Львівський репер Паліндром експериментує з віршами Шістдесятників і показує радянську архітектуру: інтерв'ю

Перший альбом 25-річного Степана Бурбана назвали одним з найкращих незалежних записів минулого року, а днями він опублікував новий реліз "Стіни мають вуха".

Хлопець 10 років займався реп-музикою (Глава 94, Кашлюючий Ед), але наразі зосередився на своєму новому проєкті Паліндром, який експерементує з різними жанрами - від нью-вейву до сінті-попу.Всі пісні він записує та зводить самотужки, свідомо відмовившись від запису в студії. А у відеоряді до них - його він теж обирає сам -  показує Львів таким, як його знають тільки місцеві: з українською радянською архітектурою, мозаїками і естетикою монументалізму.

Йод.media зідзвонився з артистом, щоб поговорити про тематику нового альбому та чому він став на захист архітектури свого дитинства. 

? Христина Соломончук

- Степане, твій новий альбом "Стіни мають вуха" починається зі старенької телевізійної заставки. Це інтро до випуску новин? 

Це джингл із заставки, якою у 90-ті починав своє мовлення УТ-2. Я обрав її, бо мені подобається ретроспективна естетика. Моє дитинство - це телевізор, канали тієї епохи та вся їхня тематика. 

Також є момент натхнення від інших виконавців. Я дуже люблю Boards of Canada і вважаю їх своїми соулмейтами в музиці. У 90-ті вони використовували для інтро свого альбому джингл з американської реклами, щось дуже локальне і зрозуміле тільки їм. Коли я його вперше почув - одразу згадав УТ-2. Так, напевно, і прийшов до цього. 

- Всі тексти і музику ти пишеш сам, але в цьому альбомі є один  вірш українського поета-шістдесятника. Чому такий вибір? 

- Це вже вдруге. На першому альбомі я теж звертаюся до творчості українського дисидента Івана Коваленка. Намагаюся досліджувати історію цього руху, тому що мені це чомусь дуже близьке. 

Мені дуже подобається його дитяча поезія за те, що вона моментами дуже доросла. Я був дуже здивований, коли донька Коваленка запостила мій трек "За небеса" на своєму сайті. Написала, що це дуже неочікуване в музичному плані рішення. Тому цього року я написав їй, що знову хотів би використати вірш її батька. І вона без заперечень погодилася. Мені подобається, коли кожен трек на альбомі має якусь внутрішню історію. 

- Так, як пісня "Мауглі"? Вона завуальовано торкається теми Скнилівської трагедії. Це щось особисте? Чому ти вирішив до неї звернутися? 

- Почну з того, що пісня "Мауглі" не потрапила на другий альбом. За стилістикою цей трек нагадує нью-метал 90-х, а я зрештою зробив реліз в більш холодній естетиці сінті-попу. 

Щодо Скнилова - я дуже добре пам'ятаю той день. Це було 27 липня 2002 року. Ми з бабусею ходили по місцевому ринку, поки в небі кружляли літаки. Я не розумів, що відбувається, чому їх так багато? 

Летовище було недалеко від мого дому. І я просив, просто благав бабусю піти подивитися на авіашоу. Так вийшло, що вона відмовилась. А після обіду я помітив, як по району починають ходити люди, наче із Сайлент-хілл: у крові, дезорієнтовані, координація ніяка, ніби напідпитку. Я не розумів, що відбувається. Це було дуже страшно. 

Я завжди вважав Скнилів, цю територію своїм домом, тому це відклалося в спогадах як трагедія, що торкнулася мене. Якщо заглиблюватись у політичну ситуацію цієї катастрофи - мені не дуже подобається, як тодішні "вершки" розібралися з цією ситуацією. Знайшли крайнього - пілота. Посадили іменитого льотчика на 15 років, він і досі виплачує три мільйони гривень за цей літак державі. Пам'ятаю мене це дуже торкнуло, тому у своєму треку я і кажу про це: "Справедливість мертва, як петля, пане Топонар". Співаю про те, що в цій країні досі немає справедливості, а з тебе роблять цапа відбувайла. Розумію, що родичі загиблих йому ніколи не пробачать, але це не він захотів їх вбити. Питання: заради чого туди треба було пускати людей? В цивілізованих країнах так ніхто ніколи не робив. 

