Хроніки декретних барикад: як я пішла в стендап після розлучення

Чи є життя в декреті? А після розлучення? А що як усе разом? Є, звісно. Почуваєшся, наче білизна після спекотної прелюдії, але життя є.

Життя, звісно, складне, безглузде, не одразу зрозуміле та й загалом не цукор, а цілком собі лимонно-кисле - таке, що під кінець тижня аж гидко. Втім, коли Всесвіт підсовує нам лимони, ми старанно робимо з них лимонад. І кращої соковижималки, ніж гумор, ще не придумали. Проста математика: які проблеми, такі й масштаби іронії.

Так от у моєму будинку фоном стоїть металевий дзвін, і це не мої ментальні яйця - це я б'юся в стіну чавунною з утоми головою, а потім вона резонує в мікрофон.

- А ти що, завтра виступаєш? Здорово, я прийду, хочу послухати. - Ой, нє, не хочеш.

Одному Богу відомо, що за неймовірна мотивація могла так наполегливо вабити людину на стендап колишньої дружини, але так чи інакше, мій аргумент не спрацював. Бачить бог, я попереджала. Розлучитися в розпал декрету, і, пішовши в комедію, жодного разу про це не пожартувати - можна, звісно, але нащо?

Утім, я забігаю вперед...

- Ну що ти там, розлучилася вже?

- Ага, позавчора! - весело відповідаю своєму татуювальнику, зустрінутому в барі чотирма місяцями раніше.

- Стривай, ти зараз жартуєш?

- А от і ні! - ще завзятіше.

Перші кілька тижнів, після того як чоловік зібрав речі та з'їхав, були прожиті в стані якогось полегшено-жартівливого шоку. Конфліктна прелюдія до розриву була виснажливою та спекотною.

Тепер же було радісно нарешті висунути змилену голову в кватирку, щоб віддихатися.

Проте згодом з'ясовується, що з кватирки неприємно дме, а імунітет - на трієчку. Титул матері-одиначки будить тричі за ніч, накидає на будь-які плани 12 кг живої ваги, інтенсивно тестить нерви та барабанні перетинки на міцність - словом, виявляється вельми важким нововведенням. А я ж бо тендітна, незагартована, я спати хочу, а з палаючих фольклорних будівель виносити коня в галопі не хочу.

Квартира, в якій до цього ми мешкали з чоловіком, для мене стала свого роду terra incognita, де половина локацій - богом забуті купи речей, які не розбиралися ще з моменту переїзду, просто тому що СТРАШНО. Здавалося, що, розібравши хоча б один такий побутовий Еверест, я буду змушена нести відповідальність за виявлену там цивілізацію - а я й одну дитину ледве тягну.

На тлі всієї цієї речової вакханалії адаптація до нового життя в режимі all by myself доволі скоро та виразно пережувала та сплюнула всі мої внутрішні ресурси приблизно туди, де в побуті зазвичай зберігаються брудні губки та засоби для миття.

На другий місяць емоційні резерви були вичерпані, та залишок осіні я ходила, ніби відром з-за рогу вдарена.

Втім, інстинкт самозбереження ще пискляво лаявся на задвірках свідомості, і згодом таки докричався до мене доводом, що так жити не можна. Давай-но, мовляв, шукай, звідки черпати ресурс і куди зливати стрес, бо на тебе вже із дзеркала дивиться риба-крапля і треба сказати, вигляд вона має такий собі.

За щасливим збігом обставин, приблизно тоді ж я з'ясувала, що стендап - це не тільки про величезні холи в Британії і набитий Поперечним Льодовий. Виявилося, в локальних масштабах теж дещо відбувається, і в Харкові існують відкриті мікрофони.

По суботах сина забирала свекруха, був час врешті видихнути і проспатися. Проте навіть в розпал виснажливого мамства сон по суботах здавався чимось абсолютно неспортивним - мені ж бо все ще двадцять років! І я бігла в бар, на мікрофон, сміятися.

