Кінознавиця "Довженко-Центру": "Український кінематограф 1920-х пішов далі за Голлівуд"

Напередодні відкриття Музею кіно у Києві (12 вересня) "Йод" поспілкувався з культурологинею Анною Онуфрієнко про те, як українізація на початку XX століття дозволила митцям створити вітчизняну кіноімперію.

У 1920-х роках в Україні протягом 8-9 років відбувся небувалий культурний сплеск – розвивалися театри, література, мистецтво. Разом з ними стався злет й вітчизняного кіно: наші фільми показували за кордоном, а на студіях в Одесі, Києві та Ялті працювали найвідоміші актори тих часів. Це стало можливим завдяки Всеукраїнському фотокіноуправлінню (ВУФКУ), яке, однак, згадують не так часто.

За неповних 9 років існування організації українські митці встигли відзняти більше сотні фільмів – від документального кіно до класичних бойовиків. Більшість з них не збереглися, однак ті, що дійшли до наших часів, називають взірцем української кінематографії (фільми "Земля", "Людина з кіноапаратом" чи "Тарас Трясило").

Через майже століття у Києві відкривається виставка, що присвячена кіно 1920-х років – "ВУФКУ. Lost & Found" (куратори – Анна Онуфрієнко, Станіслав Мензелевський, Олександр Телюк).  

Вона стане першою експозицією Музею кіно, який показуватиме історію українського кінематографу через призму сучасності.

Що там буде – розповідає Анна Онуфрієнко, кінознавиця "Довженко-Центру", який по суті є державним фільмофондом України.

Синьо-жовтий Голлівуд

- Згадуючи контекст української культури 1920-30-х років, найчастіше кажуть про наших письменників чи розвиток театру (Лесь Курбас, наприклад). Чому тема кіно та діяльності ВУФКУ відійшла на другий план?

- Не можу сказати, що кіно двадцятих якось замовчується, але абревіатура ВУФКУ справді сьогодні мало кому знайома. Коли говорять про кіно 1920-х, фігурують прізвища Довженка, Вертова, Кавалерідзе, але про саме ВУФКУ рідко говорять як про окремий феномен. До речі, не всі знають, що у Курбаса теж були режисерські роботи над повноцінними фільмами, які, на жаль, не збереглися.

Розвиток українського кінематографу 1920-х-30-х років найчастіше пов'язували з низкою кіностудій – в Одесі, Києві та Ялті, – або певними відомими особистостями, на яких і зупинялись. 

Але кіно – це командний процес, і за кожним фільмом стоїть колосальна робота багатьох людей.

Тому у виставці ми робимо акцент на ВУФКУ як цілій організації, у якої на той час в межах України не було конкурентів – вона єдина відповідала за сферу кіно.

- Цей час в історії кінематографу називають "українським Голлівудом". Чи насправді тодішнє вітчизняне кіно могло посперечатися з американським?

- Ця фраза належить українському письменнику Юрію Яновському. Він, до речі, також був редактором на студії ВУФКУ. Це порівняння доволі доречне, адже на той час в Україні займалися усіма процесами для повноцінного створення кіно: розробкою ідеї, написанням сценаріїв, безпосередньо самим зніманням. А ще – у нас були студії, павільйони, прокат та навіть кінореклама! ВУФКУ мало власну сітку періодичних видань про кіно і також займалося освітою. Можливо, у цьому воно пішло навіть далі за Голлівуд. 

Також ВУФКУ було активним дистрибутором кіно. Фільми наших студій показували у Європі, Америці, деякі роботи навіть потрапляли на екрани Азії.

Радянський підтекст українського кіно

- ВУФКУ було державним управлінням в часи СРСР. З якою метою радянська влада його створила? Адже фільми, які створювалися на студіях, часто показували саме той образ українця, якого згодом та сама влада намагалася знищити.

- Найбільший розквіт ВУФКУ співпав з періодом українізації. Спочатку радянська влада не мала можливості контролювати усі території, які увійшли до складу СРСР. У перші 10-12 років після революції не йшлося про те, що культура усіх республік має бути русифікованою, ця ідея почала активно втілюватися вже у 1930-х роках. Наприкінці 1920-х років в Україні ще залишалося більше свободи творчості, ніж у Москві. Через це, наприклад, російський режисер Вертов з кіноками переїхав в Україну, де зняв свої новаторські фільми "Одинадцятий" і "Людина з кіноапаратом", а також перший український звуковий фільм "Ентузіязм". Але, звісно, пропагандистська мета теж сповідувалася у фільмах ВУФКУ. Існували так звані "тематичні плани", де розписувалося, про що потрібно знімати. Наприклад, "Одинадцятий" – експериментальне кіно, однак зняте до 11-ї річниці революції. Від організації вимагали ідеології, але режисери намагалася, наскільки це було можливо, знімати цікаве незаангажоване кіно. 

- Закриття управління у 30-му році пов'язане якраз зі зміною загального курсу радянської влади?

- Так, у СРСР змінився політичний курс і почали закручувати гайки. Сталінізм все більше набирав тоталітарних рис, це простежується у всіх сферах культури і не тільки. Наприклад, ці зміни дуже помітні, якщо погортати журнал "Кіно". 

До 1930-го року це ще – цікава професійна кінокритика, а після – суцільна ідеологія.

