Щоденник заробітчанина, частина 2. Як я в Європі корейські телевізори вчився робити

Записки українського заробітчанина, який кілька місяців тому, роздивившись дійсність, що його оточує, "психанув" і, як і мільйони українців, вирішив спробувати щастя "за бугром".

У першій частині Олександр розповів про пошук роботи в Україні і свої "веселі" пригоди на кордоні з Угорщиною, куди він вирушив, щоб робити на заводі телевізори.

У цій частині "Щоденника" - про адаптацію наших заробітчан у Європі в перші дні.

Готель. Шумів очерет – ялинки гнулися

У Будапешті нас чекала представниця заводу. Дівчина розподілила нас по різних мікроавтобусах - і ми поїхали до місця дислокації.

Везли нас бездоганною трасою. Пий каву – не розіллєш! Аж раптом - крутий поворот. І не менш крута зміна дорожньої поверхні - автобус затрясло, пітьма (ліхтарів немає). "Невже нас таємно депортували назад?!" - ця параноїдальна думка стрибала від мозочка до лобової частки й назад.

- Куди нас везуть?! Обіцяли ж комфортне поселення! А це ліс якийсь! - в автобусі здійнявся кіпіш, немов на кораблі, на якому пірати пропливли повз острів скарбів.

Зненацька - "маяк": з'явилося світло ліхтаря. Приїхали - перед нами постав триповерховий "готель" з очеретяним дахом, покритий снігом та обвішаним величезними бурульками (діло було взимку). А навколо - ялинки. І тиша. Ні, мертвих з косами не було. Але відчуття, що потрапив у казку. І що далі, то страшніше.

Заходимо всередину. У холі за столиком сидять заробітчани й рубаються в карти. Таке враження, що грають не на роздягання, а на одягання: усі в куртках - у "готелі" прохолодно (європейці на опаленні економлять). Чіпкими поглядами оцінили нас з ніг до голови та почали розпитувати. Перше питання: "Яку зарплату обіцяли?"

Почувши про 15-ть тисяч (гривень, ясна річ), "аборигени" взялися розвіювати міфи про "європейські зарплати", розповідаючи реалії життя заробітчан. Складалося враження, що вони вирішили нас залякати, щоби позбутися конкуренції.

Якщо вірити їхнім розповідям, дурять тут нашого брата. Ой, дурять! З'ясувалося, що тим з них, кому також обіцяли 15 тисяч, платять лише 11 000. Тому ми, "новенькі", одразу засмутилися, зазвучали питання: "Що робити? Повертатися в Україну? 15 тисяч теж небагато, але 11 - це вже замало!" І деякі, до речі, наступного дня поїхали.

Я ж вирішив на своїй шкурі відчути, чи не такий страшний євро-заробітчанський чорт, як його малюють українці. До того ж згадав про витрати на оплату вакансії та проїзду, а це були мої останні фінансові заощадження. "Жаба" так притиснула, що я вирішив - залишаюся!

Кімната. Прохолодний затишок

Заніс речі до своєї кімнати для проживання. Озирнувся: круто! Номер на третьому поверсі оброблений деревом. Доволі широкі ліжка. Санвузол цілком пристойний: душова кабінка, чистий туалет...

Кімната розрахована на трьох. Охайно, затишно, трохи прохолодно, 16-17 градусів, але жити можна. Навіть приспівуючи! А співати я люблю і вмію. Як там у пісні (залишаємо текст пісні автора. - Ред.):

"Не кочегары мы, не плотники,

Но сожалений горьких нет, как нет.

А мы венгерские работники,

Да! Из Будапешта шлем привет…"

І, що не менш важливо, мені пощастило із сусідами по кімнаті - виховані молодчики, без шкідливих звичок і задушливих запахів.

Робота. Перше побачення

Це як з дівчиною. Або вона тобі з першого погляду сподобається, або ні. Тому я трохи побоювався та нервувався. Поголився, надушився, в чисте вбрався...

Приїхав автобус, бо на пішкарусі 30 км чухати - так і робочий день завершиться. Попри химерну назву Dura, транспорт був цілком комфортним. Сидіння м'які, нічого зламаного, чисто, бензином не пахне. В Україні такі автобуси в далекі рейси відправляють, а тут для працівників подають.

Дісталися хвилин за двадцять. Нас завели в приміщення заводу. І тут накотили нові відчуття-спогади - мені сім і я вперше прийшов до школи. Нічого не зрозуміло, але жах як цікаво. Навколо багато облич - і жодного знайомого. "Дитинство" відійшло на другий план і в голові зазвучала доросла пісня: "Самотність-сука"...

