Історія співачки U:LAV: як бути поп-музикантом, коли твоя мати - оперна діва

Чи може насильство з боку педагога відбити любов до музики, чому в українському шоу-бізнесі прийнято приховувати приналежність до ЛГБТ і як в одній творчій родині (мати нашої героїні - зірка світової опери Людмила Монастирська) уживаються два покоління з абсолютно різними підходами до музики - в історії Анни Монастирської з перших вуст.

22-річна українська співачка, відома як U:LAV, нещодавно випустила дебютний EP "Лупа". У своїх піснях дівчина іронічно й тонко зачіпає теми, про які не заведено говорити публічно. І її історія теж не проста.

Педагог мене била й тиснула психологічно, а я мовчала

- Батьки з дитинства привчали мене до музики: брали із собою на концерти, репетиції. Потім віддали до музичної школи. Я була повністю занурена в творчу атмосферу, і мені це подобалося.

Протест почався в 10-12 років. Моя перша вчителька фортепіано була дуже аб’юзивною жінкою. У хід йшло все: від биття по руках до приниження за соціальним статусом.

Батьки тоді працювали в Академічному театрі для дітей та юнацтва і дуже мало заробляли. Вона про це знала та постійно дорікала мені за те, що у нас немає грошей навіть заплатити за музикалку.

Тоді я мовчала, бо думала: це я, а не вона якась не така. Знаю, що багато дітей не могли за себе постояти через "авторитет" препода.

Невідомо, чим би все закінчилося, але мені максимально пощастило. Кар'єра мами пішла вгору, ми переїхали, а я перейшла до музичної школи № 2 на Ярославовому Валу. Тут моїм педагогом стала дуже тепла душевна жінка Лариса В'ячеславівна, яка повернула мені любов до гри.

Пішла з Глієра, щоб не переступати через себе

Спершу я не думала про кар'єру музикантки всерйоз. Мама не те, щоб мене відмовляла, просто попереджала. Її шлях до успіху був складним і довгим, тому вона знала: трапляються ситуації, які можуть зламати навіть дуже талановиту людину, кинути її в ступор. Але в якийсь момент я зрозуміла: іншої галузі, яка притягувала б мене так сильно - немає.

Я вступила на спеціальність "Хоровий диригент" у Глієра, потім перевелася на "Естрадне відділення". Але так його і не закінчила. В інституті зібрали цілий консиліум, намагалися мене відмовити, посилаючись на авторитет мами. Спершу я піддалася на маніпуляції, але через декілька місяців все одно пішла, бо розуміла: не можу переступити через себе і свої принципи.

Чому я вирішила піти? Знання, які я там отримала, були мені корисні. Я не шкодую про проведений там час. Але це академічний напрям, а мене приваблює неформальна освіта. Зараз я займаюся індивідуально: беру уроки вокалу та сценмови.

Сім'я важко сприйняла моє рішення. Дідусь і бабуся досі запитують: Що з навчанням? Чи збираюся я кудись? Якщо побачу, що в Україні з'явився сучасний формат навчання музикантів - охоче приєднаюся.

Щоб отримати досвід - співала на вулиці

Свої перші пісні я написала в 17-18 років. Ми з моєю дівчиною Настею - тоді вона була просто моєю подругою - збиралися і разом імпровізували. Я щось награвала на фортепіано, а Настя - добирала вірші.

Поступово я зрозуміла, що хочу висловлювати щось своє словами, а не тільки музично, адже ніхто краще не опише те, що у мене всередині. Для мене було важливо навчитися передавати не тільки чужі почуття, а й свої. Так з'явилися мої авторські тексти.

Аня та її дівчина Настя

У той же час ми створили групу TWOOє. Там були дві дівчинки-скрипальки, барабанщик, гітарист і навіть трубач. Пробували себе як вуличні музиканти: виходили, заробляли гроші.

Ці перші кроки були найскладнішими, насамперед коли ми виступали на Ярославовому Валу. Місцеві бабусі лаяли нас за те, що ми створюємо шум, а оскільки я була фронтвумен - мені через це завжди було так хвилююче та соромно. Тоді ми були просто аматорами - потрібно дуже багато практики, щоб впоратися з хвилюванням, тримати контакт з людьми, вести бесіду, а не просто співати і дивитися собі під ноги. 

