Фото: Amaury Gutierrez/Unsplash

Історія про те, як жити з біполярником. Частина 2

Завершальний епізод сповіді дівчини, яка дуже любила свого батька, а потім зненавиділа його, але знайшла в собі сили йому пробачити. Свою історію вона розказує перед святами, адже вірить, що дива трапляються, і її найзаповітніше бажання - вилікувати близьку людину, яка страждає на психічний розлад - здійсниться.

У минулій публікації я розказала, як уперше побачила приступ батька, вперше отримала нервовий зрив та як вперше усвідомила, що сім'ю легко зруйнувати. Тоді я приховала своє ім'я з метою безпеки, це ж роблю і зараз.

Це була негативна частина. Зараз я хочу розповісти, як через біль, бездіяльність психіатрів та поліції, а також власну депресію я дійшла до реабілітації та зрозуміла, що треба, попри все, бути щасливою. Це буде важко, але фінал цієї історії – позитивний. Як це можливо за таких обставин. 

Сцена 3. Я, він та перший приїзд поліції

З моїх 17-ти років, що я прожила з батьком, йому неодноразово "зривало дах". Я пам'ятаю, як він підпалював речі на нашій дачі, переслідував мою маму у лікарні, кидався на людей, які сперечалися з ним. Одного разу за ніч навіть приїхав з Києва шукати мене у таборі в Криму.

До моменту, коли мама змусила батька платити аліменти, ми жили бідно. Мама віддавала останні кошти на те, щоб наше життя не змінилося. Але, звісно, воно змінилося. І я ніколи не забуду її очі, коли я казала: "Мамо, я обійдуся без фруктів", а вона істерично кричала: "Ні! Ти отримуватимеш вітаміни, чого б це мені не коштувало!"

Я почала працювати – спочатку приватним репетитором з мов, потім тортурами пробиралася на телебачення. У нас почали з'являтися кошти, ніби основна проблема з виживанням відпала. Але було й закадрове життя.

Фото для колажу: Sydney Sims/Unsplash

Вдень я – сильна та непохитна студентка, репетиторка, журналістка. Вночі – розбите дитя, яке не могло вгамувати істерики. Одного разу я навіть спробувала поділитися секретом про батька з подругою, однак та мені не повірила. Ніколи не забуду ці слова: "Що ти верзеш? У тебе ідеальний батько". Й усвідомлення того, що більше у мене немає найкращої подруги.

Тоді приєдналася депресія. Так, саме та клінічна депресія, коли ти думаєш про суїцид. Я досі не зізналася мамі, але у мене були спроби покінчити життя самогубством. Бо я не витримувала і хотіла, щоб усе закінчилося.

За депресією пішли проблеми з алкоголем. Зранку – навчання, після нього – робота, вночі – горілка та вино. Я пила практично через день, тамуючи свій біль.

У такому стані я дожила до 20-ти. Розказала про свої проблеми подружці з університету, яка помічала, якою я приходила на пари. Вона намагалася мені допомогти, навіть просилася приїхати до мене – але я відмовляла. Бо було страшно за те, що тато будь-якої миті може вдертися додому та їй нашкодити. 

Це сталося восени. Я гуляла з друзями біля дому, коли мені істерично зателефонувала мама. Вона кричала: "Не підіймайся додому! Біжи від під'їзду, тут батько!"

Думаєте, я втекла? Звісно, ні. Разом з хлопцями з компанії я залетіла на 9 поверх, де була наша квартира. Тато з агресією летів на маму, її подруга стояла у дверях та кричала. Мої друзі, не думаючи, заламали батька, спробували відтягти його якомога далі від дверей. Однак він вирвався і сходами втік на перший поверх.

Мама викликала поліцію. Завдяки свідченням очевидців вони записали у рапорті, що у батька "ознаки психічних порушень". Мама запитала, а чи можна тепер відправити його у психлікарню, але ті відповіли, що ні. Немає підстав.

