Продюсерка фільму "Земля блакитна, ніби апельсин" Анна Капустіна: Будемо подавати заявку на "Оскар"

Як український фільм приймали на найбільшому фестивалі незалежного кіно в США, про специфіку зйомок у прифронтовій зоні та подальшу долю своїх героїв - в інтерв’ю Йод.media розповідає продюсерка однієї з найочікуваніших українських документалок 2020 року.

"Земля блакитна, ніби апельсин" - пронизлива документальна стрічка, що розповідає про звичайну-незвичайну родину з Красногорівки. Старша донька Мирослава за підтримки мами Ані, бабусі, молодшої сестри та братів готується до вступу в інститут на факультет з операторської майстерності та знімає дебютну роботу про те, як на її близьких вплинула війна на Донбасі. Щирість героїв, сюрреалістичність їхнього буття та тонкість того, як це все показано, зачепила перших глядачів і критиків.

Взимку ця робота отримала нагороду американського фестивалю незалежного кіно Sundance, була присутня у конкурсній програмі Берлінського кінофеcтивалю. Фільм отримав дві головні нагороди Міжнародного фестивалю документального кіно DOCUDAYS 2020, а днями його побачили на великому екрані перші українські глядачі. "Земля блакитна, ніби апельсин" стала фільмом закриття кінофестивалю "Молодість".

"Наш проєкт подарував дітям на фронті мрії"

- Анно, ідея вашого фільму народилася з волонтерського проєкту "Жовтий автобус". Можете про нього розповісти?

- Цей культурно-освітній проєкт придумав Ярослав Пілунський, а я була його продюсеркою.

У перші роки війни на Сході працювало дуже багато волонтерів, які допомогали різним чином. Возили туди книжки, іграшки, побутові речі. Ми ж вирішили надавати нематеріальну допомогу і організували у прифронтовій зоні серію майстер-класів для дітей, які хочуть здобувати знання у сфері кіномистецтва. 

Анна Капустіна. Фото надано кінофестивалем "Молодість".

- Як все це відбувалося?

- Майстер-класи відбувались у маленьких прифронтових містах. Попередньо діти проходили невеликий конкурс, заповнюючи анкети. Навчання тривало 10 днів, протягом яких група дітей слухала майстер-класи. Вони писали сценарій, розподілялися за професіями, готувалися до знімального процесу, проводили репетиціії з акторами, а далі - знімали своє кіно. Мені здавалося, всі оберуть професії режисера, оператора або актора, але вони дуже органічно розподілялися по департаментах.

"Як в них так виходить? Я не вірю. Це магія".

Вони від початку так впевнено та професійно поводилися на майданчику! Коли до них вперше приїхала режисерка "Земля блакитна, ніби апельсин" Іра Цілик та оператор Слава Цвєтков, то він потім довго не міг заснути: "Як в них так виходить? Я не вірю. Це магія". 

📸: facebook.com/Yellowbusua

- А з якими відчуттям живуть ці діти "Жовтого автобуса"? Для них це шанс звідти поїхати чи щось більше?

- Дуже по-різному. Є дітки, які кажуть: їм потрібно лишитися, щоб відбудовувати місто, допомагати своїм батькам, молодшим братам і сестрам. Багато хто хоче поїхати до Києва, здобути вищу освіту, але потім повернутися додому, щоби бути там справді корисним. Хтось, звісно, мріє побудувати кар'єру у великому місті, щоб потім забрати родину з собою.  

Для декого цей проект змінив життя назавжди. Ця атмосфера не лише надала можливість обрати професію, вони навчилися бути добрішими один до одного, шанувати, надавати допомогу. 

- А в який момент ви зрозуміли, що з цього може вийти кіно? 

- Ці діти живуть на війні. У них немає можливості сходити в кінотеатр, у будь-який час посидіти в кафе, у них зовсім інше життя... Вони не знають, яку професію отримати, що можуть робити. Але ми бачили, як загорялися їхні очі після наших майстер-класів. У них з’являлися мрії. Вони презентували свої фільми на великих екранах у школі, куди запрошували гостей, батьків. І ось тоді у мене з'явилося велике бажання це зафільмувати і показати, як "Жовтий автобус" змінює їхнє життя.

- Але в процесі вектор трохи змінився? 

