Українка Олена Андрейчева, яка отримала Оскар 2020: "Поки не відчуваю, що маю право знімати щось про події на батьківщині"

Олена Андрейчева - британська продюсерка з України, яка завоювала головну кінопремію в номінації "Короткометражний документальний фільм". В інтерв'ю "Йоду" вона розповіла про свою еміграцію, життя в Англії і про свій проєкт, який американські кіноакадеміки визнали найкращим.

Олена Андрейчева - успішна британська продюсерка та режисерка родом з України.

Її фільм "Навчитися кататися на скейтборді в зоні бойових дій (якщо ти дівчина)", торік взяв декілька великих нагород на профільних фестивалях (BAFTA, Tribeca), а 9 лютого 2020 року отримав премію "Оскар" у номінації "Найкращий короткометражний фільм" .

Мужність - це коли хтось йде до школи і навчається,
- слова, які звучать з вуст однієї з героїнь фільму.

І ця реальна історія не може залишити байдужим не тільки кіноакадеміків, а й людей з усього світу.

У фільмі розповідається про Скейтестан - громадську організацію, яка набирає дівчаток з бідних районів Кабула, щоб навчити їх кататися на скейті, дати початкову освіту і розширити їхнє уявлення про світ.

"Йод" зв'язався з Оленою, яка нині живе і працює в Лондоні, щоби дізнатися її особисту історію, а також подробиці про цей унікальний проєкт.

Поїхала на навчання та залишилась

Олена Андрейчева

Я народилась і росла в Києві, пішла до української школи. А в 1995 році у мене з'явився шанс поїхати на навчання до Великої Британії. У той час я не так добре говорила англійською, тому ніхто не знав, як закінчиться цей експеримент. Але все склалося.

Залишилася, вступила до університету, здобула тут вищу освіту, першу роботу, побудувала кар'єру. Але мої родичі залишилися в Україні, тому я щороку відвідую рідну країну.

Якщо чесно, одразу після школи у мене не було сильних кар'єрних прагнень. Мені завжди подобалася фізика, тому я вибрала науковий факультет. Але в процесі навчання зрозуміла: мені більше подобається писати про науку, дізнаватися нове, а не бути вченим.

На магістратурі в нашому університеті була наукова журналістика. Я подумала, що це правильний для мене шлях. З чотирьох можливих дисциплін вибрала "Документальне кіно". І коли отримала свою першу роботу - переконалася, що зробила правильно.

Людське обличчя еміграції

Перший серйозний фільм, де я виступила в ролі режисерки, називається Polish Go Home (2016). Він розповідає про емігранта з Польщі, який вирішив повернутися на батьківщину до родини, яку не бачив чотири роки. Це тема завжди мене цікавила. Зараз ми говоримо російською - і ви чуєте, що у мене не так часто є можливість її практикувати. У Лондоні на мене вже не дивляться як на емігрантку, бо я вже не відрізняюся від них. Але я чую, що про це говорять. І мене упродовж багатьох років непокоїло негативне ставлення до приїжджих: "Чому всі ці люди приїжджають? Що їм тут треба?".

Можу з власного досвіду сказати: життя і робота в Британії дають великі можливості. Іноді більше, ніж у рідній країні. Важко сказати, що б сталося, якби я залишилася в Україні, але мені хотілося показати людське обличчя еміграції.

Я провела дуже багато часу з цим чоловіком, його сім'єю, дітьми. Зйомки тривали близько двох років. Ми подружилися. Весь цей процес для мене був цікавим. І, звісно, я багато чого навчилася. Мені було цікаво попрацювати самостійно як режисерка, і я пишаюся результатом.

Викриття експлуатації на порносайтах

Я дуже люблю свої проєкти і намагаюся з кожного виносити щось позитивне.

Найскладніше та найінтенсивніше фільмування відбувалось на Філіппінах. Це був фільм "Saving the Cybersex Girls (2015)", який ми знімали для BBC з ведучою Стейсі Дулі, журналісткою-розслідувачкою. 

Кадр з фільму "Saving the Cybersex Girls (2015)"

У ньому ми зачепили дуже важку тему - трафік молодих жінок і дітей для експлуатації на порносайтах. Багато людей в Європі, Америці, Австралії дивляться ці сайти й не замислюються про те, як ці люди і, найчастіше, діти опинилися в цій ситуації.

