Інтерв'ю з Андрієм Халпахчі. Про 50-річчя "Молодості", зменшення мотлоху в українській кіноіндустрії та вплив стрімінгових платформ на кіно

Цьогоріч кінофестивалю "Молодість" - 50 років. Попри пандемію та карантин, святкування пройде наживо, але з невеликими змінами. Про них ми й поговорили з художнім директором фестивалю Андрієм Халпахчі, а також про перспективи кіноіндустрії під час пандемії та в епоху стрімінгових платформ.

- Андрію Яковичу, то ж чим сьогоднішній кінофестиваль "Молодість" відрізняється від того, яким був 50 років тому?

- 50 років – це фактично третина історії світового кіно, бо кіно існує 130-140 років, менше за 150. Крім цього "Молодість" - це ще й історія країни. Зміни, які пов'язані з незалежністю, вони безумовно вплинули на розвиток фестивалю.

Одна справа - фестиваль був якоюсь частиною подій у Радянському Союзі, інша - це головна кінематографічна подія незалежної України. 

50 років тому фестиваль починався, як огляд студентських робіт інституту Карпенка-Карого. Це був суто студентський фестиваль і він виник, дійсно, досить несподівано, бо в Україні була більш жорстка цензура, ніж десь - у Москві, Тбілісі, Ризі. Тоді навіть деякі фільми, які демонструвалися там, у нас, в Україні, були заборонені. 

Непрості часи: 1970-й рік, коли закінчилася відлига і починалися більш суворі брежнєвські часи, тоді виникнув фестиваль, з якимось осередком свободи.

Буквально протягом перших років "Молодість" стала відкритим українським фестивалем для всіх республік Радянського Союзу. І вже тоді була вироблена формула фактично тієї програми, яка існує до сих пір: змагалися окремо студентські роботи, окремо перші короткометражні роботи за напрямками - документальні, ігрові та анімаційні, і перші повнометражні ігрові картини. 

І тоді це було покоління режисерів, які стали класиками радянського кіно: Іван Миколайчук, Вадим Абдрашитов, Володимир Меньшов, Ельдар Шенгелая.

Я прийшов на фестиваль у кінці 80-х років, під час перебудови, щоб зробити фестиваль міжнародним.

Тоді існував один міжнародний фестиваль - у Москві. Він був дуже офіційний. А те, що виникло у Києві, коли приїжджали люди з різних республік і могли вільно спілкуватися, здавалося трохи дивним. І вже у другій половині 80-х років, коли відчувалася перебудова, ми почали запрошувати перших кінематографістів соціалістичних країн - Польщі, Чехословаччини, Угорщини. Потім вже трохи люди завітали навіть з Фінляндії та Ізраїлю. 

Наша команда складалася з мене та Аліка Шпилюка, який зараз більше працює на одеському фестивалі. У нас тоді був свій кіноклуб "Діалог", де знову ж виникла можливість показувати фільми, які довго були заборонені. На екранах з'являлися фільми Бергмана, Копполи, Формана.

Я пам'ятаю в кінотеатрі "Кінопанорама" показували Пазоліні - це були неймовірні черги, переповнені зали, робили миттєвий переклад, коли перекладачі на слух перекладали фільм у залі з мікрофоном.

І нас запросили як консультантів, щоб робити фестиваль міжнародним. А далі трапилося те, що трапилося. Україна стала незалежною.

І ось наприкінці 80-х ми почали робити міжнародний фестиваль, а фактично в 90-х я його очолив, і 1993-го зареєстрували його офіційно як міжнародний фестиваль.

Далі теж були події, ми розвивалися. Фестиваль зайняв місце не тільки в Україні, а має резонанс у світі. Щороку на "Молодість" приїжджають і демонструють свої фільми приблизно 60 країн світу.

- Як пандемія вплинула на фестиваль?

- Пандемія вплинула на всю індустрію. Ми протягом року багато їздили на різні фестивалі, мали можливість побачити фільми наживо, домовитися, зустрітися і запросити якихось акторів, режисерів. Останній такий фестиваль був у лютому - Берлінський.