Фото для колажу: Andre Hunter/Unsplash

Увечері мама мені розповіла, що давно намагалася дізнатися, що з ним відбувається. Найприйнятніший діагноз – біполярний афективний розлад (БАР). Це коли людина в секунду перебуває в манії та раптом – у страшній депресії. У фазі загострення такі люди стають агресивними й дуже енергійними, це може тривати кілька місяців. А потім, у період спаду, вони майже не виходять з дому, багато сплять, ні з ким не спілкуються.

Психіатри, до яких ми з мамою зверталися по консультацію, казали, що хворі на БАР усвідомлюють, що з ними щось не те, тому від згадок заподіяної шкоди можуть тамувати біль алкоголем та наркотиками, або ж не витримати - і вкоротити собі віку.

Можливо, у батька були ці спроби. Я не знаю. Так само як не знаю, чи були у нього найвищі вияви агресії до людей, що призводять до летальних наслідків. Але мені досі боляче про це думати, адже я не можу визнати, що це все може стосуватися того мого тата, котрий рятував собак з вулиці та надсилав кошти на побудову церкви.

Після чергової кризи тато "затихнув" на три роки. Мама почала відновлювати свій внутрішній стан, виходити у люди. Я знала, що батько живий, що він навіть знайшов нову жінку. Звісно, від цього мені ставало боляче. Але я нічого не казала, бо донька усвідомлювала, що її тато – одинокий, а "ця" принаймні заповнює його порожнє життя.

Він втратив друзів, сім'ю, мав проблеми з роботою. Певно, й фінансово було не дуже, адже в епізодах манії він розкидався грошима направо й наліво. Тому я не була проти, щоб поруч з ним була жінка.

Однак все інше в його житті мене майже не турбувало. Ненависть до цієї людини перевищувала усі можливі думки про те, що все-таки це твій тато. І він хворий. Я не хотіла його бачити й планувала назавжди відрізати цю людину від свого життя.

Але з дорослішанням прийшло усвідомлення того, що настав час рятувати себе.

Тому, коли ненависть поглинула мене повністю, я вирішила, що так жити не можна. І почала все виправляти.

Сцена 4. Я, любов та психотерапевт

У мене було декілька спроб піти до лікаря. Вперше я задумалася про це ще у 17, але тоді забракло сміливості. Та й завжди були думки: це станеться знову. І вважай, усе, що мені допоможе досягти психотерапевт, полетить назад у прірву.

Я чесно пробувала ходити до лікарів. Однак мені завжди щось заважало: чи робота, чи недостатня кількість фінансів, чи банальні лінощі. Часом і лікар мені не подобався, чого тут приховувати. Але справжня відповідь була у тому, що я не була достатньо готовою допомогти собі. І, як виявилося, стимулом врешті піти на терапію стало те, що мої внутрішні проблеми заважали будувати довірливі стосунки з хлопцем.

Разом з ним я випадково потрапила на лекцію психотерапевтки про те, як ненависть з'їдає людину зсередини. Тоді мій хлопець сказав: "Давай. Спробуй ще раз. Можливо, це сама та людина, яка тобі допоможе".

Фото для колажу: Volkan Olmez/Unsplash

Після виступу я підійшла до неї, попросилася на консультацію. За тиждень я вже сиділа в кабінеті на консультації та ледь вичавлювала із себе те, що руйнувало моє життя. У сльозах, ненависті, болю я просиділа у терапевта тричі. А потім – втекла.

Зараз ця психотерапевтка – один з експертів нашого сайту. Я запросила саме її, бо знала, що вона - крутий спеціаліст і зможе розказувати людям про депресію, зриви та важливість лікувати себе. 

Вибачте мені, Аню, якщо читаєте ці рядки. Я так і не пояснила, чому втекла. Але тепер я готова розказати.

