Режисер Сейтаблаєв: "Мене постійно мучать у соцмережах темою, що Захар Беркут одягнений не в той костюм"

Навіть ті, кого пересмикує від словосполучення "українське кіно", не можуть сказати, що фільм "Захар Беркут" не вдався. Це, мабуть, перший наш блокбастер, в якому все на своїх місцях: і екшен, і лірика, і патріотизм. І режисер, який дав інтерв'ю "Йоду". 😀

Про те, що Ахтем Сейтаблаєв зніматиме "Захара Беркута" за однойменною повістю Івана Франка, стало відомо минулої осені. Одразу було зрозуміло, що проєкт крутий: багатомільйонний бюджет, іноземні актори, кращі українські продюсери. І, звісно, режисер, який після "Кіборгів" увійшов до топ вітчизняних кіномитців нашого часу.

Як Сейтаблаєв звів воєдино Франка, особисте бачення історії та вимоги продюсерів?

- Ахтеме, до "Захара Беркута" ви зняли чимало великих проєктів. Але все одно хочу запитати: не було страшно братися за цей фільм? Бо одразу було зрозуміло, готується щось масштабне, блокбастер. Довго роздумували над пропозицією?

- Кілька днів. Цього мені вистачило, щоби прочитати повість і переглянути однойменний фільм Леоніда Осики (знятий 1971 року. - Авт.).

Я розумів, що це буде складна робота, але мене це певною мірою завело. "Захар Беркут" спочатку став для мене викликом однієї лише темою і першоджерелом. Я розумів, що в проєкті буде якась кількість комп'ютерної графіки - це теж був виклик. Я тоді ще не знав, що в проєкті опиняться серйозні іноземні артисти.

- Тобто "Захар Беркут" замислювався, як локальний проєкт - для "внутрішнього користування"?

- Так, локальний з точки зору атмосфери та акторського ансамблю. Мені хотілося зняти автентичну історію, яка в той же час була б зрозуміла всім.

Зараз в світі великий попит на локальні історії, властиві конкретним регіонам, зі своїми особливими відтінками і характерами.

І мені, звісно, хотілося запросити українських акторів максимально, бо не щодня випадає шанс українському акторові зіграти в проєкті, побудованому на такому розкішному історичному матеріалі, в якому такі неймовірні костюми, дивовижної краси локації і така чоловіча історія, в якій є героїзм, вчинки, любов, драма, є коні, гори, дике середовище. Це ж драйв.

"Нашим консультантом був онук Франко"

- Чому продюсери взялися саме за повість Франка?

- Бо не так багато існує українського драматургічного матеріалу такої якості. І взагалі, серед письменників будь-якої країни не так багато прізвищ, які могли би претендувати на рівень історії, що виходить за рамки національної культури та традицій. Історії, зрозумілої абсолютно всім і всюди, але при цьому вона залишається автентичною, прив'язаною до своєї землі й народу.

- Ви сперечалися з продюсерами з приводу свого прочитання матеріалу?

- Я якось одразу визначився, навіщо я хочу знімати це кіно. Прийшов до продюсерів і сказав: якщо в них відгукнеться те, про що я хочу знімати, - тоді по руках.

"Захар Беркут" це, звісно, героїчна історія про те, як 300 закарпатських "спартанців" протистояли десятитисячній татаро-монгольської армії - найкращої на той час у світі - і перемогли її.

Вони зруйнували греблю - і всіх ворогів змило. Це неймовірна легенда.

Але для мене ця історія не стільки відвага і перемога багатьох, скільки історія протистояння двох: Захара Беркута і Тугар Вовка. Причому протистояння навіть не особистостей, а їхніх ідеологій. 

Фото: facebook.com/ZakharBerkutFilm

Нашим консультантом був онук письменника - Ролан Франко. І я поставив йому питання, яке мене хвилювало, чому героя повісті звали Тугар, попри те, що він українець. Він сказав, що, можливо, цим тюркським ім'ям автор хотів виділити героя, натякнути, що в цій історії він - зрадник. Але я не заспокоївся і прийшов ось до якого висновку: кримськотатарською мовою "тугар" - це купець. Дивне, як на мене, заняття для боярина та воїна, чи не так?

