого півтора року проходила з подобою вантуза на обличчі.
  • Вдавалася до послуг пластичного хірурга. Мабуть, позначилися "компліменти" тієї ж виховательки, яка раз у раз нагадувала, що зовнішність моя "якась неросійська".
  • Регулярно експериментувала з образами різного ступеня вульгарності, виставляючи напоказ випуклі частини тіла.

Можливо, все це сталося ще й тому, що я не скаржилася мамі та бабусі на те, що мене якось принижують. Не хотіла їх засмучувати і мовчки терпіла. А вони багато працювали і зрідка говорили зі мною про те, що мене турбує.

У результаті мій "підлітковий період" тривав мало не десяток років і закінчився, коли мені було 27. Тобто рівно рік тому, коли я зустріла свою любов. Чудовий, до речі, засіб боротьби з комплексами.😉

Добровільно-примусові різноманітності

Звісно, інтернат у моїй пам'яті - це не тільки погано й страшно. Пам'ятаю я і хороше.

Наприклад, саме тут я знайшла свою найкращу подругу - теж Катю. Дитячі переживання дуже зблизили нас. Як і мене, її теж батьки забрали у восьмому класі з "елітної школи" і перевели в звичайну. І ми дружимо досі. Мало того, Катя і зараз - єдина людина, яка знає всі мої таємниці.

Ще з хорошого: в плані знань гімназія явно вигравала у звичайної школи. Майже всі викладачі під час уроків були уважні та наполегливі (в класі було по 15 дівчаток). Деяких досі згадую з великою теплотою.

Були там і факультативи. Багато факультативів. Треба ж було якось виправдовувати дорожнечу навчання.

Тому в добровільно-примусовій формі кожна з нас відвідувала позакласні заняття: хореографія, уроки латини, хор, виготовлення виробів зі шкіри... А я мріяла танцювати хіп-хоп і писати тексти, чим активно й зайнялася, перейшовши до звичайної школи.

Але від інтернатських факультативів залишилися яскраві флешбеки. Наприклад, від викладачки хореографії, яка, як нам здавалося, іноді приходила на заняття напідпитку, в 5-му класі я дізналася, що є володаркою кривих ніг.

Тривалі роки потім розглядала я їх удома перед дзеркалом, питаючи у мами або бабусі: "Невже у мене криві ноги?". Вони переконали - ні. Ну, або з віком вирівнялися. 😉

Дівчинка виросла. Ноги "вирівнялися" 🥰

А найбільший життєвий інсайт я отримала під час уроку латини, яку викладав одягнений в рясу отець Діонісій Сергійович (він же - Батя Деня). Звучала ця істина так: Si vis pacem, para bellum. Що означає: "Хочеш миру - готуйся до війни". З цим і жила тривалі роки.

Жити, як усі

Свій 8-й клас я почала в найзвичайнішій школі, в двох хвилинах від дому. 

Спочатку мені здалося, що я потрапила в якийсь паралельний світ:

можна фарбуватися, ходити з розпущеним волоссям і бути собою. Але я продовжувала соромитися: не фарбувалася і ходила до школи в безглуздому піджаку-оверсайз, ховаючи під довгою спідницею свої "криві ноги". Тоді як більшість однокласниць красномовно підкреслювали свої форми.

Спілкування з хлопчиками в класі тривожило, адже майже шість років з представників протилежної статі я комунікувала хіба що з двоюрідними братами. У результаті - неминучий дисконект: бажання порозумітися з хлопцями я проявляла максимально безглуздими жартами, і однокласники оголосили мені війну.

Справедливості заради зазначу, що тут напевно позначилася не тільки "жіноча" школа, а й відсутність батька. Так чи інакше, в студентські роки я змогла вибудувати нормальні відносини з одногрупниками і в подальшому не мала з цим серйозних проблем.

Частіше розмовляйте з дітьми

Багато років потому я знайшла своїх однокласниць з інтернату в соцмережах. Ми підтримуємо відносини, цікавимося справами одна одну. У багатьох з них вже сім'ї, діти. Не знаю, відчули вони все те, що і я. Навряд чи. Адже майже всі вони залишилися і довчилися в тій гімназії.

Напевно, мені тоді потрібно було розповідати рідним про свої переживання і бажання піти з цього місця. Але я боялася зайвий раз говорити вдома про чергову "подію", адже в результаті все одно залишалася крайньою. У всьому винна я. Мені так вселили. І я повірила.

А ще мені було соромно. Соромно скаржитися. Адже мама і бабуся так старалися і так багато працювали, щоб я вчилася в "хорошій школі для хороших дівчаток".

У будь-якому разі з усієї цієї ситуації я винесла цінний урок. Щоб уникнути подібної історії зі своєю дитиною, я зобов'язана стати їй другом. Якому вона зможе відверто розповісти про все, що його турбує, не боячись бути засудженим і незрозумілим.

P.S.

Дізнавшись про те, що бабуся забирає мене з гімназії (назавжди! зовсім! безповоротно!), Світлана Миколаївна раділа. Плескаючи в долоні, вона буквально проспівала: "Ах, яка прекрасна новина! За це треба випити". І, якби я могла в ті часи скласти їй компанію, то неодмінно б це зробила! 😁

Катя Бахаджаті
Для публікації коментарів потрібно авторизуватись!
Через соцмережi
Через пошту
Катя Бахаджати
Анастасия Бега, приветствую! Искренне рада за ваш положительный опыт обучения в гимназии-интернате 13! Знаете, я далеко не единственная, кто с ужасом вспоминает это учреждение. Приглашаю к прочтению комментариев под моим постом в FB: https://www.facebook.com/katerinabahajati/posts/2892370890827746. Там люди пишут правду. Очень жаль, что от "любви" Светланы Николаевны пострадала не только я. П.С. Восхищена скромностью вашей самопрезентации! Так может только истинная гимназистка!)))
7 лют 2020 р., 10:47
Анастасия Бега
Катя, я закончила гимназию в 2000году, училась с 8го по 11 класс и очень этому рада. Совершенно не разделяю Ваших эмоций, для меня все что происходила в гимназии это правильно. Да, действительно было строго, но унижений не припомню. Иногда мне кажется что мой ухоженный вид, моя грация, моя скромность, тактичность, ясный ум и всегда красивый и уместный внешний вид это как раз заслуга гимназического воспитания. А Светланна Николаевна любила каждую из нас). Не думаю, что виной Ваших комплексов стала гимназия.. косметика в 8 классе не прибавляет уверенности в себе) и точно не делает нас лучше. С ув. Анастасия Бега(в девичестве Дегрик)
7 лют 2020 р., 09:54
Ви
укр
рус
© 2018 «Йод.Медia». Всi права захищенiРозроблено у Wander Black
Ми збираємо і використовуємо cookie, для того щоб формувати достовірну статистику та робити контент цікавішим для кожного з наших читачів. Що таке cookie-файли, як їх ввімкнути/вимкнути, ви можете прочитати тут.Редакція шанує авторське право, тому, якщо хочете передрукувати будь-який наш матеріал, напишіть нам сюди.
Пошук
Увiйти
Через соцмережi
Через пошту