Одного прекрасного дня при погляді на тутешніх коміків моє его збунтувалося, мовляв, чим я гірше?

Матеріал навіть шукати не довелося - ось він прямо тутечки, я живу в ньому. Виявилося, що правильно підвішений язик (дякувати досвіду в журналістиці), хвалене друзями почуття гумору та ціла купа неозвучених образ на життя - ідеальний starter pack для проби пера в стендапі.

Чи стало фактично легше? Ні. Чи стало цікавіше? Ще б пак!

- А ти що, завтра виступаєш? Здорово, я прийду, хочу послухати.
- Ой, нє, не хочеш.

Грудень. Мій третій відкритий мікрофон, улюблений бар, я друга в списку. Новоспечене захоплення стендапом уже з інтригою пихкає на низькому старті з упевнено задертим тазом в позиції "На старт, увага..." Колишній чоловік, що все ж таки сидить в залі (прямо по курсу від сцени), не став приводом екстрено переписувати матеріал. Сигналом "Марш!" мені передають мікрофон.

Я - єдина дівчина на сцені; серед басів і баритонів апаратура фонить моїм високим голосом:

- Вечір добрий! Мене звуть Дарина Карапетян. Після того факту, що у нас в роду нема євреїв, я посідаю друге місце в списку батьківських розчарувань: мені 20 років, мій колишній чоловік - вірменин, нашому синові - півтора року.

Звучить лише перша фраза матеріалу, та я вже спостерігаю, як очі колись Зайки-Рибки-Котика ніяково округлюються розумінням того, що мова піде про нього.

Червоний, наче амстердамський ліхтар, чоловік переливався всіма можливими відтінками емоцій - яскравіше за сукню модниці на сільській дискотеці. Жодного разу не збитися в матеріалі, дивлячись на цей шедевр людської міміки, - завдання не з легких.

Та й загалом виявилося не так просто стояти перед людьми назовні м'ясом та незворушно говорити про речі, які тобі болять, - та й так, щоб із зали рикошетило сміхом, а не жалістю.

То був добрячий тест на міцність. Міцність самовладання - не злити стендап в жалісну сповідь. А сповідувати було що.

Комедія стала рятувальним решетом, через яке можна відсіяти все накипіле, відібравши врешті лиш найсоковитіше, найдурніше та живе - і саме тому важливе. Кожен рубець, синець і задирок тут розбирається на молекули, щоби при зворотній зборці знати, де зайві деталі, що прибрати й куди вбудувати іронічний рупор - вимовити все в нього потім і видихнути.

Якщо вже переживаєш, то переживай голосно, продуктивно та напевно.

Як там кажуть про життя, лимон і лимонад? Так от із сміття, піску та шмарклів смакота не робиться.

Зате, коли ти все-таки крутий, і паузи в твоєму виступі заповнені багатоголосим сміхом...

Знаєте, фігня ці ваші оргазми.

P.S.

У жартах про стосунки і шлюб я освоїлася швидко. А от жартувати про материнство було ще якось страшно (і) ніяково. Це ж перед цілою залою визнати власну неідеальність, а отже, слабкість - так мені спочатку думалося.

"Сіма, якшо в тебе нічого не болить, то ти такі плохая мать", ага.

Але ми тут начистоту, тож так - я мати, воно мене жере та смішно чавкає! Втім, про це пізніше.

Продовження "Хронік декретних барикад" у викладі Дарини Карапетян читайте тут.

Дарина Карапетян
Для публікації коментарів потрібно авторизуватись!
Через соцмережi
Через пошту
Дарина Рыж
Nicole Light, оо, спасибище, так приятно)
11 жовт 2019 р., 12:28
Nicole Light
Це просто космооооос. Я чекаю продовження)))))
9 жовт 2019 р., 09:27
Ви
Пошук
Увiйти
Через соцмережi
Через пошту