Великі фестивалі через пандемію були скасовані чи перенесені. Московський фестиваль, який мав би відбутися у квітні, перенесений на кінець вересня. Канни відмінили взагалі, Карлові Вари відмінили взагалі. Локарно відмінили частково. Інші фестивалі провели свої події онлайн, що все ж таки не є фестивалем.

Розумієте, фестиваль - це не просто перегляд фільмів. 

У першу чергу - це екран, зал і спілкування людей.

Тому, безумовно, ми прийняли рішення, що будемо проводити фестиваль. Це викликало резонанс за кордоном, адже невже - невже фестиваль буде в реалі?

Ще один фестиваль, який має відбутися одразу після нас і наживо, це Венеціанський фестиваль. 

Безумовно, пандемія дала поштовх пошуку нових форм, які так чи інакше були присутні у нашому житті, але прикро, що не всі зможуть приїхати на фестиваль. І, безумовно, обмеженість. Зал має бути заповнений на 50 відсотків.

Знаєте, відчуття, коли ти представляєш картину і бачиш переповнений зал, іноді сиділи у проходах - це одна справа, інша справа - це коли наполовину заповнений зал. Ну що робити? Хоч так. Крім того, у нас є майданчик просто неба, але і там має бути дистанція у розсадці людей. 

Венеція, наприклад, сказала, у них замість 50 залів будуть працювати тільки 15, і вони кажуть про втрати двох мільйонів євро на продажі квитків.

- Ви підраховували втрати?

- Важко сказати, але якщо ми розраховували на повні зали, а буде 50 відсотків. Хоча продаж квитків – це невелика частка нашого бюджету, тому для нас це не так суттєво, але все одно пандемія взяла своє. Ми маємо витрачати бюджет на пошив 6 тисяч масок, антисептики і таке інше.

- Хто з міжнародних зірок приїде на "Молодість" святкувати ювілей? Десять років тому, пам'ятаю, приїжджало багато зірок з Росії. 

- На сорокаріччі були Депардьє, Фанні Ардан, Софі Марсо, Крістофер Ламберт, Людмила Гурченко, Володимир Меньшов, Рената Літвінова. По-перше, тоді була можливість співпрацювати з Росією, зараз ми цього не робимо, тому що так чи інакше - це країна агресор. І навіть та інтелігенція, яка підтримує Україну, не має змоги приїхати і ми не бачимо в цьому сенсу.

Що стосується гостей з Європейського Союзу, то такого зіркового складу ми не побачимо. Люди бояться і ми це розуміємо, хоч ми і плануємо робити тести ПЛР для гостей, щоб вони могли виїхати вже з аналізом і не мати самоізоляції.

Ви бачите, що у Європі всі очікують, що буде друга хвиля десь у жовтні. А насправді друга хвиля у всьому світі відбувається саме зараз.

Тому, дійсно, вектор фестивалю цього року - для внутрішньої аудиторії. Хоча за підтримки Українського культурного фонду нам вдалося зробити потужну онлайн-платформу, яка дасть змогу нашим колегам на Заході бути учасниками фестивалю, подивитися фільми і взяти участь в інтерактивних подіях.

- А все ж таки, на яких гостей чекати?

- Молода акторка, американська зірка Іванка Сахно. Буде прем'єра фільму Let it snow, як особлива подія на фестивалі.

У нас є традиція вручення почесного призу "Скіфського оленя" за внесок у світове кіномистецтво. Цьогоріч його отримає зірка Робер Оссейн, якого наша публіка здебільше знає за роллю Жофрея де Пейрака у фільмі "Анжеліка". Але він значно більшого діапазону актор і режисер. Очолював Національний Народний театр у Реймсі, в паризькому палаці спорту ставив величезні вистави: "Дантон і Робесп'єр", "Людина на ім'я Ісус".

