"Празник у селі": як покоління Z підминає під себе народні традиції

Зараз не буде досліджень, цифр чи спостережень від британських вчених. Лише розповідь молодої дівчини про себе та своїх однолітків, які посягнули на святе. Вони руйнують церковні звички батьків і бабусь. І роблять це, сміючись. У цьому всі вони легко та без бою змінюють світ, щоб він був зручний для них, а не для нас.

Або вагітна, або зазналася

Якби Олег Винник знав, хто така, насправді, молода вовчиця, то навряд чи співав про неї аж так лірично. Справа в тому, що молода вовчиця - це такий внутрішній стан жінки, коли в бій ідуть кігті, нігті й зуби. Розбуркати молоду вовчицю можна навіть у найніжнішій і найтендітнішій квіточці, якщо зачепити тему сім'ї, поглядів, стосунків, а ще – якщо вона голодна.  

Ця історія почалась дуже давно. Я росла в багатодітній сім'ї, нас було четверо, ми були дуже різними і всі по-особливому з характером, але кожен з нас напам'ять знав одне правило: до празнику в селі треба дуже довго і ретельно готуватися.

"Празник" - то такий один день у році (якесь церковне свято), на честь якого назвали місцевий храм і щороку до того свята готуються всім селом. Ріжуть свиней, гусаків і качок. Білять хати і бордюри. За тиждень перед празником починають пекти пляцки й готувати наїдки, які потім ніхто не з'їдає - і тоді празник починається в тих свиней, яких не встигли зарізати до святкового столу. 

На празник з'їжджається вся родина, всі дружно сідають за стіл і всім, хто ще не встиг влаштувати особисте життя, ставлять традиційне питання:

- Ну що? Коли вже?

А от ті, хто встиг влаштувати особисте життя і не узаконив це все діло в місцевого ксьондза, отримують ще більше уваги. І лише тоді вже підбивається традиційний підсумок, що з тої молоді зараз нічого не візьмеш, і починаються розмови про політику, релігію і курс долара. 

Із самого дитинства щороку я допомагала готуватись в селі до празника, бо роботи завжди вдосталь: попорати на подвір'ї, познаходити новомодні салати і, звісно, повитирати по хатах всі порохи. Але це не всі традиції: завжди перед празником хтось бігав по подвір'ї та кричав коронне:

- Цього року то останній празник. Я останній рік оце все допомагаю. Останній рік!

На празник в село треба обов’язково приїжджати всім незаміжнім дівчатам, бо якщо ти не появляєшся, то пояснень є лише два — або вагітна, або зазналася. І якщо ти не вагітна, а на празник не з’явилась, то будеш цілий рік у свій бік слухати: "Всьо, тепер дівка гонорова, нашо в село їхати?"

Тому цього року я зібрала речі у Києві, і хоч-не-хоч, а до баби в село Волиця поїхала, як не допомагати, то показати, що не вагітна, не гонорова, та й узагалі - скучила. 

Чого так рано приїхали?

Коли приїхала до батьків у Сокаль (Львівська область), з'ясувалося, що моя молодша сестра Оксана вже давно в селі, допомагає готуватися бабі, бо цього року приїде її хлопець - Рома. 

"Чудово", - думаю. Оксана відповість на питання "коли ж?". А я – що не вагітна. 

Дзвоню сестрі розвідати обстановку. 

- Ти там як? Уже хтось бігав по подвір’ю з криками, що то останній празник?

- Ще ні, але все попереду. То буде дуже веселий празник.

Уся справа в тому, що баба в селі залишилась сама та в силу її віку всі діти, онуки та родичі  з'їхалися, щоби допомогти.  На одній кухні було стільки ґаздинь, що половина з них не витримала і поїхала геть. Лишилась моя сестра та пані Катерина, про яку ми ніколи до того не чули.

wikipedia.org

На день празника Оксана із самого ранку була в селі, поралась і готувалась до приїзду Роми. Ми, як то заведено серед порядних дітей, зранку вдягнулись у парадовий одяг і чекали на Рому, а тоді разом поїхали на празник. 

