Творці нового фільму про чорнобильських сталкерів: "У зоні відчуження ламаються навіть тренери кунг-фу"

В Україні презентували унікальну документалку Ice of Chеrnobyl ("Лід Чорнобиля"), що показує це місце з несподіваного боку. "Йод" поспілкувався з творцями картини та героями, які ходять туди нелегально, і дізнався, що змушує їх ризикувати і повертатися туди знову і знову.

Авторка ідеї та режисерка фільму Марина Димшиць - більше 10 років живе та працює у Німеччині, до України приїжджає викладати курс "режисура монтажу" в Ukrainian Film School. Уже близько місяця фільм показують на платформі Amazon. У нього чимало переглядів - завдяки відрахуванням за них, уже частково окупилися витрати на його виробництво, а це 20 000 євро.

- Ми в нашій Школі намагаємося знаходити таких людей як Марина, які дивилися б на ситуації з різних кутів, з нових ракурсів, - розповіла перед прем'єрою директорка Ukrainian Film School і українська продюсерка фільму Альона Тимошенко. - Про катастрофу та радіацію знають у всьому світі, але сприймають її дуже плоско та однобічно. Марина спробувала подивитися на неї інакше, знайти відповіді на питання: Хто такі сталкери? Чому вони їдуть в зону відчуження? Чому ризикують своїм життям і повертаються туди знов і знов?

Ця тема дуже близька режисерці, бо Марина відчула все на собі і зараз сама водить туди людей як сталкер. Але будьте готові до того, що ця поїздка нелегальна і дуже важка - вас можуть знайти й викрити. Вам доведеться ховатися вдень і пересуватися тільки вночі. 

У вас змінюється свідомість і сприйняття світу. Немає звичних гаджетів і всього, до чого ми звикли. Якщо тут листячко впало - і ви це одразу запостили у Фейсбуці, то там усього цього немає. Це місце, де можна відключитися та по-справжньому пізнати себе.

Марина Димшиць і Альона Тимошенко.
Презентація документального фільму Ice of Chеrnobyl ("Лід Чорнобиля").

З 15 листопада Ice of Chornobyl побачать у США, Японії, Азії та ще 126 країнах світу. Зараз команда працює над тим, щоби документальний фільм побачила широка аудиторія українців - у кінотеатрах і на доступних у нас онлайн-стрімінгах.

Отже, Марина Димшиць та її гід - сталкер Олег Тишко, який також став одним з героїв фільму, про свою Зону відчуження.

М'ясо та мозолі замість ніг

- Цікавий збіг: цього року вийшов серіал "Чорнобиль". Це збільшило інтерес до вашого фільму?

Марина: Звісно, якщо ви зараз сидите тут і запитуєте. 😊

Але вперше ця ідея виникла в мене ще в 2012 році. Мені наснився сон: я опинилася вночі на даху будинку в покинутому місті й дивилася на це все з висоти. Однак після ідеї до старту зйомок минуло чотири роки. Команду, яка погодилася на цю авантюру, я шукала 4 роки. Мені набридло клішоване уявлення про Україну та Чорнобил, хотілося показати це в іншій перспективі. Я хотіла максимально прибрати ажіотаж навколо того, що це небезпечно. Для необізнаної людини - так. Але якщо ви йдете з тим, хто там більш-менш орієнтується, - все не так страшно, як видається.

Наша фішка в тому, що все це було нелегально. В таких умовах дуже красиво зняти фільм практично неможливо. Там немає електрики, немає світла. Ми економили на картах пам'яті, акумуляторах.

- Скільки днів тривав ваш перший похід у Зону відчуження?

Марина: 5 днів. Загалом нас було 5 чоловік, а нашим гідом став Олег. Моя подружка була в нього на екскурсії і дала його контакти. Якщо ви туди підете, обов'язково має бути людина, яка відповідатиме за та консультуватиме з усіх питань.

- А що було найскладнішим?

Марина: Це був жорсткий похід сам по собі. Першого ж дня я впала в льох і пошкодила ногу. У Олега підвищилася температура. У однієї людини з групи - коліна вибилися, а в інших - були просто м'ясо та мозолі замість ніг. 

На четвертий-п'ятий день починається безумство

- Чи можна підготуватися до походу в Чорнобиль?

Марина: Олег радив перед першим походом взяти якусь вагу на плечі та накатувати кілометри за день. Бо звичайна спорт-підготовка не допомагає. Але психологічно до цього підготуватися неможливо. Ти просто робиш це, і - або "вивозиш", або ні. А потім уже звикаєш психологічно та фізично. У мене це сталося після п'ятого походу. Жодної мозольки (сміється). Це було чудово.

- Який день зазвичай переломний у поході?

Марина: Перші два-три дні зазвичай усі ще в піднесеному настрої, сили є. А на четвертий-п'ятий день починається просто божевілля: перемикається свідомість, сприймаєш все інакше, дуже повільно. Це можна побачити у фільмі. Я вставила багато таких моментів.

