Пішли по сміття, а знайшли лісника

Історія двох дівчат, які так старанно прибирали ліс від пластику, що замість сміття натрапили на пригоди.

Коли в інстаграмі знайома запитала, хто піде з нею в ліс сміття збирати, я подумала:

- Хмм, грибів я і так збирати не вмію, а от сміття - чому б і ні.

Нас було лише двоє, коли ми підійшли до лісу. Окинувши оком місцину, зрозуміли, що продумали не всі деталі. Смітників не було ні поряд із заправкою, ні поряд із гіпермаркетом будівельних матеріалів.

- У мене є декілька пакетів, давай-но почнемо збирати, а там щось придумаємо, - мовила Карина.

- Угу, - багатозначуще похитала головою у відповідь я.  

Ми наповнювали пакет за пакетом, але їх було не дуже багато, а от сміття вистачало. Я вже хотіла повертатися у місто та купити нові торби, як побачила чоловіка, який палив гілля серед лісу.

- Здається, цей світ вже не врятувати, - пробурмотіла собі під носа.

Так хотілось підійти і розтолкувати йому, що не можна цього робити. Але цієї ж хвилини мені згадалися мамині настанови: "Дівчинко, роби, що робиш і нікого не чіпай".

Ця мудра думка "тримала" мене рівно секунду. А от наступної миті дівчинці не робилося того, що вона робить.

Я гонорово пішла в сторону, де горів вогонь. Настирливо. Але страх не дозволив з порога почати читати мораль.

Вибрала безпечну дистанцію. Не близько, і наче мені байдуже, що він гілля палить. Свердлю його поглядом і сміття збираю.

Бачу - поряд з ним на пеньку лежить бляшанка з-під пива.

- Чудово. Привід підійти, - думаю.

Тільки я наблизилась і кинула її у пакет, як чую:

-  От грибники кляті, стій, де стоїш!

Я завмерла, наче солдатик. Повертаю голову, а на мене біжить мужчина років сімдесяти й сердито похитується з боку в бік. 

-  Верни, що взяла, - кричить.

Я від страху вилуплюю очі, дивлюсь на нього, нічого не відповідаю. Він підходить, видирає в мене з рук пакет  і починає серед сміття шукати свою бляшанку. Знаходить, забирає  і - заразом усі скляні пляшки, які назбирала за свій екологічний тріп.

-  Буду собі мати пару копійок, - пояснює.

Я того дня мала не найкращий вигляд, тому подумала, що не стану воювати з ним за сміття.

Але ж львівський гонор в кишеню не сховаєш і наступної миті переляк вже спав і у дівчини
увімкнувся режим "молода вовчиця".

З претензією кладу руку в бік і гонорово видаю:

-  Я, звісно, перепрошую, але ви взагалі хто? Давайте знайомитись, раз на те пішло. Я Надія, а ви?

Мого співрозмовника спочатку мало не заціпило. Але за мить - попер:

-  Доцю, я, взагалі-то, володар цього лісу.

- О на маєш Галя празник. Ніби не пила, а тут володар лісу.

- Мене звати Андрій Борисович, я лісник. То що тут робиш? – тепер він з претензією.

-  Прибираю, - з гордістю за себе парирую.

Лісник дивиться на мене, потім на пакет, потім на рукавиці, потім знову на мене. І здивовано, ніби щойно зрозумів:

-  Аааа, від якоїсь контори?

-  Та ні, я просто прибираю.

Тут на горизонті з'являється Карина. І круглими від здивування очами проїдає Андрія Борисовича.  Типу "це хто?". 

З приходом Карини мені стало спокійніше. Я відчула себе володаркою хай не лісу, але точно ситуації.

-  Андрію Борисовичу, це Карина. Карино,  це володар лісу…

В Андрія Борисовича секундна пауза. А потім як ні в чому не було:

- Надійко, то що, у тебе вчора був день ангела? – відсторонено промовляє.  

- Ну, ніби так, а що? – кокетливо вивожу.

- Вітаю тебе, доцю. Слухай, а, може, вам ще пакетів дати?

- Ну, та можна було б, - зважено відповідаємо.

Андрій Борисович обертається до Карини:

- Доцю, побудь тут, тільки нікуди не йди, бо в мене інструменти. 

А мені кидає:

- А ти, ходімо зі мною!

І ще раз до Карини:

- Тільки нікуди не йди!

