Історія слюсаря, який став зіркою ютубу і зламав стереотип про замурзаного роботягу

Блогер Дядько Максим розповідає в своєму ютубі не про гламур і подорожі, а показує, як залізна болванка перетворюється на готовий виріб. На його "непопсові" відео про металообробку підписані більше ста тисяч глядачів, серед яких не лише колеги за фахом, а й юристи, стоматологи та айтішники.

За прізвиськом "Дядько Максим" стоїть 32-річний Максим Когут - він родом з Тернополя, але зі студентських років живе у Львові. Як йому вдалося зламати стереотипи та закохати у своє ремесло таку кількість людей - він розповів "Йоду".

"Батьки були проти"

- Тяжіння до цієї справи я мав змалку. Мій покійний батько був дуже рукастий. Які часи тоді були? Чоловік мав удома сам і кран полагодити, і меблі, і авто. Свою першу машину - червоного "Жигуля" - він зібрав сам. Але на життя він цим не заробляв. 

Я ж пішов далі. Поки був малий, брав щось піддатливіше: дротики-шнурочки, дерево. Метал вже потім прийшов. Відвідував станцію юних техніків, ходив на гуртки радіотехників, авіамодельний, ракетомоделювання.

Дуже любив їздити до дідуся - у приміську зону біля Тернополя. Там, у сільській майстерні, мав повну свободу: ремонтував велосипеди, мопеди, мотоцикли. Спочатку це було просто хобі, потім - підробіток. Усі гроші відразу ж витрачав на ті самі "залізяки". 

Я дуже хотів вчитися у КПІ на факультеті машинобудування. Але батьки були проти. В країні якраз був такий період, коли інженери по базарах стояли або на заробітки їздили. Мій тато - економіст, тому сказав: "Ти теж будеш економістом". 

Я послухався і вступив до Львівського університету. Але матінку-природу не обдуриш. Поза парами підробляв на автосервісі. І коли закінчив п'ятий курс, знайшов роботу за покликанням, а не за спеціальністю.

Мені доручили дуже великий проєкт - запуск цеху металообробки. У рідний Тернопіль вже не повернувся.

Завести ютуб-канал надоумив кум

- Ніколи не міг подумати, що матиму відношення до якогось медійного чи публічного ресурсу, який будуть дивитися 111 тисяч людей. 

Завести ютуб-канал надоумив мій кум: "Спробуй знімати на відео все, що ти робиш". Я кажу: "Юро, та кому це потрібно? Одній людині з тисячі". Але він наполягав: "Спробуй". 

Коли я все розпочав - аналогів не було. Це потім у мене з'явилися послідовники.

Усе знімалося на старенький фотоапарат - "мильницю" за 700 гривень, потім редагувалося на комп’ютері та скидалося в інтернет.  

Я ніколи не планую завчасно і не пишу сценарії. На початку відео коротко розповідаю, як ми будемо робити ту чи іншу деталь, але часом буває, що в процесі все змінюється.

Весь мій канал - це тільки жива робота. Навчальне відео я не знімаю, просто даю людям можливість спостерігати за своєю роботою.

На початку глядач бачить ржаву залізну болванку, а наприкінці - готовий красивий виріб. Якщо є можливість одразу показати, як він працює - це взагалі супер. Людина спостерігає народження речі, а потім - ще й корисний та якісний результат. 

За час, що існує мій блог, я звільнився з місця роботи, облаштував власну майстерню: якісь старі верстати продаються, нові купуються, щось відновлюється. Все це спостерігали люди, які слідкують за моїм каналом.

Замість дядька-слюсаря з червоним носом - тверезий і розумний хлопець

- Спочатку блог був для мене як портфоліо та свого роду реклама - для пошуку клієнтів, мінімального вивчення ринку. Заробіток на рекламі на сьогодні є мізерний.  

Але я ніколи не ставив собі за ціль - заробляти на ютубі гроші. По-перше, вів та вестиму блог українською і цим значно звужую аудиторію. Якби перейшов на російську, підписників було б більше, та й виплати там, де є закордонна аудиторія, значно вищі. По-друге, тоді б я знімав розважальний контент - як з гайок зробити буси або з болтиків - браслет. Ці відео набирають мільйони переглядів.

Проте моя мета - тиснути на технологічність і технічну грамотність, культуру виробництва, якість, жорстке та чесне ставлення до роботи.

Ще за радянський часів склався стереотип: слюсар - це замурзаний роботяга за верстатом з червоним носом, напідпитку. Дуже багато людей мені кажуть, що я його просто зламав.

