Як кав'ярня у Луцьку допомагає людям з синдромом Дауна влаштуватися на роботу. Історія про надію

Інклюзивний заклад у Західній Україні, який став справжньою сенсацією, пробудивши інтерес до проблем дітей з ментальними порушеннями з боку медіа та громадськості. І найголовніше - він повертає віру в те, що попри недосконалі закони, "тугу" державну систему та відчай батьків, можливо все.

У Луцьку 9 січня відкрили кав'ярню "Старе Місто", де офіціянтами працюють двоє хлопців із синдромом Дауна – 18-річний Валентин та 20-річний Андрій. Це ініціатива їхніх мам, які таким чином  працевлаштували своїх синів. 

Зараз у цьому місці – натовпи з відвідувачів, які водночас розчулені та радісні з того, що принаймні тут особливі діти зможуть заробляти та реалізовувати свій потенціал.

"Йод" поговорим з мамою одного з хлопців – Оленою Мельник, - яка за сумісництвом є активісткою за права людей із синдромом Дауна. Розмова вийшла чуттєва та серйозна водночас – про дитячі мрії, місію "інклюзивних" пекарень та роботодавців, які бояться брати на роботу людей з особливими потребами. 

Про те, як пекарня допомогла двом хлопцям нарешті знайти роботу

Усе почалося тоді, коли мій син Андрій закінчив школу, - почала Олена. - Перед нами постало глобальне питання: що робити далі. У школі сину було важко, тому особливих надій на найшвидший пошук місця роботи не покладали. Однак нам вдалося вступити на навчання у професійно-технічне училище на спеціальність "фотограф". Але після його закінчення не змогли знайти роботу, оскільки всі фотостудії – приватні й пробитися туди важко. 

Безпосередньо ідеєю створення кав'ярні ми загорілися давно, під час організації проєктів з працевлаштування особливих дітей. Першу ініціативу наша обласна організація батьків дітей із синдромом Дауна та іншими порушеннями запропонувала три роки тому. Вона називалася "Діти сонця. Один день на роботі". Тоді молодь пробувала працювати на різних підприємствах. Мій Андрій працевлаштувався на іграшкову фабрику в Луцьку, складав пластмасові забавки. Але майже одразу від цієї роботи довелося відмовитися, оскільки праця на конвеєрі у компанії з багатьма людьми сина втомлювала. 

Другий проєкт ми розробили у співпраці з британцями. Організація проводила тренінги для дітей з підготовки до роботи про те, як поводитися у колективі чи як спілкуватися з керівником. Доводилося проговорювати елементарні речі, бо зрозуміло, що дітям з розумовою відсталістю треба на практиці показувати трохи більше, ніж іншим: як доїжджати до роботи, де знайти супровід, якщо він знадобиться.

Допомогло й те, що другий хлопчик, який зараз працює у кав'ярні – Валентин, - раніше стажувався у кав'ярні. Мама Лариса побачила, що дитина справляється з обов'язками, і тоді загорілася ідеєю спробувати влаштувати сина на посаду "офіціянта" на довший термін.

Ми сконтактували й вирішили разом відкрити кав'ярню, де б наші хлопці змогли працювати. Зробили це на власні кошти та власними силами 😊. Зараз перебуваємо поруч із синами і підказуємо їм усе на місці, але й хлопці без нас справляються на відмінно. Вони вивчили свої функції та навіть потихеньку вчаться нового – ремеслу баристи. Тому питання, щоб самостійно зробити гостям чай чи каву, вже не стоїть 😊. 

Про те, як пекарня може стати першим етапом працевлаштування людей з порушеннями

Кав'ярня – це була лише перша сходинка у реалізації нашого бажання працевлаштовувати людей з особливими потребами, - продовжила Олена. -  Наразі громадська організація займається новий проєктом – "Я дорослий", який підтримала Всеукраїнська громадська організація "Даун Синдром". Він передбачає підготовку людей до працевлаштування, тренінги та стажування на різних підприємствах. Одне з цих направлень стажування, за спеціальністю "офіціант", відбуватиметься у нашій кав'ярні. Ми зможемо прийняти до 15 молодих людей, котрі виявлять бажання отримати корисні навички.

