Сповідь киянки-заробітчанки, яка шукала кращого життя в Польщі. Частина 2-а – про роботу

Тенденція останніх років - українці масово мігрують на заробітки за кордон. З чим вони там стикаються?

У першій частині своєї історії я розповіла про побутові умови, в яких наші заробітчани живуть у Польщі. Тепер - про те, що на них чекає на виробництві. 😏

Завод – єдиний конкурент "Тесли"

Часто буває, коли їдеш на заробітки, то потрапляєш зовсім не на ту роботу, про яку домовляєшся з агентурою. Найчастіше і в агентури, яка вербує українських заробітчан, немає точної інформації, що ж саме ти робитимеш.

Ми знали, що їдемо працювати на корейський завод з виробництва батарей для електромобілів. Розташований він під Вроцлавом, на березі річки Одра. Цей завод - єдиний конкурент американської "Тесли".

Медогляд з елементами харасменту

Знайомство з роботою починається з медогляду, який проводять в офісі. Там перевіряють гостроту зору, тиск. А у жінок старий лікар мацає, точніше навіть сказати, лапає, груди. Під час цих "маніпуляцій" дівчата лише здивовано витріщають очі, але обурюватися не ризикують - все-таки перший день на новій роботі.

Після - два дня муштрування, де нам розповідають про завод і техніку безпеки. А також - про толерантність. Ні, не до стареньких лікарів. 😉 А перш за все - до представників інших культур і національностей, яких тут багато.

Більшість роботяг - українці. Практично всі інженери й технічний персонал - корейці. Є також грузини, білоруси, поляки.

Пари електроліту та графітовий пил у повітрі - по 12 годин на день

На третій день новачків розподіляють по процесах. Мене з чоловіком призначили в один цех. Хоча часто подружжя працює в різних місцях і зовсім не перетинається.

Я з чоловіком.

Нас відправили на "комбінезони". Це означає, що працювати ми маємо в повній екіпіровці - комбінезони із синтетичної тканини, шапочка, медична маска, рукавички, бути (черевики) з металевим носком. Усе тому, що в приміщенні - клімат-контроль. Жорстко витримується температурний режим не вище 19 градусів і певна вологість повітря. Були ситуації, коли падав тиск, вологість різко підвищувалася - і нас терміново евакуювали з цеху до їдальні. Вологість - головний ворог акумуляторів.

Дівчата на заводі працюють інспектОрками - перевіряють якість батарей, цілісність зовнішнього покриття. Чоловіки - операторами: обслуговують машини, які виробляють ці акумулятори.

На моєму процесі жарко, дуже важко дихати через маску, в гумових рукавичках сильно пітніють руки. У деяких виникають серйозні проблеми - облазила шкіра з долонь, розшаровувалися нігті.

У повітрі витає графітовий пил. Пилу багато, він сушить шкіру, від нього болять і червоніють очі. На сусідньому процесі стоять величезні бочки з електролітом. Їм заливають батарейки. Іноді, якщо інспекторка покладе батарейку не тим боком і та потрапить на наступний процес, після залиття електролітом, вона вибухає прямо в машині. Все це доводиться вимивати. Звісно, отруйні пари витають у повітрі, яким ми дихаємо. І медична маска тут уже не рятує - це вам не коронавірус. 

На заводі працюють у дві зміни по 12 годин. Сидіти не можна - весь час на ногах. І лише три перерви - з 15, 20 і 15 хвилин. За цей час треба встигнути пообідати, випити кави. До кінця зміни ноги дуже сильно болять. У багатьох проявляється варикоз, капілярна сітка.

Стоїш ти така на машині, батарейки їдуть і їдуть - десятки, сотні, тисячі. І кожну тобі треба перевірити. Мій особистий рекорд за зміну - майже 5тисяч штук.

Моє єдине фото в робочому комбінезоні (в роздягальні). На заводі заборонена зйомка. Усі камери на телефонах заклеювалися спеціальною наліпкою, цілісність якої перевірялася на прохідній. Виробництво акумуляторів - комерційна таємниця. 😉

Поляки бувають різні

Одного разу, під кінець зміни, начхавши на правила, я сіла на ящик. Повз проходив мій польський лідер (начальник зміни, завжди поляк):

- Таню, ти цо сидиш на треї? Не вольно!

- Петро, ​​мені вже все одно, я більше не можу.

