Фото: Олександр Захаров

Щоденник заробітчанина, частина 1. Як мене занесло в Європу

Записки українського гастарбайтера, який декілька місяців тому, подивившись на дійсність, що його оточує, "психанув" і, як і мільйони українців, вирішив пошукати щастя "за бугром".

Дізнавшись, що Олександр не тільки знає букви, а й вміє розставляти їх у зв'язній, логічній послідовності, ми попросили його  розповісти (письмово) про свою доленьку та поневіряння на чужині. І він надряпав цілий "Щоденник заробітчанина"!

Мені 45. Звуся Сашком. Але це для друзів. Для вас я поки що Олександр. Можна без по батькові, так як відчуваю себе молодим, енергійним, креативним, талановитим... (Усьому не вірте - це редактор міг понаписувати, а я - мила скромна людина).

Велику частину своєї робочої кар'єри працював у продажах. Пройшов шлях від мерчендайзера до менеджера по роботі з торговельними мережами. Причому у великих компаніях, з гідною зарплатою.

Але в 2018-му лишився без роботи. Таке стається. До 45-ти робота знаходить тебе сама, а після - ти шукаєш роботу.

Пройшовши безліч співбесід, я зрозумів, що український роботодавець в умовах економічної кризи бажає дешево купити працівника. Але це півбіди. Він хоче, щоб кандидат на посаду (не плутати з кандидатом у президенти) був не старше 35-ти. Загалом, хочуть і рибку з'їсти, і їжаком не поперхнутися.

От і казочці... початок!

Як я став заробітчанином

При активному пошуку роботи обдзвонюєш усіх своїх друзів і приятелів. Це схоже на мережевий маркетинг, коли складається список із сотні homo-знайомих і починаш обдзвонювати.

Тільки в даному випадку ти пропонуєш себе і перетворюєшся на товар за акційною ціною.

Залишається цінник на чоло прикріпити: "Продається менеджер з продажу, вживаний, у відмінному стані. Зі шкідливих звичок - робота за копійки".

Словом, я почав дзвонити. І одна моя знайома запитала: "А, може, попрацювати в Європі спробуєш? Я тобі дам контакт дівчини, яка працювала в Угорщині на заводі з виробництва телевізорів".

А чом ні? Пригоди - це по-нашому! До того ж, я вже холостяк. Та й взагалі вперше за багато років якось незатишно в рідній країні стало. Дзвоню!

Від дівчини, яка займається підбором персоналу для роботи в Угорщині, я дізнався про умови праці та проживання, зарплату тощо. Наступне з розказаного нею мене привабило:

  • Дають тимчасову посвідку на проживання (на 2 роки): біометрична ID-картка (офіційний дозвіл на проживання в Угорщині) відкривається за допомогою роботодавця.
  • Безкоштовне проживання в комфортному хостелі.
  • Неважка робота.
  • Зарплата (від 15 000 грн). Так, невисока в порівнянні, наприклад, з Польщею і Чехією (не кажучи вже про Німеччину). Але все офіційно та стабільно, не треба виїжджати в Україну кожні три місяці.

Нескладний математичний розрахунок дав мені розуміння, що на такій роботі я зможу щось відкласти, нехай трохи, але це краще, ніж нічого.

Але, мабуть, найбільше мене "примагнітилась" можливість подорожувати Європою. І не для того, щоб знайти заховані ведучими "Орла і решки" сто баксів, а для зміни обстановки - що може бути крутіше за нові враження!

До того ж, разом зі мною на завод приїдуть люди з різних регіонів України, а це ще одна можливість обрости знайомствами. А якщо пощастить, то й зустріти свою половинку. Може, теж тимчасову, а може, й ні. Заробітчанський роман - звучить заманливо!

Сплативши вакансію (1300 грн.), я подав документи на оформлення (закордонний паспорт, фото 3Х4, анкета). Звісно, хвилювався. А раптом кинуть на гроші - і світить мені шлях не в Угорщину, а в Лохотряндію. Але ризикнув, бо за рекомендацією знайомої, інакше - навряд чи.

Минуло не більше трьох днів - оформлення на роботу завершилося благополучно: квиток до Будапешта й запрошення на роботу у мене на руках. І я виїхав в одну з найкрасивіших столиць Європи.

Я вам покажу, як українці вміють... телевізори виготовляти!

Митниця дає добро і... забирає

...Ніч накрила трасу Київ-Чоп зоряним тунелем. Час пролетів не дуже швидко, відчуття комфорту не було, не спалося. А ось і кордон.

Невелика черга машин просувається швидко. В наш автобус зайшли угорські митники. Вони професійним поглядом оглянули всіх пасажирів і за якимись своїми критеріями вибрали три "жертви" на огляд багажу. У цю трійку потрапив і я.

Цікаво, що прочитали ці "психологи в погонах" на моєму обличчі? Ось ви самі подивіться на мій фотопортрет!

Хіба ця чудова мордочка може викликати підозру? Тут же на лобі написано: "Прекрасна людина. Всім добра зичить". Але в угорських митників свої літери. Літери закону, відомого тільки їм.

"Головне, - подумав я, коли мене попросили на вихід, - не психувати". Ми дістали з багажного відділення автобуса свої сумки - і почалося.

Переглянули багаж першого пасажира. Ні ядерних бомб, ні скринь з героїном, ні навіть золота з діамантами - нічого забороненого не знайшли.

Взялися за сумку жінки, яка стояла поруч зі мною. Ретельно шмонали. Професійно. І не дарма.

Миттєво митник перевтілився на фокусника і давай-но з різних, навіть інтимних речей типу бюстгальтера, діставати сигарети - пачку за пачкою. Знайшов десять! А це штраф - 100 євро, конфіскація сигарет і затримання автобуса хвилин на сорок, доки не оформлять.

Люди в автобусі співчутливо хитали головами, обговорюючи, як "ці європейці наших люблять потрусити". При цьому "дама з табакою" усміхалася, зберігаючи позитив, ніби 100 євро для неї - не дві пенсії мами, а папірець у туалеті.

"Так, є жінки в наших поселеннях, - продовжував я міркувати весь на нервах. - Така не тільки в палаючу хату ввійде і коня знаскоку зупинить, вона ще при цьому селфі зробить. Ну, давай-но, міс-пофігізм, сфоткайся з митниками на згадку!"

Я дарма психував на цю жінку. Завдяки їй мою сумку митники навіть не стали дивитися. Правда, там їм все одно нічим було б поживитися: тільки три пачки сигарет, а це допустимий максимум.

(Пізніше, коли ми почали працювати разом з тією "контрабандисткою" на заводі, я дізнався, що вона не курить, а сигарети везла знайомій. Причому знала, що можуть конфіскувати, але ризикнула заради подруги. І навіть не взяла з неї компенсацію. Великодушна!)

...Із запізненням у сорок хвилин, наш автобус відправився в Будапешт, де нас чекав представник роботодавця.

Про те, куди нас поселили, як обхитрили із зарплатою та інші "принади" адаптації, читайте в наступній частині "Щоденника заробітчанина".

Зображення: Таша Шварц

Олександр Захаров
Для публікації коментарів потрібно авторизуватись!
Через соцмережi
Через пошту
Увiйти
Через соцмережi
Через пошту