- Які жанри випускали на студіях, та скільки приблизно картин відзняли за неповних 9 років існування ВУФКУ?

- З огляду на те, що багато картин втрачено, ми нарахували приблизно 110 художніх повнометражних фільмів. Але також була неймовірна кількість документального та освітнього кіно, яке називалося за німецьким зразком "культурфільмом". Існував окремий відділ кінохроніки, який знімав щось на кшталт сучасних новин. ВУФКУ навіть встигло відзняти фільм у жанрі "пеплум" - "Спартак". Так окреслюють популярне нині кіно про часи Античності. Були також бойовики, історичні драми, дитяче кіно, мультфільми – що завгодно. 

- Тематика теж була розмаїтою?

- Ми помітили, що було багато фільмів на тему емансипації жінки. Діяльність ВУФКУ припала саме на той час, коли починає змінюватися сімейна модель – жінка перестає бути тільки домогосподаркою. Вона працює, отримує освіту. Фільми доносили ідею, що жінка – теж особистість.

Згадували й про етнічні меншини. Типовий сюжет: дівчина іншої національності потрапляє до традиційного українського села, через що там виникають певні непорозуміння. ВУФКУ намагалося показати через кіно найширше коло проблем, тому ці фільми й сьогодні багато у чому актуальні.

Переосмислення історичної реальності за допомогою віртуальності

- Перейдемо ближче до виставки. З якого часу "Довженко-Центр" займався пошуком цих фільмів?

- З 2012-го року почалася робота з кінематографом саме двадцятих років. Для нас тоді важливо було повернути копії фільмів в Україну з Держфільмофонду в Москві, де наразі зберігається більшість оригінальних копій наших фільмів. Значну кількість фільмів віднайшли саме в Росії, але також ми шукаємо кінороботи скрізь по світу – нещодавно вдалося повернути стрічки, які досі вважалися втраченими, з архівів у Парижі, Берліні, Токіо. Однак це глобальна праця, не виключно під виставку.

Безпосередньо для підготовки виставки ми багато працювали з архівами у Києві та Одесі, брали матеріали у Відні та Росії. Нашою метою було не стільки зібрати музейні артефакти й привезти їх у "Довженко-Центр", як навіть більшою мірою попрацювати з самими фільмами 1920-х років, як збереженими, так і втраченими. Для цього ми почали залучати різні медіа, запросили до участі сучасних діячів культури. Особливо це було важливо у випадку з тими фільмами, які втрачено.

- Які нестандартні підходи вдалося застосувати для реконструкції атрибутів кіно?

- Ми шукали різні способи, як можна говорити про те, чого немає – про втрачені фільми ВУФКУ. Саме тому ми запросили художників, письменників, композиторів, щоб вони попрацювали із матеріалами, які збереглися, подивилися на цю історію з іншого боку.

Наприклад, композиторка Алла Загайкевич зробила для виставки звукову інсталяцію: вона переосмислила, як змінювалася музика до кіно 1920-х. Фільми лише називаються "німі" – насправді у тиші їх ніколи не програвали. Завжди був якийсь інструментальний або акторський супровід.

Цікавою видалася робота з письменниками. Часто втраченим був не тільки фільм, але й сценарій. Єдине, звідки можна було дізнатися про фільм – з короткого опису, т.зв. лібрето (короткий сюжет, ідея фільму та навіть вказівки, як його розуміти). Ми дали письменникам ці тексти, щоб вони по-сучасному їх осмислили та передали в інсталяціях. Олексій Нікітін, Таня Малярчук, Олександр Ірванець, Наталка Сняданко, Антон Санченко й Ірина Цілик – вони доволі оригінально їх переробили та створили абсолютно нові твори, які можна буде побачити вже у день відкриття виставки, 12 вересня. 

Також у нас буде інсталяція художника Анатолія Бєлова та групи Sensorama, присвячена графіці ВУФКУ. Це буде робота з використанням технології віртуальної реальності: завдяки VR-окулярам можна буде "зануритися" у плакат до одного з утрачених фільмів. 

- Виставкою ви ознаменуєте відкриття Музею кіно. Після неї що плануєте показувати?

- Ця експозиція буде тривати два місяці. Частину, можливо, залишимо для подальшого показу, але більшість експонатів ми розберемо. Надалі будуть змінні експозиції – адже ще є багато періодів в українському кіно, про які цікаво розповідати. Надзвичайно плідними у цьому плані були, зокрема, 1960-ті та 1990-ті роки. 

Також увесь цей час музей працюватиме як публічний простір – тут будуть проводити лекції, покази ,ретроспективи й кіноперформанси. Ми хочемо створити місце, де можна обговорювати кіно з різних точок зору.

Проєкт створено за підтримки Українського культурного фонду.

Що? Де? Коли?

Новий Музей кіно разом с виставкою "ВУФКУ. Lost & Found" відкриють 12 вересня о 19.00 у приміщенні "Довженко-Центру " (вул. Васильківська, 1). О 20:00 планується показ фільму "Нариси радянського міста" 1929 року. Квитки – за посиланням

Віка Степаненко
Для публікації коментарів потрібно авторизуватись!
Через соцмережi
Через пошту
Ви
Увiйти
Через соцмережi
Через пошту