Тут немає логіки і можна робити абсолютно все. Як це - грати НЕспектакль у квартирі

Вистава, яка ламає звичне поняття театру і виходить за будь-які рамки людського сприйняття. І найголовніше - в якій багато залежить від самого глядача.

Павло Алдошин - музикант, фотограф і актор команди Uzahvati. Разом вони ставлять популярні імерсивні постановки поза театральних просторів. Такий театр відрізняється від класичного тим, що глядачеві пропонується не спостерігати за героями з боку, а стати учасником - отримати новий емоційний досвід.

Голосом Павла озвучений головний герой вистави-променаду "Час", він виконує головну роль у виставі-променаді DIALOGY, який показують у нічній бібліотеці, і грає самого себе в імерсивному НЕспектаклі у квартирі "День/тінь".

Ми зустрілися з Павлом у квартирі, де відбувається НЕспектакль і розпитали його про те, які переваги акторові дає гра для 12-тьох незнайомців і чи стануть імерсивні вистави майбутнім театру.

"Усе дуже дивно, адже виходить за рамки особистості, професії та форми"

- Почнемо із самого поняття "НЕспектакль". Опишіть його ідею і форму.

- У театрі Uzahvati взагалі немає принципу описувати свої уявлення якоюсь "простою мовою", втискуватися в рамки сценарію. Продукти, які ми виробляємо, стосуються не форми, а внутрішнього світу людини. І тому їх складно пояснити. Щойно ти починаєш перераховувати складові спектаклю - сценарій, форма, актор, музика та інше - сенс одразу ж вмирає. Такий метод не наш зовсім.

- Добре. Зайдемо з іншого боку. Як я розумію, НЕспектакль "День/тінь" - це розповідь якоїсь історії. Її передаєте тільки ви один, або є інші актори?

- Ні, тільки я. Ще в кімнаті, де відбувається спектакль, присутні 12 глядачів. Вони теж прямі учасники НЕспектаклю. Люди можуть зі мною взаємодіяти, а можуть і ні. Це їхній вибір.

- Це означає, що глядачі самі визначають хід НЕспектаклю?

- Істина. Як людина до мене заговорить або щось зробить - у те русло і попрямує спектакль.

- Чию історію ви передаєте?

- Це банальна історія про людину, яка шукає себе в інших людях. Це моя історія - історія Павла Алдошина. Щоправда, подача небанальна. Я б сказав, що це все дуже дивно, бо виходить за рамки особистості, професії та форми. Я одночасно стаю глядачами - відвідувачами цього "обману" - собою і персонажем, який живе в цій квартирі. Я в чомусь схожий на конструктора матриці, який створив умови й спостерігає за тим, що відбувається, з боку.

- Але якісь історії ви ж розповідаєте. Це замітки про життя, про досвід? Про що?

- Це не творчий вечір з історіями "про життя". Це цех історій, у якому ти, як глядач, можеш дозволити собі все: стрибнути на стіл, піти заварити на кухні чай, спуститися в магазин по вино і повернутися назад. Це все - історії, які ми тут самі створюємо.

У квартирі ніхто не грає та відсутні правила

- Хто є автором ідеї НЕспектаклю "День/тінь"?

- Був собі хлопець, який грав і складав пісні. Але потім більше часу у нього став займати театр, і музика відійшла на другий план. Однак були люди, яким його пісні подобалися. Вони сказали: "Ей, граймо!"

Той хлопець, тобто я 🙃, почав влаштовувати мінівиступи для своїх, квартирники. У Харкові, де я тоді жив, було багато друзів і, відповідно, квартир для таких камерних вечорів.

Я звернувся до Uzahvati з ідеєю зробити квартирник у Києві. Ми разом готували їхній спектакль-променад "Час", я беру участь у виставі-променаді DIALOGY, в нічній бібліотеці. Команда послухала мої пісні й вирішила відійти від форми квартирника та зробити щось нове 😜. Я не розумів, у що мене втягують, всередині навіть трохи пручався. Але в ході довгих бесід ми дійшли до єдиної форми подачі ідеї - НЕспектаклю.