Сьогодні йому 92 роки, він готує новий спектакль "Собор Паризької Богоматері", і до нього їде наша група, щоб вручити "Оленя" та записати його для глядачів "Молодості". В такому віці ризиковано кудись летіти. Але він абсолютно працездатний і щасливий отримати наш приз. Його мама, Анна Мінковскі, зростала та навчалася у Києві. 

- На які фільми фестивалю радите звернути особливу увагу?

- Одна людина не може переглянути 5 тисяч фільмів, тому у нас працює команда.

Що стосується конкурсної програми, яка складається зі студентських короткометражних та повнометражних фільмів, я б не хотів щось виділяти, бо це складний відбір. Мені легше коментувати нашу позаконкурсну програму. У нас є 12 спеціальних програм. 

Знову ж таки, пандемія нам завадила у чомусь - деякі українські фільми, які ми очікували, ще не завершені, а з іншого боку, у чомусь допомогла, бо є українські фільми, які чекали своєї прем'єри і не виходили на екрани. Тому склалася чудова програма українських прем'єр. Це і новий фільм Романа Балаяна, і фільм В'ячеслава Криштофовича "Передчуття", і фільм Сергія Буковського про Валентина Сильвестрова. 

Також нам дуже важливо, щоб фестиваль мав виховну функцію. Тому у нас є програма кінокласики, яка називається "Століття великих".

Ми відбираємо до неї роботи акторів та режисерів, яким би виповнилося 100 років. У 2020-му сто років Юлу Бріннеру - дуже відомому актору, який зіграв головну роль у фільмі "Тарас Бульба" , і безумовно його зіркова робота у "Чудовій сімці". З іншого боку це чудовий японський актор Тошіро Міфуне. І цього року - сторіччя Фелліні. Ми покажемо мій найулюбленіший фільм цього режисера "Ночі Кабірії". 

Всі фільми кінокласики - реставровані. Вони фактично зроблені наново, у чудовій якості.

Окремо наголосив би на дитячій програмі. Вона конкурсна. Розрахована на підлітків від 10 до 14 років. Саме той вік, на мою думку, коли виховується людина як глядач. І наше завдання привернути увагу дитини до фільмів, які змушують задуматися.

Ви знаєте, у багатьох з нас є діти чи, як у мене, онуки певного віку. І безумовно, коли вони бачать картину з Афганістану, це для них потрясіння, для дітей, які виховуються в зовсім інших умовах. Це фільми, які ставлять проблеми. Проблеми зростання дітей.  

Дуже цікава наша програма, яку не можна обійти увагою, "Сонячний зайчик". Вона існує з 2001 року і присвячена проблемам ЛГБТ. Програма до сих пір є актуальною, бо вона ширше, ніж тільки розмови про людину, яка обирає сексуальну орієнтацію. Це розмова про толерантність, ставлення суспільства до людей з іншою релігією, з іншими політичними уподобаннями, з іншим кольором шкіри. На жаль, ми бачимо, що у світовому та українському суспільстві ці проблеми є досі актуальними.

- Чи будуть у програмі фільми про війну, переселенців? 

- Безумовно. Наприклад, фільм українсько-швейцарського виробництва "Забуті". Це якраз про переселенців, про людей, які спочатку мешкали на межі, а потім поїхали до Києва чи до інших міст України. 

Це не війна в чистому вигляді, але це проблема адаптації людей, які відриваються від свого коріння у зв’язку з політичною ситуацією, з війною. Це дуже потужна, на мою думку, картина, вона вже мала свої прем‘єри у світі, була нагороджена на Варшавському фестивалі минулої осені. 

Одна з фестивальних локацій кінофестивалю - Будинок Кіно в Києві. ?: facebook.com/molodistkiff
Матерiали по темi
Режисеру Фелліні - 100: він насправді крутий чи нас обманюють (пояснює кінокритик)

- Розкажіть історію виникнення нагороди "Скіфський олень". Хто її автор? 

