Як жити з дислексією - історія успішного психолога: "Літери іноді просто розлітаються, як жучки"

Марія Фабричева - відома українська психологиня, яка пройшла шлях від "комплексу самозванця" до успішної публічної кар'єри.

За різними оцінками, від 3 до 7% населення Землі - дислексики, в легшій формі - до 20%. Підступність у тому, що іноді людина сама не підозрює про свою особливість, але відчуває, як це впливає на її самооцінку або якість життя.

Марія Фабричева - експертка популярних телевізійних ток-шоу, ведуча тренінгів і авторка статей на профільну тематику. Свою особливість вона навчилася компенсувати за допомогою хорошої пам'яті, а помилки у власних публікаціях сприймає з гумором.

Спеціально для "Йоду" вона розповіла про те, як будь-який "баг" можна перетворити на "фічу" - й ця історія надихає.

"Дивлюся на літери й не можу зібрати їх у слова"

Марія Фабричева

- Мій вид дислексії називається дисграфія - це означає, що я знаю і пам'ятаю правила правопису, але при цьому літери певної миті можуть розлетітися, як жучки. Дивлюся на них і не можу зібрати так, щоб вийшли слова. Найчастіше це проявляється, коли я втомилася або в стресі. У спокійному стані я здатна досить швидко читати і запам'ятовувати текст.

У моїх текстах зустрічаються не те щоб помилки, а типова для дислексиків історія: слова міняються місцями, пишуться навпаки, випадають літери. Деякі педагоги сприймали це як знущання над ними, але потрібно дуже сильно постаратися, щоб навмисно так викрутити текст.

Причина цієї особливості може бути генетичною. Наприклад, мій дідусь був дуже талановитим слюсарем, але при цьому так і не закінчив середню школу. Тексти і все, що з ними пов'язано, йому давалися важко. Але чи була це саме дислексія - так і залишиться моєю здогадкою.

Для мене ж поштовхом став дуже сильний стрес, який я пережила в дитинстві. Моя мама рано померла. І так вийшло, що я її знайшла, коли повернулася додому з музичної школи.

На деякий час я переїхала жити до бабусі та під її наглядом вчилася дуже добре, але при цьому мені важко давалися тексти. У підлітковому віці, на піку статевого дозрівання, це посилилося.

У школі виїжджала на інших талантах

Ще зі школи пам'ятаю це відчуття: ти ніби літерки прочитав, а що вони означають - незрозуміло, треба відповідати, а не можеш. У той час було дуже страшно.

Я була дитиною Радянського союзу і пострадянського простору, де, на жаль, дітям з такими особливостями ставили діагноз "недоумство" і далі не розбиралися.

На щастя, мене ця доля оминула.

У мене дуже начитаний, суворий і розумний тато. З ним можна вільно розмовляти практично на будь-яку тему: історія, географія, література...
Марія з татом Володимиром Фабричевим

Як я часто жартую, він - старший науковий редактор, тому для нього це була і є велика драма, що я припускаюся помилок в елементарних словах (сміється). Просто культурний шок. Але при цьому він, сам того не помічаючи, допомагав мені вчитися.

Я могла прийти і сказати: "Я взагалі не розумію сенсу цього дивного твору". Тато спалахував, починав мені все розповідати і пояснювати (усміхається).

Я запам'ятовувала і за рахунок цього виїжджала на уроках.

Вдячна своїм педагогам - знали вони про дислексію або діяли інтуїтивно - але розуміли: я дитина талановита, можу класно переказувати, у мене добре розвинена пам'ять. Дуже дякую, що вони не зважали на всі ці помилки і колаборації літер. Тим самим вони подарували мені стійкість, що я маю право помилятися.

Знаю людей, яким припало набагато більше знецінення. Вони були переконані, що бездарні, глухі, тупі. Просто тому що у них дислексія. У якийсь момент вони вловили, що не розуміють сенс написаного і не мали можливості інакше прояснити це для себе - так, як викручувалася я.

Про "синдром самозванця", "баги" і "фічі

Комплексів у мене було достатньо. Я постійно сумнівалася в собі, мала "синдром самозванця" - відчуття, що тебе от-от піймають -  і ти перед усім класом відчуєш ганьбу: "Дивіться, вона ж не знає елементарних речей".

Це дуже страшно. Тим паче, коли для твоєї сім'ї важливо, щоб ти була високоосвіченою людиною. Всі мої рідні - начитані люди, які могли напам'ять читати Єсеніна, Блока, Пастернака, Бродського і розмовляти на різні теми. І цьому рівню я мала відповідати.

Моя бабуся, дай їй бог світлої пам'яті, класу до 9-го раптово приїжджала і перевіряла мої зошити, щоденники. На жаль, це неправильний підхід до виховання. З одного боку, він дав мені силу, а з іншого - невеликий хрестоматійний невроз (сміється). Уже в дорослому віці я виходила з цього за допомогою психотерапевта, усвідомила свої сильні сторони.

Наприклад, у мене дуже добре розвинена пам'ять, і це рятує досі. Можу не згадати ім'я людини, але скажу, де і за яких обставин ми зустрічалися. Добре запам'ятовую клієнтські історії, тому часто чую: "Як це можливо? Ми про це говорили півтора роки тому".

Комп'ютер як можливість зашифрувати таємницю

Весь цей час я жила без розуміння, чому так. Вперше про дислексію я почула під час навчання у виші. Нам читали курс загальної психології та на одній з лекцій спливло це поняття. Я сиділа, кліпала очима і виникла думка: 

А якщо?..