- Для мешканців центральної та східної України досі дещо дивно, коли львівський музикант показує в своїх відео не той історичний Львів з бруківкою, а місцеву українську радянську спадщину. Звідки такий інтерес? 

- Якби я демонстрував усю ту прекрасну архітектуру, яка є в усіх списках топ-10 місць Львова для туристів, зокрема Оперний театр, не було би це якимось мейнстрімом і знущанням із себе? Але в мене є пояснення, чому так. 

По-перше, я сам народився і виріс в такому будинку, в такому "спальнику", зведеному за часів правління тієї машини, вакуумі, в якому мешкали наші батьки, діди, бабусі. Зараз мешкаю в такому будинку. 

Через свою музику я ретранслюю локальне. Такий у мене вибір, так я відчуваю свою творчість.
? Христина Соломончук

У радянському союзі дуже багато загубленого і забутого в плані архітектури. Чого коштує будівля з обкладинки мого першого альбому? Це палац культури, побудований у 1982 році - радянський монументалізм у всій красі.

Дитиною я ніколи не замислювався, яка ця будівля гарна, але коли став дорослим - зрозумів. Почав бачити цю красу в спорудах, мозаїках, панно з тої епохи. Це все мистецтво. Все політичне я тримаю на дистанції. Мене цікавить тільки те, що туди вкладене з творчої точки зору. І тільки воно. 

Такий Львів мені ближчий, ніж той, про який кажеш ти. Як на мене, є дуже багато стильних речей, зроблених у ті часи - від дизайну пачки сигарет "Космос" до дизайну тої ж "Волги". Звісно, частково воно все десь під шумок вкрадене, але все одно воно стильне. На мою думку, воно пасує до тої музики, яку я роблю. 

- А як ти ставишся до того, що зараз ті ж самі мозаїки поступово витісняють…

- …потихесеньку перекривають металевим парканом і клеять там оголошення "Акція на пиво"? Як я можу до такого ставитися?  Нещодавно я брав участь у проєкті, який робить Центр міської історії у Львові - він ще тільки в розробці, де розповів про спадщину свого району.  

Повторю свою думку. Я не вважаю, що треба просто так все валити. Невідомо, задля якої втіхи. Звісно, все зараз базується на грошах. Але якщо навіть зберегти той самий палац культури Лорта у мене на районі - думаю, колись я захочу прийти туди зі своєю дитиною, якщо вона в мене буде, і розказати про своє дитинство, показати їй цю споруду не на фото або відео, так, щоб вона могла її помацати, краще все відчути. 

Мені не хочеться жити в місті-музеї, але нема нічого доброго й у тому, що місто стає пластмасовим, напханим новими гарними будинками із жовтим фасадом. Чогось все одно мені рідніший цей колір, потертий і сіруватий. 

? Христина Соломончук

- А мозаїки?

- Сама знаєш, щодня з ними відбувається якась нова історія. Цікавий приклад - мій кліп "Святковий". Для нього я познімав чотири класні мозаїки - на тему дитинства, космонавтики, ще щось. Вони були на території школи "Світанок", фактично у моєму районі. Зараз їх вже нема. Старші дядьки пояснюють, що зробили це заради дітей - вони сипалися і могли становити небезпеку. Але в цивілізованих країнах так не робиться. Є можливість реконструкції. Все можна зберегти. Просто людям не до цього. Вони вважають, що це минула епоха, яке не має цінності.

Я проти такого. І намагаюся за будь-якої нагоди про це говорити. Коли я знімав, думав, що, можливо, колись їх не стане, враховуючи ситуацію. Але не думав, що це станеться так швидко. Це реально страшно.  