Але для Тугара, як купця, головний стрижень у цьому занятті - це вигідне придбання. І ця його пристрасть до вигоди призводить його до внутрішнього конфлікту, зради, розриву з дочкою і запізнілого каяття і, власне, загибелі.

Я вловив у цьому персонажі бажання виторгувати собі право безроздільного владарювання, яке за фактом призводить Тугар Вовка до того, що він зраджує свою землю.

Вуличні хлопчаки сказали б з цього приводу, що "жадібність фраєра згубила".
Томмі Фленаган у ролі Тугара Вовка.

І коли я розшифрував для себе поняття "Тугар Вовк", мені стало все ясно про те, як людину зсередини розриває на дві частини: з одного боку він - благородний воїн, з іншого - купець, жадібний до вигоди, не завжди чесний і несе кабалу тим, хто йому довірився.

І тут на шляху цієї людини стає Захар Беркут - абсолютно біблійна постать, такий собі карпатський Авраам, впевнений у тому, що в житті кожного чоловіка настає мить прийняття рішення, коли від нього вимагається пожертвувати найдорожчим за тих, за кого він несе відповідальність.

І Захар Беркут приносить цю жертву - відправивши своїх синів практично на вірну смерть, та й сам себе він приносить у жертву. Оце шлях чоловіка та справжнього вождя.

"Якщо Всевишній подарує мені довге життя, я хочу мати вигляд, як у Роберта Патріка"

- Я розумію, як вам непросто було дійти до таких глибин психології героїв. Але як ви це все американцям і британцям пояснювали, яким випало цих хлопців грати?

- На мою думку, історія "Захара Беркута" їм сподобалася, і тому в них з'явилося бажання прочитати інші твори Франка, які для них перевели. Як ви розумієте, я не розповідав їм, що ми знімаємо блокбастер. Це моветон говорити про подібне з такими хорошими артистами.

- Чому ви запросили на головні ролі іноземних акторів: американець Роберт Патрік, шотландець Томмі Фленаган? Я думаю, про це питатимуть часто.

- Коли до проєкту долучилася американська сторона, якої спочатку не було, продюсер Єгор Олєсов запитав мене: як я сприйму те, якщо у фільмі зіграють кілька голлівудських акторів. Я тоді сказав, що ми можемо помріяти про це, а він показав мені фотографію Роберта Патріка. Я трохи отетерів, але зазначив, що цей актор підходить для ролі Беркута.

А коли я познайомився з Робертом на власні очі, то одразу закохався в нього. І якщо Всевишній подарує мені довге життя, я хочу мати вигляд такий, як у Патріка (акторові скоро виповниться 61 рік. - Авт.).

Він чоловік у кубі. Потужний, займається спортом. Байкер. Люблячий сім'ю і щасливий, судячи з усього, в професії. Це той, кому ти хочеш бути другом. Це шляхетний вовк.

Фото: facebook.com/ZakharBerkutFilm

- Американські кастинг-директори за яким принципом підбирали актора на роль Беркута? Вони читали повість?

- Вони читали сценарій і чітко розуміли, який нам потрібен типаж. Крім того, Роберт Патрік і Томмі Фленаган (зіграв Тугара Вовка. - Авт.) - дуже відомі в світі актори, їхні обличчя впізнаються. Їм під силу буде стати провідниками українського кіно у великій світовий кінематограф. Ми на них у цьому сенсі дуже розраховуємо.

Зі свого боку ми зробили все, що могли. Ми розповідаємо цікаву історію, яка буде зрозуміла кожній людині в будь-якій точці світу, але це - наша українська історія і наші традиції.

Віктор Жданов. Фото: facebook.com/ZakharBerkutFilm

- Працюючи з цими акторами, ви помітили різницю американської, британської та української акторських шкіл?