Але заявити про це вголос була не готова.

Коли я закінчувала університет, з'явилася доступна комп'ютерна техніка. І це було велике щастя, бо виникла можливість зашифрувати свою маленьку таємницю.

Якщо розумно налаштувати перевірку орфографії - ніхто ніколи не здогадається, що ти пишеш не як усі.

Потім з'явилися перші аудіокниги, відеоматеріали. Дай бог здоров'я людям, які створили таку можливість - подивитися, послухати і взяти для себе нові знання. Для дорослих і дітей з дислексією - це проста людська можливість почуватися нормально.

Коли у людини є якась особливість - іноді дуже хочеться бути, як усі. Сучасні технології виручають і дають таку можливість. Ти з цим живеш, це тобі не заважає.

Як каже мій чоловік-айтішник, це не баг, це - фіча (сміється).

Публічність, кар’єра та дислексія

По завершенні навчання мене не дуже бентежила ця проблема. Тоді я не практикувала як психолог, а працювала в бізнесі.

Напруга виникла, коли вирішила виходити на ринок як психотерапевт. Піарники, які мене консультували, дали пораду: важливо самостійно писати дуже багато статей. І тут я скажу у єврейській манері: що ви знаєте про челендж? З одного боку, тобі потрібен піар, а з іншого - ти серйозно втомлюєшся і не можеш нормально написати, впорядкувати текст.

Коли я вигоріла настільки, що не розрізняла літер - взяла в спільники чоловіка. Найбільше пишаюся тими двома статтями, які ми написали разом. Я висловлювала свої думки, а він був стенографістом. Вони дуже круто прописані. Відтоді чоловік дуже поважає мою роботу. Навіть придумав табличку: "Не чіпати. Маша пише".

Потім я пройшла ще один курс особистої терапії, видихнула і зрозуміла, що треба зізнатися в усьому своїй команді. Дуже хвилювалася, думала, що вони скажуть: "Дівчинонько, з такою недугою піар тобі не світить". Але ні. Вони дуже перейнялися, хто не знав, що це - запитав. І з’ясувалося: якщо я зараз не можу написати статтю, але готова наговорити коментар для ЗМІ - це теж окей.

Про реакцію суспільства та культ писемності

Згодом люди дізнаються про те, що у мене дислексія: хтось дивується, хтось підтримує. Але те, що я не зустрічала відторгнення або реакції: "О, боже!", теж надихає.

Якщо дізнаєтесь, що у вашому оточенні є така людина: просто прийміть як факт. Вона класна, працює, справляється. Просто з такою фішкою. Якщо ви не розумієте, що таке дислексія - для цього є гугл. Якщо хочете її підтримати - можете запитати, чи потрібна їй допомога. Ні? То ні.

Коли я веду тренінги - просто одразу попереджаю про свою особливість і кажу: "Мені буде приємно, якщо ви виправите мої помилки". Зазвичай після такої фрази ніхто нічого не виправляє.

Іноді люди пишуть у соцмережах, що у мене помилка в пості. Спочатку це хвилювало і злило, а тепер ставлюся до цього з гумором. Дякую, можу запитати: "Помилка на зображенні або в пості? Я, правда, не бачу". Зазвичай людина після цього губиться.

Колись я писала про те, що мене, як дислексика, зачіпають банери про помилки, що ходять у соцмережах: "Що ж ви не знаєте, як писати -ться ?"

Можливо, їх роблять з кращих спонукань, але м'який знак може "випасти", бо людина - дислексик або якась інша особливість. Тикання в пісок, як кошеня, дуже ранить.

Навіть якщо це педагогічна занедбаність або особиста неграмотність, викликана особливостями життя і виховання - мотивація через мінус не спрацює. Приниження стане початком бунту. Можна знайти інші способи, а не грати на токсичному порівнянні: я краще за тебе.

Дислексія та сучасна школа

Я не чула про комплексний підхід до навчання дислексиків у нашій країні. Можливо, в деяких школах цьому приділяють увагу. Знаю, що є нейропсихологи, які допомагають адаптувати дітей і консультують батьків. Але, в цілому, наш вектор освіти поки що не враховує цю особливість.

Було б здорово, якби всі розуміли: існують люди з такою особливістю і з цього не треба робити драму. Просто потрібно бути уважним - і батькам, і педагогу, насамперед у молодших класах, коли це може проявитися.

Допоможіть своїй дитині адаптуватися, побачити сильні сторони і знайти можливість не відставати, не боятися, а отримувати знання на рівних з дітьми, у яких такої особливості немає. За допомогою сучасних технологій це точно можна влаштувати.

І ще один - дуже важливий момент - не робіть на цьому акцент публічно. Краще переговорити з батьками, переконатися, що це дислексія, придумати спільну стратегію.

Якщо ж приймається рішення обговорити це з класом - потрібно зробити все так, щоб уникнути цькування або знецінення. І в цьому теж полягає педагогічний талант.

Зображення: GIPHY

Ольга Ліцкевич
Для публікації коментарів потрібно авторизуватись!
Через соцмережi
Через пошту
Ви
укр
рус
© 2018 «Йод.Медia». Всi права захищенiРозроблено у Wander Black
Ми збираємо і використовуємо cookie, для того щоб формувати достовірну статистику та робити контент цікавішим для кожного з наших читачів. Що таке cookie-файли, як їх ввімкнути/вимкнути, ви можете прочитати тут.Редакція шанує авторське право, тому, якщо хочете передрукувати будь-який наш матеріал, напишіть нам сюди.
Пошук
Увiйти
Через соцмережi
Через пошту