Правда, лідер у мене був нормальний - усміхнувся і пішов далі. Але колеги розповідали, що іноді поляки відверто знущаються з українських працівників. І все ж, як я зрозуміла, поляки, як і всі інші, бувають різні. Одні завжди поставляться з розумінням. Інші ж - пердолять по повній: ганяють, вичитують, чіпляються від початку і до кінця зміни.

А що найпарадоксальніше - найгірше до тебе ставляться саме українці, які вже давно живуть і працюють у Польщі. Ті, які сидять в офісі, займаються розселенням, розподілом. Для них ми - просто "м'ясо". Сидить це зажиріле чмо, дивиться на тебе підлим поглядом, мовляв, що ти тут понаїхав і вимагаєш від мене чайник на кухню та кімнату краще. Ти тут ніхто і звати тебе ніяк. Іди працюй.

Причому саме ця "агентура" забирає собі 49% заробітку роботяг, яких вони працевлаштовують. Звісно, і серед наших є неопаскуджені українці, але їх так мало.

"А що я вдома бачив?"

Попри умови праці та низьку зарплату (близько 750 євро), дуже багато людей повертаються сюди, іноді одразу на рік. А деякі оформляють і карту поляка, щоб залишитися.

Одного разу я розмовляла з оператором на моїй машині Пашею (25 років). На той момент я вже чітко розуміла, що ми сюди не повернемося. Бо немає сенсу гробити здоров'я за ці копійки. Але Паша був зі мною не згоден:

- Та ну. Де ти в Україні знайдеш роботу на 20 тисяч гривень? Я однозначно сюди повернуся. Тут не так вже й погано.

Або мій сусід по хостелу - Юра з Івано-Франківська. Ми порахували, що він на місяць витрачає тільки на сигарети 400 злотих (близько 2500 грн.) І кидати курити не збирається.

- Я сюди не заробляти приїхав, а жити, - пояснює Юра. - А що я вдома бачив? Працював щодня за копійки та нічого не міг собі дозволити. А тут на їхню мінімалку можу дозволити собі і м'ясо, і ковбасу будь-яку, і шмотки купити, ще й на погуляти залишається.

Історії заробітчанок: інструктор-парашутист і коханка-бухгалтерка

Поспілкувавшись з "колежанками", зрозуміла, що деяких взагалі на Батьківщині нічого не тримає. От декілька реальних історій.

Аля, 30 років. Маленька, руда, на вигляд беззахисна, але насправді - зі сталевим характером. В Україні працювала інструктором зі стрибків з парашутом. Перша дівчина-операторка на заводі.

Попрацювавши два місяці на лінії, зрозуміла, що монотонна праця інспекторки їй не підходить і попросилася в операторки. Мужики, звісно, сміялися, не сприймали всерйоз. Але вона змогла довести, що знається на машині краще за деяких особин протилежної статі.

Що привело її до Польщі? Особиста трагедія. На плечі цієї дівчинки випали випробування дужче будь-якої серіальної мелодрами.

Аля зустрічалася з хлопцем, було у них кохання. Але в країну прийшла війна. Нареченого Алі відправили в АТО.

Після декількох місяців служби, він приїхав у відпустку, хлопці поїхали на море, де Аля завагітніла. Стали готуватися до весілля, вибирати сукня, надсилати запрошення. Щоб заплатити за свято - оформили кредит. Але замість весільної білої сукні Аля одягла на себе чорне, траурну - він загинув. На тлі стресу вона втратила й дитину.

Після місяців депресії ця тендітна дівчинка опанувалась і сама поїхала на заробітки до Польщі. Спочатку упаковувала заморожені пончики, але там треба було працювати при нульовій температурі. Пішла. Подалася на карту поляка. Зараз працює на заводі та в Україну повертатися не збирається. Треба виплачувати кредит, та й вдома все нагадує про минуле.

Іра, 37 років. Весела і моторна дівчина, якій дуже не щастило в житті з мужиками. Маючи яскраву зовнішність і живий розум, вона щоразу примудрялася вляпатися в якусь історію.

З одним зі своїх чоловіків Іра зустрічалася майже 10 років, але... Весь цей час перебувала в статусі коханки. Крім того, була знайома з його дружиною, у них були спільні друзі, та працювала вона у них в магазині бухгалтеркою. Він засипав її подарунками, дарував шуби та прикраси, але заміж кликати не збирався.