- Ні. Коли представники цих шкіл перебувають у кадрі, то, не знаючи, хто є хто, можна легко переплутати. Всі грають добре. Я був свідком, як Роберт Патрік аплодував грі Віктора Жданова. І це при тому, що той грав англійською, не знаючи її.

- А як же він грав?

- Вивчив репліки напам'ять. Але, повертаючись до різниці методів акторства, я помітив, що в усіх американських акторів дуже якісна робота з камерою. Вона відрізняється від роботи на театральній сцені, а у нас вчать тільки цього.

Американці навчені миттєвій точці зборки на знімальному майданчику, вони готові саме тут і зараз видати те, що потрібно, такий собі "вмикнути" і "вимкнути". І ця здатність миттєво концентруватися, навіть у молодих - це школа.

Наші теж це можуть, але досвіду мало, та й не вчать роботі з камерою в наших театральних інститутах.

А ще американські актори вміють вести за собою і буквально випромінювати енергію. Коли у нас на майданчику герої Роберта Патріка й Томмі Фленаган зійшлися в сцені віче, було таке відчуття, що зараз усе навколо запалає.

- Як голлівудські зірки поводилися на знімальному майданчику?

- Вони з повагою ставилися до кожного члена знімальної групи. Розумієте, в цьому благородство справжніх професіоналів - вони люблять свою роботу, роблять її добре, при цьому залишаються простими хорошими людьми. 

Британський актор Олівер Треві, який грав Богуна, щиро захоплювався нашими Карпатами, говорив мені, що нічого красивішого він у своєму житті не бачив. Роберт Патрік хвалив наші декорації і все дивувався, що вони у нас зі справжнього дерева побудовані.

Він говорив, що в Америці все роблять з пінопласту. Нашому художнику-постановнику довелося пояснити йому, що в Україні пінопласт в 2,5 раза дорожче дерева.

А ще американці дуже хвалили наших художників по костюмах. Ось тільки одразу додам: костюми у нас не автентичні.

Фото: facebook.com/ZakharBerkutFilm

Розмови про те, який вигляд має бути у Захара Беркута, сьогодні смішні

- Та ми, власне, й не чекали, що герої стародавньої легенди будуть одягнені в одяг карпатських горян XIII століття.

- А мене постійно цією темою мучать у соцмережах. Мовляв, невідповідність.

Я народ прошу - дайте мені хоча б один малюночок, на якому був би зображений справжній житель України того часу. Мені на це порадили подивитися фільм Леоніда Осики. Я мовчу, що костюми для того фільму придумували художники кіностудії імені Довженка.

Осика більшу частину фільму "Захар Беркут", першу його версію, яка, на жаль, сильно постраждала від браку плівки, знімав навіть не в Україні.

- А де?

- У Киргизії. Бо він художник, адже він так побачив. Йому потрібна була інша фактура каменю, а він її в Україні не знайшов. А роки потому цей фільм став канонічним.

Я тут згадав, як один журналіст сказав мені, що тепер історію депортації кримських татар, про яку не збереглося нічого документального, візуалізувати, як усе було, будуть за фільмом "Хайтарма". І я зрозумів: що більше часу минає, то більше ти розумієш, наскільки хитке таке поняття, як історія. Тому сьогодні розмови про те, який вигляд має бути у Захара Беркута, мисливця з XIII століття, вони взагалі смішні.

Фото: facebook.com/ZakharBerkutFilm

- Я вам більше скажу, ті люди, які не знають імені Леоніда Осики, будуть тепер костюми 700-річної давнини сприймати саме за вашим фільмом.

- Розумієте, це все нюанси. Для мене набагато більш важлива була саме така ідеологічна платформа, на якій можна серйозно поговорити про речі, про систему координат, які актуальні завжди.

Я переконаний, що будь-яка війна починається з війни ідеологій, з війни уявлень людей про те, як треба жити. І якщо людина, готова до такої війни, наділена владою і можливостями, це й призводить до того, що гинуть абсолютно непричетні до цього люди. А потім приходить третя сила, якій за великим рахунком все одно, які тут у вас високі ідеологічні тертя: ви встали на моєму шляху, тому посуньтесь.

