Мій тато – біполярник. І це моя сповідь

Ця історія про те, як важко в Україні жити тим, хто має психічні розлади. Але більше вона про те, як страждає близьке оточення цих людей, залишаючись беззахисними через бездіяльність поліції та жахливу систему, за якою працюють психлікарні. Але також це історія про прощення, яке приходить через великий біль і колосальну боротьбу з власним "я".

Привіт. Я журналіст, мені 24 роки. Можливо, ви натрапляли на мої публікації на цьому сайті, адже вже з пів року я пишу для нього – і для вас. Розповідаю про музику, культуру, намагаюся спонукати людей бути щасливими та змінювати життя на краще.

З метою безпеки я публікую цю особисту історію не під своїм ім'ям і не вказую імен інших людей.

Я вперше публічно розповідаю про це. Бо вірю, що моя історія допоможе багатьом іншим людям усвідомити, що психічні хвороби – не табу в цій країні. І про них треба говорити.

Сцена перша. Я, він та нігті у крові

Моє дитинство можна назвати щасливим. Я виросла у сім'ї із середнім достатком. Мій тато все життя займається власним бізнесом, мама – медик. Спершу мене віддали в іноземний садочок, потім – у круту гімназію. Батьки завжди оплачували мені мої заняття спортом та приватні уроки з мов. Можна сказати, що вони робили все, щоб з мене виросло щось гідне.

Я ніколи не була мажоркою. Хоча мене оточували турботою та любов'ю, я росла з чітким усвідомленням того, що мені потрібно реалізувати усі "інвестиції" батьків. Я не задирала носа, не розкидалася грошима, не принижувала людей з меншим достатком. Бо мене навчили, що гроші у житті – не головне.

Родиною ми багато подорожували. Уперше я полетіла за кордон, коли мені було п'ять. Тато купив квитки на тиждень до Єгипту. Тільки для нас трьох, бо вважав, що друзі заважатимуть сімейному відпочинку.

Після цього, за дев'ять наступних років, я відвідала понад 20 країн. Деякі – декілька разів. З кожною новою країною та моїм дорослішанням у людей навколо зростало відчуття, що наша сім'я "зажралася". Що я – самозакохане стерво, мама сидить на золотому горщику у тата, а батько мало не грабунком заробив усі ці гроші.

Звісно, була й інша категорія людей, яка вважала, що у нас – ідеальна сім'я. Але, попри розбіжності у поглядах, усіх цих людей об'єднувало одне – вони нам заздрили. Навіть родичі татка, яким він завжди допомагав.

Звісно, я не звертала на це уваги. Я продовжувала радіти життю, розвивати себе інтелектуально та не задумуватися про те, що світ – це купа лайна, яке полізе на тебе з усіх дірок, якщо випаде такий шанс. Зрозумійте мій сліпий ідеалізм: я ж просто росла у щасливій родині.

Однак, як це буває у голлівудських фільмах, одного разу змінилося все. 

Мені було 14. Ми вкотре полетіли до Єгипту на літній відпочинок. Їздили країною, знайомилися з місцевими жителями та досліджували пам'ятки архітектури. Це був активний відпочинок, тому я не звертала увагу на те, що часом з тата ніби лилася енергія і він любив повертатися до готельного номера під третю ранку. Звісно, я так само не вважала за проблему його любов закинутися келишком-другим віскі у місцевому барі, бо на відпочинку так роблять усі. 

Однак я постійно помічала, що моя мама дуже стривожена. Вона нервувалася, не зводила з батька очей і перебирала пальцями. Одного разу я спитала у неї, чому так відбувається, але вона запевнила мене, що все гаразд.

Я мало що пам'ятаю з тієї подорожі. Але я ніколи не забуду той вечір напередодні відльоту.

Тато повернувся у номер добряче напідпитку. Він активно махав руками, про щось розказував, часом навіть підвищував голос. Коли мама намагалася його заспокоїти, він починав агресивно відповідати та нервово бігати кімнатою. Дійшло до того, що мама почала благати його заспокоїтися. Але тато настільки сприймав усе "у штики", що навіть не чув її благань. У якийсь момент він поліз до шухляди, дістав квитки на літак та почав погрожувати, що їх розірве. 