Сцена 5. Я, тато та моє майбутнє

На початку літа 2019 року, коли я проходила терапію, у тата знову стався зрив. Це був найсильніший зрив за весь час. Він підпалював двері, погрожував знайомим, кидався на мене, на маму, на бабусю, навіть на подруг моєї мами. До жовтня він робив усе, щоби перетворити наше життя на пекло. Я знову перестала спати, почала зриватися на близьких, до мене повернулися провали у свідомості, коли від істерик тіло буквально "вимикає" на дві години. 

Якщо щиро – я думала, що не переживу цей період. Я так чітко усвідомлювала, що більше не хочу це терпіти, що знову почала думати про суїцид. Мене дістало, що поліція не може допомогти, бо у них "немає повноважень". Що психлікарня не візьме його на лікування, бо на це треба його особиста згода. Що навіть якщо його піймають на погрозах іншим – доки він когось не "грохне", нічого не буде.

Мене просто задовбало те, що ми безсилі. Але найбільше мене задовбала я сама. Бо всередині я була розбита на мільярд шматочків, які не хотіла клеїти докупи.

Закінчилося це всередині жовтня, коли мама написала заяву у поліцію та дійшла до головного слідчого відділку. Вона розказала всю історію, попередила, що не хоче порушувати проти батька кримінальну справу, але якщо доведеться – то копи будуть буквально ночувати у неї вдома.

Вона навіть ходила до батька та просила того піти на лікування. Але у відповідь почула, що це вона робить з нього хворого, як колись зробила алкоголіком.

Фото для колажу: Lee Jiyong/Unsplash

Зараз мама розуміє, що його не врятувати. Він знає про хворобу, знає про це і з моїх слів, адже я теж ходила до нього і просила піти на лікування. Але батько не хоче визнавати, що він психічно хворий і не хоче себе врятувати. А без цього людині не допоможе ніхто. 

Я досі плачу, коли бачу фільми про ідеальні сім'ї, бо у мене була така. Однак тепер я усвідомлюю, що скоро настане час, коли мені треба буде будувати власну родину. Тому я маю зняти всі бар'єри, пробачити батьку, собі, мамі, пробачати цьому неідеальному світу за неідеальне законодавство в Україні – і рухатися далі.

Можливо, я почну допомагати ГО "БАРвінок", яка займається порятунком цих людей та їхніх сімей замість держави.

Можливо, я нарешті прийду до мами й скажу, що вона – неймовірна жінка і найсильніша людина, яку я коли-небудь зустрічала у своєму житті.

Або ж я просто забуду про цей період у своєму житті та втисну увесь біль в якусь творчу справу.

Я справді не знаю, як буде далі. Але щиро вірю, що колись ця система зміниться - і люди перестануть соромитися ходити до психотерапевтів. І якщо моя історія змусить хоча б одну людину поділитися своїм болем або піти на терапію, я буду щаслива. Бо знаю, наскільки важко подібне переживати сам на сам, і – найголовніше - почати собі допомагати. 

Матерiали по темi
Мій тато – біполярник. І це моя сповідь
Анна Вузова
Для публікації коментарів потрібно авторизуватись!
Через соцмережi
Через пошту
Людмила Ирха
Віка, "ця" тобі відповідає, я не буду "опускатися" до твого рівню, переходити на образи, від вас наслухалася в свою адресу багато "хороших слів", але для читачів, я не ховаюсь хто я, і не ображаю в смі твою сім'ю. І до мами твоєї ставилася з повагою. Мені тата твого також шкода. Бажаю тобі успіхів.
4 січ 2020 р., 17:55
Ви
укр
рус
© 2018 «Йод.Медia». Всi права захищенiРозроблено у Wander Black
Ми збираємо і використовуємо cookie, для того щоб формувати достовірну статистику та робити контент цікавішим для кожного з наших читачів. Що таке cookie-файли, як їх ввімкнути/вимкнути, ви можете прочитати тут.Редакція шанує авторське право, тому, якщо хочете передрукувати будь-який наш матеріал, напишіть нам сюди.
Пошук
Увiйти
Через соцмережi
Через пошту