Люди бачать молоду людину: тверезо мислячу, адекватну, позитивну, яка заробляє і розвивається. А ще - подорожує, жартує, щось будує.

Девізом каналу є фраза, яка вже стала певним мемом: "Робіть гарно".  

Знаю, що її перейняли у різних сферах. Працюють, наприклад, на будівництві, підходить прораб і каже: "Хлопці, робіть гарно". Мені це дуже приємно. 😊

Дружина завжди підтримувала

- Батьки прийняли мій вибір, коли побачили, що я цим заробляю, що є певне зростання. Зрозуміли: дитина себе знайшла, і були спокійні. Потім, коли це набуло публічного розмаху, навіть певна гордість з'явилася. Їм було приємно, коли їхні друзі, далекі родичі  або однокласники почали казати: "Ви знаєте, бачили вашого сина в інтернеті". Для них це була така приємна слава та увага 😁.  

Як на моє ремесло реагують дівчата? Ну не знаю… 🙄 Ніколи не задавався цим питанням. А от моя дружина в мене завжди вірила: терпіла, підтримувала. У нас народилася прекрасна донька, яка уже знає, чим тато займається. Радий, що люди приймають та цінують мене таким, яким я є. Інколи цим користуються 😁. Все одно моє оточення близьке до "залізної" теми. 

Фото: yuccie.info/lvivМаксим Когут виступає під час нетворкінгу "LVIV MEETUP" в рамках рейтингу ТОП-50 блогерів та трендмейкерів Instagram, YouTube, Facebook та ЗМІ. Фото: yuccie.info/lviv

У шкільні роки це була справжня проблема

- Коли у мене була перша жива зустріч з підписниками в Києві - я питав у людей: “Де працюєте? Чи маєте якесь відношення до металообробки?” Мене це досі дуже дивує, але мій канал дивляться не тільки колеги, а й айтішники, стоматологи, адвокати - представники абсолютно різних професій. Чи то їм процес подобається, чи то картинка заворожує, чи то вони для себе щось беруть. Але те що, ця історія не є така вузька - надзвичайно приємно. 

У шкільні роки у моєму оточенні було дуже мало однолітків, які цікавилися тим самим. Це була справжня проблема. Здебільшого я спілкувався зі старшими хлопцями або дорослими чоловіками, які мені в батьки годяться. Вони мали досвід роботи на верстатах, на заводах і могли поділитися зі мною своїми знаннями. 

Зараз багато людей почали цим займатися. На сьогодні день це нормальна високооплачувана робота.

Не все можна привезти з Китаю. Деякі речі вигідніше полагодити. Ця сфера послуг ніколи не зникне навіть у таких розвинених країнах, як Канада та Швейцарія. Відкрити майстерню у місті, де майже не залишилося заводів, у Львові - це зайняти колосальну нішу на ринку. 

Чесно скажу, я беру десь відсотків 20 замовлень, ще 80 я просто робити не встигаю, бо не впораюся з такою навалою. Звісно, на мою користь грає мій блог. Але попит на ці послуги був, є і буде. 

Послідовники у мене є, але учнів не беру

- Хтось проситься до мене в учні, але я працюю сам, бо мені так зручніше. Є тільки помічник, який час від часу приходить. 

Багато людей самі купили верстати, створили майстерні. У когось це пішло, у когось - ні. Як правило, не пішло у тих, хто думав: усе буде так само легко, як у Дядька Максима на відео. Але за тією годиною стоїть 17 років праці. 

Я жодного разу не пошкодував, що почав цим займатися. Але це не для всіх. Треба мати акуратність, скрупульозність, уважність, самокритику, самодисципліну. Якщо зробив брак, треба самому визнати: "Я запоров, я переробляю. За власний рахунок". Можна помилитися хоч 20 разів - на фінальну ціну воно не впливає. Це вже мої проблеми, якщо зіпсував матеріал. 

І не боятися замурзати руки - це дуже важливо. Чимало людей бояться цієї роботи, бо будуть потовчені пальці та нігті. А на початках так буде по-любому, як би ти не старався. Це вже потім, коли навик трошки більший, ти стаєш акуратнішим.

Я поставив таку планку, що іноді сам про це шкодую. Деколи розумієш: щось можна зробити простіше, грубіше, не так ту детальку вилизувати - і воно працюватиме.

Але ти вже задав свій тон, свій темп. І вже мусиш його тримати. Це й означає рух вперед. 
Фото: egoistmagaz.in.ua
Ольга Ліцкевич
Для публікації коментарів потрібно авторизуватись!
Через соцмережi
Через пошту
Ви
Пошук
Увiйти
Через соцмережi
Через пошту