Творці нового фільму про чорнобильських сталкерів: "У зоні відчуження ламаються навіть тренери кунг-фу"

В Україні презентували унікальну документалку Ice of Chеrnobyl ("Лід Чорнобиля"), що показує це місце з несподіваного боку. "Йод" поспілкувався з творцями картини та героями, які ходять туди нелегально, і дізнався, що змушує їх ризикувати і повертатися туди знову і знову.

Авторка ідеї та режисерка фільму Марина Димшиць - більше 10 років живе та працює у Німеччині, до України приїжджає викладати курс "режисура монтажу" в Ukrainian Film School. Уже близько місяця фільм показують на платформі Amazon. У нього чимало переглядів - завдяки відрахуванням за них, уже частково окупилися витрати на його виробництво, а це 20 000 євро.

- Ми в нашій Школі намагаємося знаходити таких людей як Марина, які дивилися б на ситуації з різних кутів, з нових ракурсів, - розповіла перед прем'єрою директорка Ukrainian Film School і українська продюсерка фільму Альона Тимошенко. - Про катастрофу та радіацію знають у всьому світі, але сприймають її дуже плоско та однобічно. Марина спробувала подивитися на неї інакше, знайти відповіді на питання: Хто такі сталкери? Чому вони їдуть в зону відчуження? Чому ризикують своїм життям і повертаються туди знов і знов?

Ця тема дуже близька режисерці, бо Марина відчула все на собі і зараз сама водить туди людей як сталкер. Але будьте готові до того, що ця поїздка нелегальна і дуже важка - вас можуть знайти й викрити. Вам доведеться ховатися вдень і пересуватися тільки вночі. 

У вас змінюється свідомість і сприйняття світу. Немає звичних гаджетів і всього, до чого ми звикли. Якщо тут листячко впало - і ви це одразу запостили у Фейсбуці, то там усього цього немає. Це місце, де можна відключитися та по-справжньому пізнати себе.

Марина Димшиць і Альона Тимошенко.
Презентація документального фільму Ice of Chеrnobyl ("Лід Чорнобиля").

З 15 листопада Ice of Chornobyl побачать у США, Японії, Азії та ще 126 країнах світу. Зараз команда працює над тим, щоби документальний фільм побачила широка аудиторія українців - у кінотеатрах і на доступних у нас онлайн-стрімінгах.

Отже, Марина Димшиць та її гід - сталкер Олег Тишко, який також став одним з героїв фільму, про свою Зону відчуження.

М'ясо та мозолі замість ніг

- Цікавий збіг: цього року вийшов серіал "Чорнобиль". Це збільшило інтерес до вашого фільму?

Марина: Звісно, якщо ви зараз сидите тут і запитуєте. 😊

Але вперше ця ідея виникла в мене ще в 2012 році. Мені наснився сон: я опинилася вночі на даху будинку в покинутому місті й дивилася на це все з висоти. Однак після ідеї до старту зйомок минуло чотири роки. Команду, яка погодилася на цю авантюру, я шукала 4 роки. Мені набридло клішоване уявлення про Україну та Чорнобил, хотілося показати це в іншій перспективі. Я хотіла максимально прибрати ажіотаж навколо того, що це небезпечно. Для необізнаної людини - так. Але якщо ви йдете з тим, хто там більш-менш орієнтується, - все не так страшно, як видається.

Наша фішка в тому, що все це було нелегально. В таких умовах дуже красиво зняти фільм практично неможливо. Там немає електрики, немає світла. Ми економили на картах пам'яті, акумуляторах.

- Скільки днів тривав ваш перший похід у Зону відчуження?

Марина: 5 днів. Загалом нас було 5 чоловік, а нашим гідом став Олег. Моя подружка була в нього на екскурсії і дала його контакти. Якщо ви туди підете, обов'язково має бути людина, яка відповідатиме за та консультуватиме з усіх питань.

- А що було найскладнішим?

Марина: Це був жорсткий похід сам по собі. Першого ж дня я впала в льох і пошкодила ногу. У Олега підвищилася температура. У однієї людини з групи - коліна вибилися, а в інших - були просто м'ясо та мозолі замість ніг. 

На четвертий-п'ятий день починається безумство

- Чи можна підготуватися до походу в Чорнобиль?

Марина: Олег радив перед першим походом взяти якусь вагу на плечі та накатувати кілометри за день. Бо звичайна спорт-підготовка не допомагає. Але психологічно до цього підготуватися неможливо. Ти просто робиш це, і - або "вивозиш", або ні. А потім уже звикаєш психологічно та фізично. У мене це сталося після п'ятого походу. Жодної мозольки (сміється). Це було чудово.

- Який день зазвичай переломний у поході?

Марина: Перші два-три дні зазвичай усі ще в піднесеному настрої, сили є. А на четвертий-п'ятий день починається просто божевілля: перемикається свідомість, сприймаєш все інакше, дуже повільно. Це можна побачити у фільмі. Я вставила багато таких моментів.