Нас зустрів російськомовний хлопець і запропонував пройти в їдальню для спілкування з керівництвом заводу.

Правила. Джекі Чан і Брюс Лі заборонили сміятися

У їдальні - все як у людей: мікрохвильовка, кавоварка, паперові рушники, два умивальники, автомат з гарячою, холодною і газованою водою. Просторо, нові столи та стільці...

Перед нами постали два корейці (один зовні дуже схожий на Джекі Чана, а інший - на Брюса Лі). А поруч з босами - жінка-угорка з фотоапаратом.

Корейці спілкувалися з нами англійською, через перекладача. Зі сказаного нам стали відомі правила поведінки у виробничому цеху і на території заводу, де роблять телевізори:

  • не сміятися і не розмовляти,
  • не фотографувати і не знімати відео,
  • працювати в уніформі (вона видається), шапку не знімати,
  • з перерв (на каву або перекур) не спізнюватися,
  • на перекур в робочому одязі не виходити,
  • усі виробничі питання вирішувати з лідером конвеєрної лінії,
  • музику в навушниках не слухати, на робочому місці не їсти (цукерку швидко в рот закинути можна),
  • покидати робоче місце (якщо закортить) з дозволу лідера,
  • мобільним телефоном на робочому місці не користуватися,
  • за регулярне порушення правил робочих звільняють.

Після промови керівництва за справу взялася фотограф. Вона запрошувала по одній людині до стінки та здійснювала  "фоторозстріл". Як виявилося, знімок анфас заноситься до особової справи кожного робочого разом з його паспортними даними.

Нас переодягли в робочу форму (шапка, куртка, рукавички, гумові сандалі типу крокси) та повели в цех.

У цеху. Перші функції та перші слова

Безперервним потоком панелі телевізорів рухаються конвеєрною стрічкою. Робочі швидко вставляють якісь деталі, але новачкам про роботу на конвеєрі поки що можна тільки мріяти.

Недосвідчених ставлять виконувати найпростіше - клеїти стрічку на панель для led bar. Це не складно, але точність і швидкість необхідні. Під пильним наглядом угорської контролерки я почав виконувати свої перші обов'язки. Косячив спочатку. Але, як мені пояснили, це нормально. Ніхто на мене не кричав - контролерка терпляче та спокійно пояснювала, як робити правильно й швидко.

- Пауза! - пролунав гучний крик лідера. Це означає, що треба покинути робоче місце та вийти на 10 хвилин з цеху: перекусити, перекурити, випити чаю-кави, сходити в туалет...

Упродовж восьмигодинного робочого дня кожні дві години даються такі перерви: пара коротких брейків (по 10 хвилин) і один довгий, 20-хвилинний.

- Темпо! Темпо! - ще один популярний вигук лідера конвеєрної стрічки. Так він підганяє працівників. А отже – невдовзі на конвеєрі й мені доведеться працювати. Який темп там? Поспіють мої ручки за телевізійними штучками?

- Темпо! Темпо! - по-новому прозвучала "підганяйка". І я, обернувшись, побачив симпатичну венгерку, яка пронизливо викидала це слово, ніби сирена швидкої допомоги. Тоді я подумав: "Цікаво, вона й у ліжку чоловіка так підганяє?"😜

Поки я це уявляв, почув ще одне слово, тепер уже на свою адресу: "Катастрофа!" З'ясувалося, я зіпсував декілька панелей, неправильно наклеївши стрічку. На щастя, ні звільнень, ні штрафів не було...

Слова "пауза", "темпо" та "катастрофа" за кілька днів міцно входять у лексикон заробітчан, які навіть після роботи починають активно вживати їх, спілкуючись між собою.

Наприклад, молоко закипіло та пролилося на плиту: "Катастрофа!". Запрошуєш когось вийти покурити: "Пауза?". Хтось відстав по дорозі в магазин: "Агов, чуваче! Темпо! Темпо!"

_______________________________

Про угорське пиво, реакції організму на шкідливі умови праці, про труднощі лікування застуди та інші побутові нюанси життя заробітчан читайте через тиждень - у наступній частині "Щоденника заробітчанина". А поки що - Viszlát (з угорської - до побачення).

Матерiали по темi
Щоденник заробітчанина, частина 1. Як мене занесло в Європу
Олександр Захаров
Для публікації коментарів потрібно авторизуватись!
Через соцмережi
Через пошту
Увiйти
Через соцмережi
Через пошту