Ми, до речі, консультувалися з онуком Франка, чому той написав цей твір. З одного боку, на цю тему є багато досліджень і, напевно, Леонід Осика найближче підійшов до повісті у передачі теми. Адже "Захара Беркута" свого часу дуже багато, передусім можновладці, прийняли насторожено і несхвально. Дуже вже сильно в ньому читався громадський посил протесту проти влади, як машини тиску. Не дарма ж фільм Осики кілька років пролежав на полиці.

- Осика знімав фільм про протистояння суспільства і держави. А ви?

- Я як раз ні. Ця тема не для нашого сьогодні. З тієї причини, що в країні триває війна і до чого це тоді: до хаосу, анархії?

Щодо часу, описаному Франком, я розумію, до чого тема протистояння. Тому що сама держава, втілена в образі Тугар Вовка, а потім підкріплена жорсткішою машинерією в особі монголів, заперечує будь-яку свободу суспільства. Отакий громадянський маніфест у фільмі у Осики, я для себе це так побачив.

Але мені здалося, що ми й сьогодні далекі від життя в ідеальній державі, де найголовнішою цінністю є людина. Але ми ще більше не готові жити без розуміння того, що ми - це чітке структуроване співтовариство людей, яке мовчки погодилося, що жити легше, маючи державу, у якої є армія, дороги та внутрішній суспільний договір про те, що ми до чогось прагнемо.

Свій фільм я зняв про те, що конфлікт ідеологій всередині одного співтовариства породжує прихід загарбника і загрожує загибеллю всьому.

“Конотопська битва” - політичний детектив з паралелями сучасності

- Про що буде ваш наступний за "Захаром Беркутом" фільм?

- Ми плануємо запуститися з історичною драмою "Конотопська битва", сценарій якої був написаний два роки тому. Поки ми заявилися з нею на 11-му пітчингу Держкіно й отримали добро на зйомки.

Зараз, правда, не ясно, що буде з результатами цього пітчингу, але якщо їх анулюють, буде дуже шкода, адже серед проєктів, що беруть участь у пітчингу, є чимало таких, які за підтримки держави могли б стати подією.

- Розкажіть про фільм "Конотопська битва" докладніше. Виходячи з того, що для XVII століття це було одне з наймасштабніших битв, кіно вийде дуже велике - коні й люди на екрані мають бути тисячами. А це вже розмах рівня Сергія Бондарчука.

- Дякую за Бондарчука, віднесемо це в рахунок вашого доброго ставлення до мене. Але все-таки ні, та й не в розмаху тут справа.

"Війну і мир", напевно, в принципі, повторити неможливо. Та й розповісти історію "Захара Беркута" і "Конотопської битви" хочеться інакше.

Дуже приємно, що ви знаєте про Конотопську битву. Бо 8 людей з 10, яким я говорю про цю подію, перепитують: "Що-що? Конотопська відьма? "

Звісно, якщо ми зможемо запуститися з цим фільмом, там будуть батальні сцени, але не на них робитиметься акцент. Але для мене ця історія насамперед про час тотальної недовіри, яка дуже сильно перетинається й із сьогоднішнім днем.

Адже за часів географічного переділу територій, завойовницьких і оборонних воєн обов'язково є сторона, яка намагається захиститися, і та, яка жадає перемогти, нападає. Обов'язково є інтриги та змови, нерозуміння між союзниками, обов'язково на це накладаються образи минулих років і страх перед майбутнім.

Тому я вибрав для "Конотопської битви" форму викладу у вигляді жанру політичного детектива, в якому дуже зручно показати це саме "болото недовіри".

- У тій війні було цілих чотири сторони конфлікту.

- Так, там є російські та коаліція, що їй протистоїть. Туди входила Запорізька Січ в особі проєвропейськи налаштованого козацтва, Річ Посполита та Кримське ханство. І я хочу розповісти у фільмі історію дуже важкого шляху знаходження спільних точок дотику між ними.