Але перехожі все одно нас слухали, дякували. І це надихало.

Щоб визнати себе публічно - ЛГБТ-парам потрібно докласти зусиль

Мій новий проєкт називається U:LAV. У творчості мені хочеться торкатися тем, які раніше мало хто порушував. У поп-музиці не заведено говорити про свої глибокі роздуми, які не обмежуються проблемами кохання-розставання.

Мені подобається говорити про людську сутність, про боротьбу внутрішніх демонів, про глобальну проблематику, що стоїть перед планетою: безумство техпрогресу, втрата власної значущості серед величезної кількості "ідолів", якість живого спілкування, що тепер згасає. Через щось я пройшла сама, щось просто спостерігаю і фіксую у вигляді метафор.

У відео на пісню "Де ж тут жити?" знялася моя дівчина Настя, але це було ненавмисно. За сюжетом, ми показуємо планету людей, які виснажені від посухи і живуть під гнітом невидимої страшної сили. На той момент у Насті було практично біле волосся, як у альбіноса. Дівчину побачила режисерка відео Олександра Черзорова й вирішила, що їй ідеально пасує роль альма-матері цієї планети. Просто так зійшлися карти.

Не всі ЛГБТ-пари одразу можуть заявити про себе. Щоб визнати себе, людину поруч і показати її суспільству - їм потрібно зробити дуже великі зусилля над собою. Дуже часто, насамперед у пострадянському просторі, такі пари зіштовхуються з неприйняттям.

Коли ми з Настею тільки починали зустрічатися - теж відчували дуже великий бар'єр перед зовнішнім світом, але якоїсь миті вирішили піти на психотерапію. Займаємося вже два роки: і для мене, і для неї це дало величезний прогрес. Ми почали більше себе усвідомлювати і приймати такими, якими ми є.

Бабуся вмикає ігнор, а мама розуміє

Спершу, коли ми разом з'являлися на людях, брали одна одну за руку, починали обніматися - в цьому був якийсь протест, навіть нігілізм. Тепер це пішло - залишилося бажання показати й пояснити суспільству, що я маю право бути такою. Просто в нашій країні не було нормального сексуального виховання, тому ми приймаємо тільки традиційні стосунки та все, що нам нав'язували.

Разом з мамою Людмилою Монастирською та дівчиною Настею.

Моя бабуся з дідусем - люди старого гарту. Чесно кажучи, я вже втомилася їм щось доводити і пояснювати. Якщо бабуся приїжджає до Києва і бачить нас із Настею - у неї вмикається режим ігнор. Вона просто не може це зрозуміти. Але я її вже не картаю, бо розумію: бабуся є бабуся. А мама сприймає все чудово. Вона багато їздила по світу і дуже просунута в цьому плані людина. У творчому середовищі багато представників ЛГБТ.

Вчуся використовувати карантин на благо

Разом з мамою

Мені багато в чому пощастило з мамою. Вона розуміє, що метод батога і пряника зі мною не працює, та й сама має великий досвід. Пам'ятаю, як менеджер вчив її сприймати тільки конструктивну критику. У мене зараз теж той етап, коли потрібно навчитися відрізняти мух від котлет і слухати тільки тих людей, які можуть об'єктивно сказати щось про мою музику або про мене.

У період карантину я, як і всі, збита з пантелику. І перше, чого вчуся - не зустрічати цю ситуацію багнетами, а використовувати її на благо свого розвитку і творчості. Займатимуся створенням нових пісень і відео в домашніх умовах.

Карантин же ми отримали не просто так, а щоб убезпечити людей. І це має бути на першому місці. А коли все вгамується - будуть і концерти, і колаборації. Побачимо, як піде.

Фото надані прес-службою співачки.

Ольга Ліцкевич
Для публікації коментарів потрібно авторизуватись!
Через соцмережi
Через пошту
Ви
укр
рус
© 2018 «Йод.Медia». Всi права захищенiРозроблено у Wander Black
Ми збираємо і використовуємо cookie, для того щоб формувати достовірну статистику та робити контент цікавішим для кожного з наших читачів. Що таке cookie-файли, як їх ввімкнути/вимкнути, ви можете прочитати тут.Редакція шанує авторське право, тому, якщо хочете передрукувати будь-який наш матеріал, напишіть нам сюди.
Пошук
Увiйти
Через соцмережi
Через пошту