- Ще одне особисте питання. Ти часто згадуєш свою бабусю, навіть присвятив їй свій дебютний альбом, в якому так багато особистого. Чи не страшно бути таким щирим? Зазвичай такі речі тримають при собі. 

- До проєкту Паліндром я йшов все своє свідоме життя. Знайшов і видихнув з полегшенням - тут я можу робити все. Це, ніби кімнатка, де стоїть чайник. Кожен заходить, щось попиває, ділиться своїми ситуаціями, життєвими переживаннями.

А чому я присвятив його бабці? У неї день народження 1 вересня. У мене теж. Перший альбом теж вийшов 1 вересня. І я вирішив, що це подарунок. Бабці нема з 2013 року, але чомусь я вирішив віддати їй шану ще раз, тому що вона фактично мене виховувала. Плюс творчість на 70 відсотків складається з того всього дитячого, і вона там невід'ємний образ. 

- Раніше артисти мріяли про статус народного, а про що мріють молоді виконавці? 

- Я, напевно, мрію про концерти. Щоб їх було достатньо. Крім заробляння грошей - це ще й обмін енергією з людьми, які тебе слухають. 

Зараз я маю альтернативну зайнятість - займаюся відеомонтажем, але це комерційні проєкти, які не несуть ніякої творчості, лише заробляння грошей. Хотілося б існувати за рахунок своєї творчості. Це не означає, що хочеться продатися. Років 4-5 тому я погодився б на будь-яку продюсерську пропозицію. Зараз вже не так. 

- Тому ти відмовив продюсеру ALYONA ALYONA? 

- Я вже достатньо багато про це говорив і подумав, чи не працює це проти мене? Чи не експлуатую я образ незалежного андеграундного виконавця, який хизується, що не підписав контракт? 

Насправді це ще було до Паліндрома. Іван Клименко, який тоді ще тільки запускав ALYONA ALYONA, запросив мене до Києва як Кашлюючого Еда та одного із засновників реп-проєкту Глава 94. Я відмовився, бо не відчув в собі сили робити такі кроки. Це передбачало переїзд до Києва і сольний шлях, а я тоді все ставив на групу. 

На сьогодні я усвідомив, що не зміг би працювати під крилом якогось продюсерського центру, коли музика перетворюється в відповідальну діяльність: в тебе вкладають гроші, які ти маєш відробляти. 

Мені комфортно творити самому. Отримувати задоволення від музики і шукати щось нове, а не працювати лише в одному музичному жанрі. 
? Христина Соломончук

- Тобто ти працюєш без бізнес-стратегії?

У нас є стратегія, як просувати другий альбом, щоб його почуло більше людей, але немає стратегії, як заробляти на цьому гроші. 

- Твій перший альбом ти записував і зводив вдома самотужки. З другим було так само? 

- Спочатку я вирішив писати його на професійній студії у свого друга, зі звукорежисером. Там, де раніше писав реп. Але ми зробили один трек і я побачив, що це зовсім не той вайб. Втрачається своєрідна філософія. Тому я позичив професійний мікрофон і знову почав писати все вдома. 

Але стрибок в якості відбувся. Я подивився на ютьюбі, як люди зводять треки і трохи з цим попрацював. Це потрібно для того, щоб на мене більше звернули увагу люди, які є естетами та гурманами музики. Якщо чесно, я не прихильник якоїсь над'якості - мені здається, що це не найважливіше в наш час. 

Ольга Ліцкевич
Для публікації коментарів потрібно авторизуватись!
Через соцмережi
Через пошту
Ви
укр
рус
© 2018 «Йод.Медia». Всi права захищенiРозроблено у Wander Black
Ми збираємо і використовуємо cookie, для того щоб формувати достовірну статистику та робити контент цікавішим для кожного з наших читачів. Що таке cookie-файли, як їх ввімкнути/вимкнути, ви можете прочитати тут.Редакція шанує авторське право, тому, якщо хочете передрукувати будь-який наш матеріал, напишіть нам сюди.
Пошук
Увiйти
Через соцмережi
Через пошту