- Це було наприкінці 80-х років, коли ми створювали фестиваль як міжнародний. За радянські часи вручали кришталеві вази, розписні тарілки - такі були призи. А, безумовно, кожний міжнародний фестиваль має свій символ - золота пальмова гілка, золотий ведмідь, леопард, тигр. Кожен шукає свій символ, і ми шукали. 

І тоді молодий художник, скульптор Волошин запропонував нам відтворити з відомих клейнодів України скіфського оленя. Він нам розробив дизайн, олень був з бронзи, і ми його вручали на початку 90-х. Потім Волошин поїхав десь за кордон і залишив нам авторське право.

Пізніше інший київський скульптор дещо змінив вигляд оленя, а потім український ювелірний дім Kimberl запропонував зробити оленя коштовним. Він є з чистого срібла, позолочений і з двома невеличкими діамантами. І безумовно, ще додаються грошові призи. З цим нам допомагає упродовж 20 років наш партнер - компанія МСЛ. 

Олень, звичайно, не бігає по Хрещатику, але це наша тварина, яка є в наших лісах і дуже красива. Це така репліка до нашого національного символу, нашої історії. 

- Цьогоріч до Держкіно було подано рекордну кількість заявок на підтримку дебютних фільмів. Здається 176. З чим ви пов'язуйте цей сплеск? 

- Я працюю в Раді Держкіно по підтримці кінематографії. Якраз є одним з тих членів журі, який визначає переможців окрім експертів. Дійсно, у цьому році було дуже багато проєктів. 

Розумієте, у середині 90-х були дуже важкі часи, коли в Україні вироблявся один повнометражний фільм на рік чи було 5 фільмів взагалі українських. За останні роки проведена велетенська робота з боку держави. 

Ми зазвичай любимо лаяти владу, в плані культури особливо, але тут варто віддати належне. 

Ми маємо збільшення бюджету на кіновиробництво, на просування українського кіно.

За останні 10 років дуже багато чого зроблено. Тому це дало такий поштовх. З'явилася індустрія. Бо, безумовно, таланти в країні завжди були, але зараз створені умови для їх реалізації.

З іншого боку, багато чого, що знімається - не все стає шедеврами, але це нормальний процес. У світі іноді знімається такий хлам, що соромно дивитися. Але те, що стосується українського кіно, ми бачимо перемоги на престижних фестивалях, участь на престижних фестивалях. Ну як можна було мріяти, що кожного року ми тепер маємо щось у Берліні, Венеції, Каннах? 

- В одному інтерв'ю ви сказали, що в Україні просять держфінансування для того, щоб освоїти бюджет, а не зняти хороше кіно і продати у світі. 

- Кіноіндустрія стає справжньою тоді, коли продюсери вкладають або свої кошти, або збирають їх, і мають не тільки державну підтримку, а й позадержавну. І це дуже важливо, що у нас з‘являються фільми, які знімаються на позадержавні кошти. 

У цих випадках продюсери мають задумуватися, як реалізувати картину. Бо є й негативне явище. Отримав державні кошти, щоб зробити кіно, а інших цілей собі не ставиш.

Завдання має бути не лише зняти, а і заробити в реалізації. І цей шлях тільки починається. Він нелегкий, бо багато років не було досвіду. І повноцінної української кіноіндустрії не існує. Бо все ж таки індустрія - це коли мінімум 50 відсотків видатків фільму відбивається на внутрішньому та зовнішньому ринках. 

В Україні не вистачає кінотеатрів. Їх немає в маленьких містечках і селах, тому ринок ще не дуже розвинутий. Але парадигма мислення у продюсерів змінюється, і щодня радієш новинам, що українські фільми продаються на Амазон, на Нетфлікс, виходять обмеженим прокатом у Франції, Польщі десь ще. 

- Молодим людям, які не пройшли конкурс у Держкіно і не отримають фінансування, де порадити шукати гроші для реалізації своїх задумів? 

- Існує прислів‘я: "Талант знайде собі місце". Здебільшого, всі, хто має справжній талант, пробиваються. 