"От маньяк старий", - промайнуло в голові. Але за секунду ловлю себе на думці, що біжу за Андрієм Борисовичем. 

"Не дай боже від нього тікати, - скакало в голові, - наздожене".  

Так ми добігли на його подвір'я. Він живе поряд з лісом з 1970 року. Біля будинку багато сміття, звезеного з усього його володінь, шланг від душу, чиясь медаль і ковзани (один). А ще я нарешті
побачила смітники — вони були за закритою брамою.

Дід обертається і каже:

- Можете перелазити через пліт і носити сміття сюди. Якщо хтось піймає, кажіть, що я дозволив.

"Поріднилися, значить", - думаю.

Повернулися ми в ліс до Карини з повною торбою пакетів. Дорогою, наздоганяючи Андрія Борисовича, розпитувала його за життя. Заодно домовилися, що залишимо наповнені пакети біля маркованих дерев (велосипедна траса), а він їх винесе, щоб ми не носили важкого.

На прощання Андрій Борисович сказав, що у нього в лісі чисто, і що його дочка в громадській організації займається "очисткою України", але "вам, дівчата, то того не треба". А ще розповів про місце, де збираються "сектанти". 

Карина з подивом:

- Залишають після себе сміття?

- Ні, ти знаєш, доцю, вони якраз не лишають. Охайні.

- От, сектанти прокляті, навіть сміття не залишають! – ясна річ, я не стрималась.  

Ліс і справді був доволі чистим, через декілька метрів ми знайшли велику гору сміття, де засіли на дві години. Перебирали пережитки чийогось минулого та виплутували коріння дерев, яке переплелося з пластиком. Говорили, жартували і сміялись.

Тих пакетів, що дав пан Андрій, вистачило якраз, щоб розгребти ту купу.

Коли ми заходили в ліс, то не знали, куди виносити сміття. Наших  пакетів точно не вистачило б на гору мотлоху, що ми знайшли. 

- Бачиш, головне бажання, а інструменти завжди знайдуться, - мовила Карина.

- Угу, - багатозначуще похитала головою у відповідь.  

Ми попрощались з нею в лісі, бо вона хотіла ще погуляти, а я хотіла виспатись, щоб мене більше не плутали з бомжем, з яким можна позмагатися за пляшки. 

Я поверталась тією ж дорогою. До того часу сміття вже не було, вогонь не горів, і я поклала наплічник на землю, сіла на нього і оперлась спиною об дерево. Віяв легенький вітерець, я дивилась у небо і думала про те, що яка ж все-таки коротка мить у нас на цій планеті. Думала про те, що насправді, коли настане час, Земля очиститься сама, а ми просто егоїстично намагаємось врятувати себе. 

Той день вкотре довів мені, що світ завжди приводить нас у ті місця, де ми найбільше потрібні та дає всі необхідні інструменти, щоб зробити те, що ми маємо зробити.

Я думала про те, що в моїй голові тепер є тека з назвою "Андрій Борисович" і чергова смішна історія. І тієї миті в голові пролунало: екологія - це давно не про сміття. Екологія - це про наше відношення одне до одного. 

Коли викидаєш сміття, знай, що його хтось прибиратиме. Коли збираєш пляшки, знай, що їх можуть відібрати і будь готовий їх віддати. А коли ідеш у ліс по сміття, будь готовий зустрітися з лісником:)

Через деякий час поряд з місцем, де я сиділа, пробігав Андрій Борисович. Побачивши мене здалека, він помахав мені, як давній знайомий. І я зробила так само.

А потім я повернулась у місто.

Без сміття і без розмов про екологію.

Щоб щиро і від всього серця нагадати,

що чисто не там, де прибирають, а там, де не смітять.

З любов'ю,

Ваша Душа Мегаполісу

Душа Мегаполіса
Для публікації коментарів потрібно авторизуватись!
Через соцмережi
Через пошту
Ви
укр
рус
© 2018 «Йод.Медia». Всi права захищенiРозроблено у Wander Black
Ми збираємо і використовуємо cookie, для того щоб формувати достовірну статистику та робити контент цікавішим для кожного з наших читачів. Що таке cookie-файли, як їх ввімкнути/вимкнути, ви можете прочитати тут.Редакція шанує авторське право, тому, якщо хочете передрукувати будь-який наш матеріал, напишіть нам сюди.
Пошук
Увiйти
Через соцмережi
Через пошту