Я почала плакати, бо бачила, що тато не жартує. Додам, що й на тата він був не дуже схожий: інший колір очей, постава, навіть голос став сиплуватішим. То вже згодом я зрозуміла, що це нормально для людей з подібними психічними відхиленнями.

Мама почала видирати у нього квитки. Тато, не розуміючи своєї сили, її штовхнув. Мама відлетіла до ліжка, викрикуючи мені, щоб я не наближалася. Але мені було все одно. Я блискавично підлетіла до батька, намагаючись забрати квитки. Однак він настільки міцно їх тримав, що я зрозуміла: простим опором їх не дістати.

Незрозуміло чому, але я почала дряпати йому спину. Уперше, вдруге, втретє – здається, тато зовсім нічого не помічав. Навіть без дотиків я відчувала, що його тіло буквально горить.

Батько схаменувся, коли на його спині з'явилися рани. А внутрішня сторона моїх нігтів стала бурою від крові. Він віддав квитки і різко вискочив надвір.

Я не пам'ятаю, як він повернувся у номер. Не пам'ятаю навіть, як ми повернулися до України. Однак пригадую чітке усвідомлення тієї 14-річної дівчинки на порозі нашої квартири: моє життя змінилося назавжди.

Сцена друга. Я, він та розлучення

Наступні три роки у тата зовсім не було криз. Мама, вважаючи, що то все прояви алкоголізму, змусила його закодуватися. Ми наче почали жити нормально, без сварок та істерик. Я почала підготовку до ЗНО та вступу в університет, тато почав розширювати свої бізнесові зв'язки…

Так минули ці три роки. Під час мого ЗНО у травні мама почала помічати, що тато дедалі пізніше лягає спати. Він починає багато балакати телефоном, придумувати собі справи, купувати новий одяг. Вдома він щоразу гучніше вмикав музику, почав приводити у гості друзів, про яких навіть моя мама не знала.

Я перестала спати. У мене почали проявлятися нервові зриви, з якими я не могла впоратися. Мама постійно плакала, однак ховаючись, щоб я не почула. Але, звісно, я все чула.

У пеклі ми прожили все літо. Тато продавав усі речі з дому, почав купувати антикваріат. Він став агресивним, кричав і часом кидався на маму. Вона стала для нього найненависнішою людиною у світі, як і моя бабуся, його теща. Про неї він казав одне – відьма.

Першою не витримала я. Дивом вступивши у такому стані до вишу, я попросила маму його покинути. Сказала, що почну працювати, що ми виживемо на її зарплату в 5 тисяч (вона була простою медсестрою). Але я не дозволю йому так поводитися з нами усіма.

У той момент я перестала називати його татом. Батько – і все. Грубо, холодно, на відстані. Я навіть не приділила цьому увагу. Як і тому, що я почала закриватися та ставати байдужою до людей. Єдина, кого я підпускала до себе, була моя найкраща подруга. Однак вона не знала, що відбувається у нашій родині. Бо інакше я б не витримала сорому та зізнання в тому, що мій батько знущається над нами.

"Ідеальна родина" розламалася. Після розлучення він з'їхав на іншу квартиру. Так, я пам'ятаю, що вони навіть пробували згодом зійтися, коли батько "вщухав". Але з такою людиною це було неможливо.

Звісно, я бачила, як важко мамі, адже вони прожили разом 18 років. Але ми обидві вірили, що на відстані буде краще, що він від нас відчепиться. Але скажу наперед: ми помилися. І дуже сильно. 

Продовження:

Матерiали по темi
Історія про те, як жити з біполярником. Частина 2
Анна Вузова
Для публікації коментарів потрібно авторизуватись!
Через соцмережi
Через пошту
Artem Bakulin
Скорее шизофреник
27 груд 2019 р., 01:47
Ви
укр
рус
© 2018 «Йод.Медia». Всi права захищенiРозроблено у Wander Black
Ми збираємо і використовуємо cookie, для того щоб формувати достовірну статистику та робити контент цікавішим для кожного з наших читачів. Що таке cookie-файли, як їх ввімкнути/вимкнути, ви можете прочитати тут.Редакція шанує авторське право, тому, якщо хочете передрукувати будь-який наш матеріал, напишіть нам сюди.
Пошук
Увiйти
Через соцмережi
Через пошту