Але найскладніше вже на виході - це місце називають "інвалідною вулицею", бо всі вже настільки "убиті", а треба йти швидко, щоб встигнути пройти її до світанку. Це саме головна траса, якою їздять до Чорнобиля. Вночі там можна побачити хоча би фари машини, а вдень можна навіть не почути, що машина наближається і не встигнути стрибнути в кювет. Тому, навіть якщо боляче, треба йти дуже швидко.

Я воджу екскурсії вже два роки. Одного разу брала із собою тренера, який двадцять п'ять років активно займається спортом і десять років практикує кунг-фу. Але останні декілька днів у поході був готовий вбити й розтерзати всіх. Так йому було погано фізично, морально, психологічно.

Люди, які постійно ходять у ці походи, теж потім зізнавалися, що просто вмирали наприкінці.

Для нас це зона дружби, а не відчуження

- У фільмі ви показували різні засоби, якими користуються сталкери в походах. Наприклад, саморобна "сигналізація", яка допомагає вночі почути, якщо хтось потрапив у будинок. Які ще є хитрощі?

Марина: Це те, як ви спілкуєтеся між собою в групі, бо є такі місця, де не можна розмовляти - доводиться спілкуватися за допомогою жестів. Або, якщо йдете, немов гусаки, одне за одним, потрібно, щоб хтось дивився вперед, хтось - назад, хтось - праворуч, хтось - ліворуч. Просто, щоб, не дай боже, не нарватися на тварину або патруль.

Якщо раптом комусь щось ввижається, у нас це був знак - "пшц". Усі зупинилися, а ти пальчиком показуєш, куди дивитися. Багато таких фішок у плані спілкування та обережності.

- А були зіткнення з іншими сталкерами?

Марина: У фільмі цього немає. Але так, були. Часто зустрічаєш інші групи: з деякими просто вітаєшся, з деякими - спілкуєшся, знаходиш, про що поговорити. 

Я б сказала, що це не зона відчуження, а зона дружби, бо ті люди, з якими там знайомишся, такі унікальні, такі особливі, що потім ви просто не можете не подружитися.

- Як карають "нелегалів", якщо зловлять?

Марина: Адміністративний штраф - 500 гривень. Але найстрашніше для нас: якби впіймали з відзнятим матеріалом - могли би просто все забрати.

- Скільки беруть гіди-сталкери, які нелегально водять людей у зону?

Марина: По-різному. Залежить від того, скільки людей у групі. Якщо ти ведеш когось одного - це може бути 500 доларів. Якщо декількох - 200-300 долларів з людини. Тепер я вже й сама сталкер. Але воджу туди групи  безкоштовно, бо беру тільки своїх друзів або знайомих.

Творчі люди ходять туди по натхнення

- Ви сказали: якщо пішов у Зону відчуження більше одного разу, ходитимеш туди завжди. Чому? Адже ви там усе знаєте.

Марина: Так, можливо, сам екстрим і адреналін зникає, але приходить щось інше. Ходиш туди вже як у відпустку. Там відбувається зміна свідомості, тому багато творчих людей ідуть туди по натхнення. Там вони знаходять якесь усамітнення й тишу, які використовують для своїх творчих цілей.

Наприклад, герой нашого фільму, письменник Маркіян Камиш, ходить туди, щоб надихатися на нові історії.

- Що відчуває сталкер, коли повертається з Чорнобиля?

Марина: Ви знаєте, у всіх по-різному. Деякі впадають у легку депресію. Ти заново переглядаєш свій світ і все своє життя. Заново розставляєш пріоритети. Найпростіші побутові речі виявляються дуже приємними.

Серіал "Чорнобиль" сталкерам не дуже сподобався

- Після серіалу "Чорнобиль" про Зону відчуження багато говорять. Сталкерам серіал сподобався?

Марина: Як я знаю, не дуже. Всі вони добре орієнтуються в темі й самі можуть багато чого цікавого розповісти. Деякі моменти в серіалі драматизовані - це красиво з точки зору історії, але для сталкера не дуже цікаво.

- А чого сталкери хотіли б для цього місця?

Марина: Я була б не проти, якби його внесли в ЮНЕСКО та зробили щось на кшталт музею. Коли я була там цього року, побачила, що антену-дугу, яка є в нашому фільмі, спилюють. Половини вже немає. Не знаю, що вони (крім ідейних сталкерів - у зоні промишляють звичайні мародери. - Авт.) роблять з цим металом.

Олег: Якщо казати як звичайна людина, ясна річ, я б хотів, щоб Чорнобиля не було взагалі.

А з точки зору сталкера - хотів би, щоб Чорнобильська зона залишилася щонайменше такою, як сьогодні. З кожним роком вона в'яне. Років за 30 ще більше будівель розвалиться, а через 50 - це будуть просто великі руїни.

Я б хотів, щоб Чорнобильська зона залишилася маятником для всіх людей, які займаються атомною промисловістю. Нагадуванням про те, яким шляхом не треба йти і як не треба вчиняти.

Фото надані Ukrainian Film School та із соціальних мереж Марини Димшиць

Ольга Ліцкевич
Для публікації коментарів потрібно авторизуватись!
Через соцмережi
Через пошту
Ви
Увiйти
Через соцмережi
Через пошту