Якщо наш "соціальний бізнес" піде вгору, ми зможемо працевлаштувати ще одного чи двоє людей з особливими потребами. Хоча охочі є вже зараз. На другий день відкриття закладу до нас звернувся хлопчик з ДЦП з проханням: "Візьміть мене на роботу, бо мене ніхто не бере". Це реалії, у яких ми, на жаль, живемо.

Однак і з нашою кав’ярнею все не дуже райдужно. Якби приміщення, яке ми орендуємо, було би у комунальній власності, місцева влада допомогла б продовжити життя закладу. Але це приватна власність, і ми потребуємо інвестування, бо наразі тягнемо кав’ярню удвох з мамою Ларисою. Однак ми покладаємо надії на туризм та різні тематичні заходи, які можна проводити у приміщенні кав'ярні. Наприклад, у нас вже відбувалися письменницькі зустрічі, також плануємо створювати у приміщенні презентації з історії міста для учнів.

Про те, чому людям з порушеннями складно влаштуватися на роботу

Хоча ми всіляко намагаємося адаптувати людей з порушеннями відношення до реальності, треба розуміти, що на місцях роботи для них мають бути створені спеціальні умови. Це не надвимоги: гнучкий графік роботи, неповний робочий тиждень, у разі потреби – супровід чи тьютор (наставник. - Ред.). Але з часом навіть це не є вже таким важливим, адже діти звикають та починають виконувати свої обов'язки на повну. Наприклад, наші хлопці працюють позмінно: один – до обіду, другий – після і виходять на роботу щоденно. 

Але існує проблема із самими роботодавцями. Люди з ментальними порушеннями для них - це якась незвідана земля, тому вони бояться брати їх на роботу. Наприклад, раніше ми майже домовилися з власницею супермаркету про те, що наших дітей візьмуть на роботу, проте в останній момент вона відмовилася.

Але існує проблема з самими роботодавцями. Люди з ментальними порушеннями для них – це якась незвідана земля, тому вони бояться брати їх на роботу.

До прикладу, раніше ми майже домовилися з власницею супермаркету про те, що наших дітей візьмуть на роботу, однак в останній момент вона відмовилася.

До цього додається ще ряд перепон. Як я казала, насамперед, це стрес для батьків – що твоя дитина народилася не така, як усі. Багато з них закриваються і зневірюються у тому, що у їхніх дітей може бути нормальне майбутнє. Та коли минає 20 років спільного життя і ти бачиш, як така дитина змінила тебе, руки не мають опускатися, а навпаки мають з'явитися сили діяти, показувати світові, що хвороба – не вирок. Звісно, не можна закривати очі на те, що навіть якщо ти змінив свій погляд на проблему, навколишній світ стає проти тебе: транспортом просто так не скористатися, до магазинів не зайти. Батькам самостійно доводиться шукати спеціалістів для реабілітації, адже соціальні послуги, що прописані у законі, не надаються. Але, на щастя, є громадські організації і спільними зусиллями вдається зрушити  ситуацію з місця. 

Ми багато працюємо над тим, щоб у суспільстві змінилася думка щодо іміджу людей з особливими потребами. Вони такі ж працьовиті й талановиті, як й інші діти. До прикладу, у нашій громадській організації є танцювальний колектив. Ми постійно запрошуємо людей приходити до нас на заходи, концерти, театральні вистави, їздимо з дітьми закордон. 

Ми показуємо, як можна жити з такими потребами та не здаватися. І це можливо.
Віка Степаненко
Для публікації коментарів потрібно авторизуватись!
Через соцмережi
Через пошту
Ви
Пошук
Увiйти
Через соцмережi
Через пошту