Я виступила там продюсеркою. Мені довелося вкласти всю свою емоційну енергію, щоб розмовляти з людьми, які працюють у цій сфері та намагаються з цим боротися. Багато з них перебувають у стані глибокого шоку й емоційної втоми. Їхні історії дуже зворушили мене і в той час, а зараз тим паче - адже тепер у мене є своя дитина.

Мами ховаються під буркою, але хочуть іншого для дочок

Над фільмом "Навчитися кататися на скейтборді в зоні бойових дій (якщо ти дівчина)" працювала міжнародна команда. Виконавчі продюсери - американський телеканал A&E, який вирішив розповісти світу, що дівчаткам дає цей проєкт, і британська компанія GRAIN MEDIA - вони і запросили мене в цей проєкт. 

Але про організацію Скейтестан я почула задовго до цього - побачила в журналі фото цих дівчаток у різнокольорових сукнях на скейтбордах. Уже тоді мені захотілося дізнатися про них більше, і це записалося десь на підкірці.

 На наш подив, дозвіл від місцевої влади ми отримали без проблем - все було швидко та дружелюбно. Наш проєкт не викликав побоювань з боку уряду та інших організацій.

Уперше я полетіла в Афганістан у 2016 році, щоб зустрітися з вчителями, батьками та самими дівчатками. Мені треба було зрозуміти, як складно буде залучити їх до зйомок.

На зустріч прийшли мами чотирьох дівчаток - усі в бурках (паранджа, чадра. - Авт.), повністю закриті. І я подумала: "Боже, як я з ними розмовлятиму? Що мені їм сказати? Як усе пояснити?".

Але потім вони зайшли в приміщення, зачинили двері, зняли верхній одяг і почали розмовляти зі мною, як давні подружки. Було так приємно. Така тепла атмосфера! Вони змогли мене здивувати, зокрема й чудовим почуттям гумору.

Тоді я зрозуміла: вони можуть ховатися під буркою, поводитись дуже консервативно, але разом з цим хотіти зовсім іншого майбутнього для дочок.

Вони так сильно підтримують освіту своїх дітей, адже у них самих такого шансу не було.

Родини поставили тільки одну умову - фільм не можна показувати на території Афганістану та Пакистану. Це прописано в підписаних нами документах. Є такий момент: батьки можуть бути згодні, але сім'ї тут великі. У всіх знайдеться далекий родич - консервативний дядько, який не підтримує ідею освіти жінок і захисту їхніх прав.

Я відчувала, що вони трохи хвилюються і бояться наслідків. Здорово, що вони все одно погодилися показати, як ця ініціатива допомагає їхнім дітям.

Фільмували швидко, щоб уникнути неприємностей

Ми фільмували циклами упродовж 2017 року. Нам не рекомендували залишатися в Кабулі довше, ніж на два тижні. Ризик викрадення іноземних журналістів дуже високий.

До того ж, у нас була досить велика команда за мірками документального кіно - 5 людей. Ми не могли просто стрибнути в машину і непомітно провести зйомки. Коли приїжджали до дівчаток додому, що було нечасто - намагалися зробити все максимально швидко. Не хотіли, щоб до них були питання: "Хто до вас приїжджав?".

Не всі люди в Кабулі це схвалюють, тому у наших героїв могли бути проблеми.

Щоразу, коли готувалися до фільмування, розуміли: будь-якої миті ситуація може змінитися - і ми можемо не полетіти. Але якщо знімаєш фільм в Афганістані - зазвичай так і відбувається.

Номінація на "Оскар" - це нереальний момент

Ми почали роботу над фільмом у 2016 році, а його прем'єра відбулася в квітні 2019 року на фестивалі Tribeca Film Festival у Нью-Йорку. Можете собі уявити, як непросто нашій команді було підтримувати енергію весь цей час.

Але іноді корисно віддалитися, щоб наблизитися. Якийсь час я не переглядала наш фільм, тому, коли побачила реакцію людей на прем'єрі, згадала всі ці моменти і зрозуміла: "Так, це хороший фільм".