- Так, вектор змінювався не один раз. Спочатку ми готувалися до пітчингу до Державного агентства України з питань кіно. Тоді на зйомку тізеру поїхала інша команда – режисерка Анна Корж та два оператори - Юра Грузінов та Олександра Луніна, які,
ризикували життям, потрапили під обстріл, але відзняли епізод, що потім потрапив у фільм. Але до другого туру пітчингу ми пришли вже з Іриною Цілик як режисеркою.

Спочатку ми планували показати життя декількох сімей, але потім зробили героями тільки одну родину, з якою були вже знайомі. Ці діти кілька разів були в нашому кінематографічному таборі. Режисерка Іра Цілик, оператор Слава Цвєтков та звукорежисерка Іра Охота завітали до них, а потім зателефонували мені і сказали: "Ми впевнені, весь фільм знімемо саме тут!".

Документальний фільм знімати дуже складно: ти віддаєш роки життя, але не можеш бути впевненим, що саме відбудеться далі. Життя пише сценарій фільму.

В'ячеслав Цвєтков та Ірина Охота

Жодна дитина не зреагувала на вибухи

- Якою була специфіка зйомок фільму у прифронтовій зоні? 

- Коли ми вперше приїхали до Авдіївки - побачили дуже сюрреалістичну картину. Вдень у школі відбувався майстер-клас, раптом розпочалися вибухи, постріли. Але жодна дитина в класі не зреагували на ці звуки, всі продовжували уважно слухати.

До цього і справді дуже швидко звикаєш. Пам’ятаю, ми були в гостях, ввечері пішки повернулися, лягли спати, а зранку нам телефонують: "Біля вас будинки порушили, стріляли". А жоден з нас нічого не чув.

Місцеві жителі більше реагують на тишу. Одна з ночей минула спокійно, ми приїхали до школи, а місцева жіночка нам каже: "Я не спала всю ніч", - голос тремтить. Я здивувалася: чому? Виявляється, для них тиша означає, що зараз наступатимуть або щось погане почнеться. Але здебільшого люди вже звикли. Ще в перші роки вони перебудовували своє життя, звикали до бомбосховища… Скільки часу вони там провели...

Кадр з фільму

- А організаційні моменти? 

- Комендант міста знав, що ми приїжджаємо, давав дозвіл на зйомки. Була ситуація: знімальна група вийшла, щоб зняти якийсь будинок - і тут приїхали військові: "Ви з глузду з’їхали? Це заміновано!".

На початку зйомок, ще в Авдіївці, нам дуже допомагали військові. Коли переїхали в Красногорівку, де живуть наші герої, посприяли нашому розміщенню в гуртожитку, але потім родина сказала: "Ні, тільки у нас". Не хотілося обмежувати їхній простір, але на той момент ми вже стали справжньою великою кінематографічною родиною. 

За кадром

- Були якісь побажання чи обмеження від них?

- Ні, взагалі!  Ви уявляєте, як це надати знімальній групі можливість жити з вами? За тобою 24 години на добу можуть спостерігати. Тут потрібна повна довіра. Ці професійні стосунки переросли в дружньо-родинні.  

Єдине, за що вони переживали - щоб фільм відбувся, щоб став найкращим, щоб ми потрапили на всі фестивалі, про які мріяли, і щоб вони також їх відвідали. 

Жодних суперечок. Хоча були і труднощі, і втома. Ми з Ірою Цілик постійно їздили на маркети і пітчинги. Але герої ставилися до цього з розумінням, бо знали: ми не тільки знімаємо, але й докладаємо багато часу, щоб презентувати фільм на європейському ринку. 

Єдине, за що вони переживали - щоб фільм відбувся

"Наш фільм відібрали з 15 тисяч претендентів"

- Тобто, щоб потрапити на Sundance, вам довелося усюди себе презентувати? 

- Так, чесно кажучи, мені казали, що потрапити туди - нереально. Вперше в історії українського кіно фільм українського режисера було представлено у конкурсній програмі одного з найбільш важливих фестивалів світу.

Цього року на Sundance подавалися 15 100 фільмів. Документальних було відібрано лише 12. Звичайно, всі їх подивитися неможливо. Щоб на твою роботу звернули увагу - треба, щоб до цього фільм помітили. Потрібна вірна стратегія із самого початку запуску – подавати фільм на воркшопи, брати участь у маркетах світових фестивалей, пітчингувати фільм.

- І як вас приняли на фестивалі? Чи зрозуміли американці, що було закладено в це кіно, що відбувається в нашій країні? 