Але найскладніше вже на виході - це місце називають "інвалідною вулицею", бо всі вже настільки "убиті", а треба йти швидко, щоб встигнути пройти її до світанку. Це саме головна траса, якою їздять до Чорнобиля. Вночі там можна побачити хоча би фари машини, а вдень можна навіть не почути, що машина наближається і не встигнути стрибнути в кювет. Тому, навіть якщо боляче, треба йти дуже швидко.

Я воджу екскурсії вже два роки. Одного разу брала із собою тренера, який двадцять п'ять років активно займається спортом і десять років практикує кунг-фу. Але останні декілька днів у поході був готовий вбити й розтерзати всіх. Так йому було погано фізично, морально, психологічно.

Люди, які постійно ходять у ці походи, теж потім зізнавалися, що просто вмирали наприкінці.

Для нас це зона дружби, а не відчуження

- У фільмі ви показували різні засоби, якими користуються сталкери в походах. Наприклад, саморобна "сигналізація", яка допомагає вночі почути, якщо хтось потрапив у будинок. Які ще є хитрощі?

Марина: Це те, як ви спілкуєтеся між собою в групі, бо є такі місця, де не можна розмовляти - доводиться спілкуватися за допомогою жестів. Або, якщо йдете, немов гусаки, одне за одним, потрібно, щоб хтось дивився вперед, хтось - назад, хтось - праворуч, хтось - ліворуч. Просто, щоб, не дай боже, не нарватися на тварину або патруль.

Якщо раптом комусь щось ввижається, у нас це був знак - "пшц". Усі зупинилися, а ти пальчиком показуєш, куди дивитися. Багато таких фішок у плані спілкування та обережності.

- А були зіткнення з іншими сталкерами?

Марина: У фільмі цього немає. Але так, були. Часто зустрічаєш інші групи: з деякими просто вітаєшся, з деякими - спілкуєшся, знаходиш, про що поговорити. 

Я б сказала, що це не зона відчуження, а зона дружби, бо ті люди, з якими там знайомишся, такі унікальні, такі особливі, що потім ви просто не можете не подружитися.

- Як карають "нелегалів", якщо зловлять?

Марина: Адміністративний штраф - 500 гривень. Але найстрашніше для нас: якби впіймали з відзнятим матеріалом - могли би просто все забрати.

- Скільки беруть гіди-сталкери, які нелегально водять людей у зону?

Марина: По-різному. Залежить від того, скільки людей у групі. Якщо ти ведеш когось одного - це може бути 500 доларів. Якщо декількох - 200-300 долларів з людини. Тепер я вже й сама сталкер. Але воджу туди групи  безкоштовно, бо беру тільки своїх друзів або знайомих.

Творчі люди ходять туди по натхнення

- Ви сказали: якщо пішов у Зону відчуження більше одного разу, ходитимеш туди завжди. Чому? Адже ви там усе знаєте.

Марина: Так, можливо, сам екстрим і адреналін зникає, але приходить щось інше. Ходиш туди вже як у відпустку. Там відбувається зміна свідомості, тому багато творчих людей ідуть туди по натхнення. Там вони знаходять якесь усамітнення й тишу, які використовують для своїх творчих цілей.

Наприклад, герой нашого фільму, письменник Маркіян Камиш, ходить туди, щоб надихатися на нові історії.

- Що відчуває сталкер, коли повертається з Чорнобиля?

Марина: Ви знаєте, у всіх по-різному. Деякі впадають у легку депресію. Ти заново переглядаєш свій світ і все своє життя. Заново розставляєш пріоритети. Найпростіші побутові речі виявляються дуже приємними.

Серіал "Чорнобиль" сталкерам не дуже сподобався

- Після серіалу "Чорнобиль" про Зону відчуження багато говорять. Сталкерам серіал сподобався?

Марина: Як я знаю, не дуже. Всі вони добре орієнтуються в темі й самі можуть багато чого цікавого розповісти. Деякі моменти в серіалі драматизовані - це красиво з точки зору історії, але для сталкера не дуже цікаво.

- А чого сталкери хотіли б для цього місця?

Марина: Я була б не проти, якби його внесли в ЮНЕСКО та зробили щось на кшталт музею. Коли я була там цього року, побачила, що антену-дугу, яка є в нашому фільмі, спилюють. Половини вже немає. Не знаю, що вони (крім ідейних сталкерів - у зоні промишляють звичайні мародери. - Авт.) роблять з цим металом.

Олег: Якщо казати як звичайна людина, ясна річ, я б хотів, щоб Чорнобиля не було взагалі.

А з точки зору сталкера - хотів би, щоб Чорнобильська зона залишилася щонайменше такою, як сьогодні. З кожним роком вона в'яне. Років за 30 ще більше будівель розвалиться, а через 50 - це будуть просто великі руїни.

Я б хотів, щоб Чорнобильська зона залишилася маятником для всіх людей, які займаються атомною промисловістю. Нагадуванням про те, яким шляхом не треба йти і як не треба вчиняти.

Фото надані Ukrainian Film School та із соціальних мереж Марини Димшиць

Ольга Ліцкевич
Для публікації коментарів потрібно авторизуватись!
Через соцмережi
Через пошту
Ви
Пошук
Увiйти
Через соцмережi
Через пошту