Так, держава не може фінансувати багато стрічок. Але Україні і не потрібно виробляти своїх 100 фільмів на рік. Тому що у нас немає ринку. У Франції виробляється десь 250 фільмів повнометражних на рік, у Польщі - 35-50. Це і наша кількість. 

Крім того, інша проблема: "у кого есть рот, тот и поет". Є сценарії абсолютно нецікаві, є люди, які хочуть знімати кіно і не розуміють, що у них немає фаху, таланту. Це ж важко сказати людині в очі, що насправді ти не режисер, не актор, не продюсер. 

Де шукати? Кіноіндустрія багато років чекає закону про меценатство. Він потрібен, щоб заможні люди охоче вкладали гроші в мистецтво, культуру, кіно. Для них потрібно створити умови, позбавити якихось податків чи зменшити їх. Це велика робота, яку мають виконати законодавці. 

- Зараз модно говорити, що стрімінгові платформи приведуть до розорення кінотеатрів. Відчуваєте загрозу?  

- Не вірю. Змінюються, звичайно, якісь форми в різні періоди, ось, навіть, останні 50 років історії кіно – різні були хвилі: переповнені зали - потім відтік, поява DVD, але все одно люди повернулися до кінотеатрів.

Знаєте, так казали завжди: коли виникло кіно, то стверджували, що це знищить театри. Не знищило. Поява телебачення - знищить кіно. Не знищило. 

Не знищать стрімінгові платформи кінотеатри. Так, буде в якийсь момент відтік глядачів, але це інша форма.

Я пам‘ятаю свої відчуття, коли у 70-ті привозили з Москви світову класику і показували у колишньому Жовтневому палаці на величезних площадках якийсь фільм чи збірку короткометражок Чапліна. Переповнені зали. І ти падаєш з крісла, смієшся разом, це відчуття колективного.

А коли ти дивишся ці короткометражки по телебаченню чи на комп'ютері, це абсолютно як футбольний матч дивитися не на стадіоні, а вдома.

Відчуття оцього сплеску, коли енергія має вийти з тебе - це дуже важливе в колективному сприйнятті, тому кінотеатри будуть існувати.

- Фестивалі, які на межі закриття через пандемію, відновляться?

- Відновляться, бо той же Каннський фестиваль не пішов в онлайн, вони його відмінили. Бо проведення такого фестивалю онлайн - це нонсенс. 

Я пам'ятаю, це було понад 20 років тому, коли йшов з Берлінського фестивалю його багаторічний і найкращий, на мою думку, директор - Моріц де Хадельн. Наш хороший друг, якого ми теж нагороджували за внесок у світову кінокультуру. 

Він тоді зробив прийом, запросив колег, директорів інших фестивалів, і йшла ця розмова, що фестивалі будуть з часом не потрібні. От навіщо їздити у Канни, якщо через тиждень можна ці фільми на якійсь платформі подивитися?

Розумієте, ми пройшли всю цю історію за 50 років, від факсу до перших імейлів. Я пам'ятаю, як дружина Депардьє - Елізабет - мені сказала, що вона розлучилася з Жераром через те, що у нас погано працював телефон. Вона йому не могла сюди додзвонитися.?

Але Моріц де Хадельн сказав, що фестивалі будуть, бо нам необхідно буде побачити один одного, дивитися в очі, разом підіймати келихи, спілкуватися. Бо все ж таки фестиваль - це свято, від слова фест.

???

Фото: Дарія Давиденко та прес-служба "Молодості"

Юлія Волошина
Для публікації коментарів потрібно авторизуватись!
Через соцмережi
Через пошту
Ви
укр
рус
© 2018 «Йод.Медia». Всi права захищенiРозроблено у Wander Black
Ми збираємо і використовуємо cookie, для того щоб формувати достовірну статистику та робити контент цікавішим для кожного з наших читачів. Що таке cookie-файли, як їх ввімкнути/вимкнути, ви можете прочитати тут.Редакція шанує авторське право, тому, якщо хочете передрукувати будь-який наш матеріал, напишіть нам сюди.
Пошук
Увiйти
Через соцмережi
Через пошту