- Чесно кажучи, нам казали, що американці можуть не відчути фільм, бо інший менталітет. Але і на Sundance, і в MoMA у Нью-Йорку на фестивалі Docfornight вони зчитували всі закладені метафори та жарти, всі маленькі кумедні моменти - зала одразу щиро починала сміятися. Або, наприклад, такий простий епізод: дівчина дізнається, що  вступила до вишу - і у жінок, і чоловіків сльози на очах.   

Анна Капустіна на кінофестивалі "Молодість".

На показах аудиторія вставала по чотири рази, оплески, виклики на біс. Навіть на покази о 9 ранку після бурхливих фестивальних вечірок збиралася повна зала людей. 

Було дуже приємно, що попри кількість усіх цих зірок і фільмейкерів, нашу героїню Мирославу почали впізнавати на вулицях. Для неї це був шок. Навіть таксисти в Убері нам казали: "Це ви - українці? Ваш фільм такий-то? Чули, що дуже гарні відгуки". Америка – то тепер моя любов.

- Як добре іноземці знають, що у нас відбувається? 

- Здебільшого знають. Особливо відбірники фестивалей, оскільки тематика українського кіно здебільшого пов'язана з Революцією Гідності та війною на Сході.

Напередодні оголошення переможців ми з Ірою розмовляли і думали: головне, що ми змогли донести більше інформації під час Q&A (сесії запитань і відповідей. - Ред.) про те, що у нас відбувається, пояснити тим, хто не до кінця розуміє, що у нас війна і це це саме російсько-українська війна.

Це здобуток всієї України, не лише наш.
Кадри з фільму.

- Як ви вважаєте, чи зіграло позитивну роль, що у вас жіноча історія? 

- Дуже дивно, але ми про це не думали, доки не потрапили на фестиваль. Під час Q&A нам почали казати: "У вас тільки жінки в фільмі, чому саме так?".

На Sundance ми перемогли, тому що Іра - дуже тонка, розумна режисерка з глибоким відчуттям всього, що відбувається. Слава Цвєтков - майстер кадру. Звукорежисер на майданчику - Іра Охота -  дуже прониклива, Іван Банніков – чутливий режисер монтажу. Це командна робота, а не спекуляція на тому, що режисерка-жінка знімає про жінок. Все відбулося абсолютно природньо. 

- Те, як сприймають фільм українці та іноземці, відрізняється?

- Під час карантину на фестивалі Docudays прем'єра була онлайн, тому реакції українців наживо ми поки не бачили. Лише читали дуже багато приємних відгуків у соціальних мережах. Завтра (розмова відбулася 28 серпня. - Ред.) показ нашого фільму стане закриттям фестивалю "Молодість", а з 26 листопада вийде в прокат по всій країні. 

До речі, наша героїня - мама Аня - ще жодного разу наш фільм не дивилася. Вона хоче зробити це в залі, на великому екрані. Це дуже важливий момент, на який ми всі чекаємо.

- Що зараз відбувається в житті ваших героїв? 

- Останню сцену ми знімали у травні минулого року. По-перше, наша велика кінематографічна родина поповнилась п'ятою дитиною. Анна народила дівчинку Ярославу. Вони всі так само живуть у Красногорівці. Настя закінчує школу, хлопці навчаються, а Мирослава вступила на курс операторського мистецтва, живе в Києві. Перший показ її фільму відбувся на фестивалі "Відкрита ніч". Вона дуже задоволена, має дуже велике бажання і далі працювати в цьому напрямку. 

- А на "Оскар" подаватися будете? 

- Звичайно. До 8-го вересня треба подати заявку в Український оскарівський комітет.

Успіх на Sundance дає дуже великі бонуси для "Оскара", тому було б круто, якби Україна підтримала саме наш проєкт.

Я вірю в цей фільм з того моменту, як його задумала. Мені б дуже хотілося, щоб з ним все відбулось якнайкраще.

Ольга Ліцкевич
Для публікації коментарів потрібно авторизуватись!
Через соцмережi
Через пошту
Ви
укр
рус
© 2018 «Йод.Медia». Всi права захищенiРозроблено у Wander Black
Ми збираємо і використовуємо cookie, для того щоб формувати достовірну статистику та робити контент цікавішим для кожного з наших читачів. Що таке cookie-файли, як їх ввімкнути/вимкнути, ви можете прочитати тут.Редакція шанує авторське право, тому, якщо хочете передрукувати будь-який наш матеріал, напишіть нам сюди.
Пошук
Увiйти
Через соцмережi
Через пошту