“Знання історії мені часто допомагало відстоювати своє достоїнство”

- У ваших фільмах завжди присутня кримськотатарська тема в тій чи іншій формі.

- Частково так, але ви ж знаєте, що в Конотопській битві загинуло шість тисяч кримськотатарських вершників. І з мого боку справді є бажання про це розповісти.

Життя складається так, що сьогодні кожен татарин - історик. А все починалося з дитячої образи в школі, коли тебе називали нехорошою людиною тільки тому, що ти - кримський татарин.

Щоразу, коли я чую, що татари під час війни всіх зрадили, мені хочеться відновити статус-кво. І ти починаєш читати історію, бо знання історії - це твій захист, впевненість у своїй правоті й у тому, що ти маєш право пишатися тим, що ти - кримський татарин.

Знання історії мені часто допомагало відстоювати свою гідність. І я мріяв зняти фільм про депортацію кримських татар 1948 року. Це була моя внутрішня потреба, помножена на накопичений досвід моїх батьків і ще більш старшого покоління. Мені пощастило зняти "Хайтарму". І встигнути зняти її в Криму.

- Але ви не зупинилися.

- Тепер я взявся за Конотопську битву, бо вона - один з яскравих прикладів історій-перевертнів. Історію ж пишуть переможці й тому ми, українці й кримські татари, тривалий час жили з трактуванням історичних подій, яку нам нав'язали в радянській школі. А там нам розповідали, що кримські татари за всіх часів підставляли українців.

Але я ось все думаю, якщо кримські хани постійно порушували слово і зраджували запорізьких козаків, дуже дивно, що вони так часто воювали разом і так часто били спільного ворога і навіть Москву одного разу разом спалили. Починаючи війну, завжди варто пам'ятати, що, нападаючи на інших, завжди є імовірність залишитися у спаленого будинку.

"Конотопська битва" - це частина мене, мого бажання розповісти про те, що, на жаль, дрімуче незнання, піднесене на флагшток - це так нагадує більшовизм агресивно налаштованих люмпенів, які пишалися тим, що інститути не закінчували, а тяжко працювали.

І чомусь вони вважали, що це абсолютно виправдовує їх у жорстокості, в праві руйнувати храми і призначати ворогів за національною і за ідеологічною ознакою.

І за всіх часів усе так схоже. П'ятнадцяте століття, двадцяте століття. Напевно, це й спонукало мене практично відразу сказати "так", коли мене запросили знімати "Захара Беркута".

“Ми не вміємо жити сьогодні, тільки завтра”

- Ви сьогодні знімаєте серіал "Доброволець" про життя атошників, пристосовуються до мирного життя. У той же час готуєтеся до зйомок повнометражки про подвиг 95-ї аеромотобрігади. Чи не перебір з темою війни для однієї людини?

- Щодо перебору, то, якщо чесно, після "Кіборгів" я був впевнений, що ще дуже довго не буду знімати драму. Я її знімаю вісім років, починаючи з "Хайтарма".

- Мабуть, у вас карма драматичного режисера?

- Узагалі-то ні, адже раніше я знімав виключно мелодрами та ліричні комедії для телевізора, у мене їх з десяток у фільмографії.

- Ви так залучені в проблеми нашого сьогодні. Вам це все так болить, що пора вибирати вас до Верховної ради.

- Ні, якщо мені болить, я знімаю кіно. Правда, затягнулося це болить і, якщо чесно, неабияк виснажило мене.

- Напишіть тоді сценарій комедії.

- Я його вже майже написав. Конструкція є. Лихо в тому, що ми не вміємо жити сьогодні, тільки завтра. Ось я зараз закінчу те й те, і негайно почну вести здоровий спосіб життя й знімати інше кіно🌝

Ксюша Русановская
Для публікації коментарів потрібно авторизуватись!
Через соцмережi
Через пошту
Ви
Пошук
Увiйти
Через соцмережi
Через пошту