Приїжджаємо - Оксана сама не своя. Ми занадто рано - всі ще в церкві. А це значить, що будемо вмирати з нудьги та голоду.

Робити нічого не можна, всі розмови і так перебалакані.  Єдине, що дозволено на празник, - їсти. Але за стіл не покличуть, доки всі не вернуться з церкви. 

Ми починаємо ходити по колу подвір'ям. Голодні. Знудьговані. Вже й обід настав, а гостей немає. Тут моя Оксана не витримує і починає підмовляти пані Катерину. 

- Давайте щось перекусимо. 

-  Ніхто не буде сідати за стіл, бо ще не прийшли гості. Нічого собі там не видумуйте, - видає вона категорично.  

"Скільки років празник, а ніколи ще такого не було"

Не минуло й секунди, як моя тендітна квіточка сестричка перетворилася на молоду вовчицю. З очей іскри, нігті нагострила, волосся закинула назад і кричить:

- Ах значить ми не гості?!! 

У хаті чотири кімнати, кухня, два коридори - і того простору було мало, бо Оксана бігала по будинку, збирала речі додому, наквоктуючи: 

- Скільки років празник, а ніколи ще такого не було. 

Я, брат з дівчиною, ще одна сестра й Рома хвостиком бігаємо за нею - заспокоюємо. Але та завелась не на жарт. Губи закопилила.

- Оксано, ми приїхали до баби, заспокійся. Нічого ж страшного немає. 

Ми поговорили, буря трішки стихла. Але ж раптом до кімнати залітає пані Катерина й у сльозах каже: 

- Робіть собі що хочете. Взагалі, щоб я ще хоч раз туво допомагала. То був останній рік! Останній празник!

Як же я чекала тієї хвилини. Це як заклинання. 

- Збулось! Нарешті збулось. Ви не переживайте, тут кожен рік хтось таке говорить.

- Сядьте в кінці столу і швидко поїжте до того, як прийдуть гості, щоб усе бігом прибрати. 

І тут знову заводиться щойно заспокоєна Оксана: 

- То що ми тут, не гості? Чого ми сюди приїхали?

З горем навпіл ми таки всілись за стіл, на краєчок, але не в кінці, а на початку довгого празникового столу. Сидимо - в кімнаті мертва тиша. Ніхто не їсть, ми між собою переглядаємось. Оксану після такої гастролі посадили во главі. 

Повз нас мовчки проходить пані Катерина. Оксана проводжає її мовчазним, але промовистим поглядом. Потім дивиться на нас і б'є кулаком по столу. 

- Ану, їжте бігом, я сказала. 

Починаємо несміливо перебирати щось на тарілках. Рома жартома звертається до мене:

- Надю, бачу, ти вже своєю серветкою руки витирала. Я візьму твою, щоб ми вже дві не вимазували. Залишимо для гостей. 

Ми починаємо реготіти – як у дитинстві. Тільки  тепер нас більше і ми стали іншими, та ще й моя молодша сестра відчула у собі молоду вовчицю. Це і є цінність празнику. Знайти себе і закарбувати ще один щасливий спогад, де ми всі разом. Щасливі, усміхнені та безмежно рідні. 

Бо празник - це не просто застілля. Це сімейний ритуал, де є свої правила, закони і традиції. Вони давно віджили себе, але за це їх можна любити ще більше. 

Щиро ваша, Душа Мегаполіса.

Душа Мегаполіса
Для публікації коментарів потрібно авторизуватись!
Через соцмережi
Через пошту
Марія Жарська
Мої ж ви маленькі, от що значить - Поїхали на празник без мами і без тата 😍
16 жовт 2019 р., 19:43
Ви
укр
рус
© 2018 «Йод.Медia». Всi права захищенiРозроблено у Wander Black
Ми збираємо і використовуємо cookie, для того щоб формувати достовірну статистику та робити контент цікавішим для кожного з наших читачів. Що таке cookie-файли, як їх ввімкнути/вимкнути, ви можете прочитати тут.Редакція шанує авторське право, тому, якщо хочете передрукувати будь-який наш матеріал, напишіть нам сюди.
Пошук
Увiйти
Через соцмережi
Через пошту