Сама номінація на "Оскар" - вже нереальний момент.

Хоча тоді я до кінця не розуміла, що все це означає. На звичайних фестивалях ти просто приїжджаєш, показуєш свій фільм. А "Оскар" - це серія заходів, які починаються за два тижні. У тебе є шанс поспілкуватися зі своїми колегами, іншими людьми, зустріти зірок. 

Зараз усюди звучить моє ім'я та ім'я режисера Керол Дізінгер, тому що ми отримали статуетки. Але над фільмом працювало багато людей. Я дуже рада і горда, що він досягнув такої вершини. Думаю, це дасть поштовх у кар'єрі кожного з нас.

Дівчатка нічого не знають про наш успіх

Героїні нашого фільму не знають, що він взяв "Оскар". Ми обговорили цю стратегію з організацією Скейтестан і прийняли рішення - поки не показувати їм фільм і не розповідати про те, що сталося.

У Скейтестан вважають, що ця інформація їм не допоможе. Їхня мета проста - допомогти дівчаткам надолужити пропущене і продовжити навчання в звичайній безкоштовній школі в Афганістані. Початкова освіта - це найголовніший внесок цієї ініціативи.

Вони хочуть, щоби дівчатка знайшли свій шлях у своїй країні, у своїй ситуації, а не давати їм хибних ілюзій. У них вже є свої, цілком реалістичні мрії - стати лікарем, викладачем, журналістом. 

Дівчатка на їхні сім'ї можуть вважати, що "Оскар" може дати їм шанс виїхати з країни. Але, на жаль, у світі міграційна криза. Навіть біженці з країн, де війна точиться просто у них у дворі, не завжди можуть отримати цей статус.

Ми сподіваємося, що успіх цього фільму виллється в підтримку Скейтестан та інших організацій, які працюють у цій сфері. Найкраща допомога таким дівчаткам - це такі прості маленькі кроки. Дівчата не просто вчаться писати, рахувати і кататися на скейтборді, а й стають впевненіше. В майбутньому вони зможуть використовувати цю хоробрість, щоби поважати свій голос, просити ще більше для себе і своїх дочок.

Де подивитися фільм

Поки що наш фільм доступний до показу тільки на території США. Звісно, після перемоги багато мене про це запитують, але наразі такої можливості немає. Мені б хотілося показати цей фільм в Україні, я вже почала діалог на цю тему, але конкретних планів ще немає.

Шукаю інтонацію, щоб розповісти світові про Україну

Я знаю, що в Україні сильна спільнота документалістів. І мені б хотілося з ними здружитися.

Чи планую зняти фільм про події в рідній країні? Відповідаю: так. І не тільки тому, що ми зараз говоримо. Я думаю про це вже якийсь час.

Але я не хочу приїхати, щось зафільмувати, а люди потім скажуть: "Хто це? Вона нічого не розуміє". Я дуже чутлива до таких речей. Мені потрібна тема і команда однодумців, яка допоможе вловити суть. Мої візити сюди - це зустрічі з родичами. Я не знаю, що тут відбувається, як місцевий житель.

Звісно, таке ж питання можна поставити про зйомки в Кабулі. Але там зі мною була Керол - режисер, яка вже 15 років фільмує в Афганістані. В нашій команді були люди, які там живуть.

Мене постійно цікавило, що відбувається в Україні. Ще з 2014 року. Але поки я не відчуваю, що у мене є право приїжджати сюди і щось фільмувати.

Фото: andreicheva.co.uk, instagram.com/_andreicheva

Ольга Ліцкевич
Для публікації коментарів потрібно авторизуватись!
Через соцмережi
Через пошту
Ви
укр
рус
© 2018 «Йод.Медia». Всi права захищенiРозроблено у Wander Black
Ми збираємо і використовуємо cookie, для того щоб формувати достовірну статистику та робити контент цікавішим для кожного з наших читачів. Що таке cookie-файли, як їх ввімкнути/вимкнути, ви можете прочитати тут.Редакція шанує авторське право, тому, якщо хочете передрукувати будь-який наш матеріал, напишіть нам сюди.
Пошук
Увiйти
Через соцмережi
Через пошту