- Чому в назві з'явився цей префікс - "не"?

- Він алогічний, аполітичний, асоціальний, але максимально живий і пульсівний. Після "спектаклю" я не прощаюся з глядачем, а можу дружити з ним далі. Я не граю роль, хоча, як актор, дуже хочу. І в реальному житті я не відрізнятимуся від того Паші, якого у квартирі зустріли глядачі. Розумієте, в цьому і сенс - що немає ніякого придуманого персонажа.

- Тобто це противага класичному спектаклю?

- Тут ніхто не грає. У цій квартирі немає театрального етикету, коли потрібно знімати взуття або не розмовляти. Правил немає, і я навіть написав це на стіні.

Я сідав на руки дівчині - не заради епатажу. Я відчув, що вона максимально закрита. І, знаєте, якою була реакція? Вона почала плакати. Все, люк відкритий. Яким чином ця дія на неї вплинула - я не знаю. Але щось в ній змінилося.

Людям заважають соціальні рамки. Коли системи занадто багато, людина перестає ставити собі питання: "Хто я, чого я хочу?". Для цього ми збираємося в цій кімнаті - поговорити. Почути історію, яка була чиєюсь і раптом, несподівано для тебе самого, стала твоєю.

У театрі, я, як актор, торкаюся свого болю через "чужий" біль персонажа, а в НЕспектаклі все відбувається безпосередньо з моїм "я"

- Що вам, як актору та людині, дає участь у подібному перформансі?

- Мені це не дає нічого, крім відчуття особистої свободи. Я можу без докорів сумління говорити про інтимні речі, про проблеми, які мене навантажують. Контактувати з низами своєї свідомості та людьми, які ще про це не знають. Вони кажуть: "Ох, постривай. Не треба. У мене така ж історія. І я поділяю твій біль". Це психотерапія, яка допомагає людям переосмислити безліч речей. А мені - дає енергію.

- Тобто у звичайних театрах ви вже не граєте?

- Принаймні у 2020 році я попросив себе на постійній основі в театр не занурюватися. Я хочу цей рік присвятити кіно. Якщо запитаєте чому - не відповім, таких питань собі не ставлю. Просто хочу. І роблю.

- Чому тоді граєте в НЕспектаклі?

- Існує так багато всього особистого, що хочеться копирснути. Але в театрі я не можу цього зробити, бо через "чуже" я не зможу це переосмислити. Може, з тими інструментами актора, якими я володію, це не виходить зробити. Якщо я бачу, де це можна здійснити - чому б не скористатися можливістю? 😉

- Чи можна тоді стверджувати, що за такими постановками - майбутнє театрів?

- І так, і ні. Як би я не любив НЕспектакль, я із задоволенням йду в Молодий театр на "Шинель". І так роблять безліч людей. Це як з морозивом: було б нудно, якби був один пломбір. А так - є і манго, і фісташкове, і шоколадне з горіхами. І навіть якщо людина вибере щось одне, не означає, що стане менше фанатів інших смаків 😜.

Фото 📷 Валентин Царук / Йод

Віка Степаненко
Для публікації коментарів потрібно авторизуватись!
Через соцмережi
Через пошту
Ви
укр
рус
© 2018 «Йод.Медia». Всi права захищенiРозроблено у Wander Black
Ми збираємо і використовуємо cookie, для того щоб формувати достовірну статистику та робити контент цікавішим для кожного з наших читачів. Що таке cookie-файли, як їх ввімкнути/вимкнути, ви можете прочитати тут.Редакція шанує авторське право, тому, якщо хочете передрукувати будь-який наш матеріал, напишіть нам сюди.
Пошук
Увiйти
Через соцмережi
Через пошту