Зрештою, Іра знайшла собі іншого "лицаря". Той мав темне минуле, декілька років провів у в'язниці. Подарунками не балував, ставився до неї досить грубо. Але вона чомусь терпіла. Працював він у фірмі з утеплення фасадів будівель і, впавши з висоти, дістав серйозні травми.

Щоби поставити "коханого" на ноги, Іра взяла кредит, усе витрачала на ліки, носила передачі в лікарню. А він, одужавши, її покинув. Коли ж Іра попросила його допомогти з виплатою кредиту, той заявив: "Я ж тебе не просив його брати".

Коли борг її виріс до 200 тисяч гривень, Ірка поїхала на заробітки.

Плюси та мінуси польського життя: продукти дешевше, але транспорт дорогий

Попри те, що Польща не моя країна, Вроцлав сподобався - затишний і милий. І хоч ми працювали з одним повноцінним вихідним на місяць, примудрялися знаходити час на дозвілля.

Найчастіше, поспавши декілька годин після нічної зміни, їхали гуляти в місто або ходили на місцевий пляж позасмагати. І за пів року перебування в Польщі ми жодного разу не зіткнулися з хамством місцевих жителів по відношенню до українців.

Символом Вроцлава є гноми. Їх статуетки розкидані по всьому місту. Гномів можна побачити на ліхтарному стовпі, у вікні кафешки або під ногами на тротуарі.
На даний момент подібних статуеток у Вроцлаві - близько 400 штук. У місті навіть проводяться квести з пошуку гномів.

Щодо побутових питань, то ми так і не змогли звикнути до безладу з цінниками в магазинах. Їх там часто складно знайти. А якщо знайшли цінник з акцією, не поспішайте радіти, - вони можуть стартувати тільки через два дні.

Але не змогли ми звикнути і до польського пива. По-перше, воно абсолютно несмачне, по-друге - декілька тижнів по приїзду після їхнього пива були проблеми зі шлунком.

Проїзд у громадському транспорті - досить дорогий. Поїздка на автобусі в один бік - 3,6 злотих (близько 21 грн.), штраф за неоплачений проїзд - 180 злотих (1100 грн.).

Що сподобалось:
  • Ціни на продукти схожі з київськими, а якщо стежити за акціями, то помітно дешевше.
  • Поляки стежать за своїм здоров'ям: у будь-яку погоду на вулицях можна зустріти багато бігунів.
  • Жодного разу не бачила в парку молодь, яка розпивала алкоголь. Усе шляхетно.
  • Громадський транспорт і дороги повністю пристосовані для людей з обмеженими можливостями.

З медобслуговуванням ми там не стикалися. Але одного разу знайома дістала травму на роботі. Її забрала швидка. Якісь уколи, рентген зробили безкоштовно. А от наступні прийоми у лікаря були за гроші - страховка покрила не всі витрати.

І стоматологія дуже дорога. Мабуть, тому у багатьох поляків дуже погані зуби. Вирвати зуб обійдеться приблизно в 100 євро, полікувати ще дорожче.

Замість післямови

Провівши цілих 6 місяців за кордоном, я дізналася, що таке туга за батьківщиною. Як же мені хотілося повернутися додому, в свою, хоч і стареньку, але таку затишну квартирку. Обійняти маму і тата, поїсти бабусиних пиріжків, зустрітися з друзями та колегами.

Повірте, життя заробітчан дуже не легке. Тільки з боку здається - поїхав, заробив, купив машину/квартиру. Але якою ціною? Думай-те. 😉

Ілюстрації - pixabay.com

Фото з особистого архіву Тетяни Кульчицької

Матерiали по темi
Мої польські "канікули". Сповідь киянки-заробітчанки, якій захотілося змін
Тетяна Кульчицька
Для публікації коментарів потрібно авторизуватись!
Через соцмережi
Через пошту
Ви
укр
рус
© 2018 «Йод.Медia». Всi права захищенiРозроблено у Wander Black
Ми збираємо і використовуємо cookie, для того щоб формувати достовірну статистику та робити контент цікавішим для кожного з наших читачів. Що таке cookie-файли, як їх ввімкнути/вимкнути, ви можете прочитати тут.Редакція шанує авторське право, тому, якщо хочете передрукувати будь-який наш матеріал, напишіть нам сюди.
Пошук
Увiйти
Через соцмережi
Через пошту