Важко з дітьми на карантині? А у неї їх семеро! Історія ну дуже багатодітної мами

У вінничан Іулії Туз і її чоловіка Андрія семеро дітей. Старшій доньці - 13, а молодшим близнятам - 2 роки і 7 місяців. Напередодні Дня матері (в Україні святкується другої неділі травня, цього року - 10.05) наша героїня розповіла про свій побут, адаптацію до карантину і ставлення до материнства.

"Мати стільки дітей ніколи не було в наших планах"

Це історія авторки блогу "Шалена мати сімох", яка щиро та з гумором ділиться своїм досвідом і розвіює стереотипи про те, якою має бути багатодітна мама. У неї є свої інтереси, невеличкий бізнес, друзі та справжні емоції.

- Мати стільки дітей ніколи не було в наших планах. Просто жили - і так вийшло.

Цього року буде 14 років, як ми з чоловіком разом. Ми разом проходили навчання, а потім працювали в одній організації. І спершу страшенно одне одного дратували: я дуже емоційна, а чоловік, навпаки, спокійний. Тільки наш директор посміювався: "Я подивлюся, що буде далі".

І справді. Все сталося дуже швидко: рік дружили, рік зустрічалися, одружилися і одразу народилася старша дочка Серафима, а потім пішли діти одне за одним. У цих турботах не помітили, як час минув. Тільки наймолодші близнючки нас зупинили. З’ясувалося, двоє - це зовсім інший досвід.

Дітям потрібен час, щоби прийняти немовляти

Коли в родині одне немовля - один дорослий прекрасно справляється, коли двоє - вже важко. Чоловіку довелося допомагати: вночі я вставала тільки годувати, а він їх заспокоював. Його робота сповільнилася.

Я завжди намагалася контролювати перехід у сім'ї між попередньою дитиною і новонародженою: годую немовляти, а цю під ручку обійму. Їй потрібен час прийняти, що в родині більше не ти найменша, а нова людина. Розповісти: "Дивись, яка маленька. От вона їсть, от вона спить".

Для мене важливо, щоб діти не ревнували, звикали надавати елементарну допомогу. Навіть у два роки дитина може викинути памперс у смітник, подати сорочку або пелюшку. Це навіть цікаво. А тут - близнюки та знесилена мама. Важкий був час.

Близнюки і Єлисей, який тепер не наймолодший :)

Такі сім’ї - рідкість, от і фантазують

Є стереотип, що з кожною наступною дитиною стає простіше. Усе це небилиці. На MamaPapa Forum у Києві ведучі сказали, що багатодітних сімей в Україні лише 3-4 відсотки. Це ті, у яких від трьох дітей. Звісно, 5-7 дітей зустрічається ще рідше. 10-12 - тільки в ортодоксальних релігійних сім'ях.

Оскільки це дуже рідкісне явище, люди починають міркувати про те, чого не знають. Ті, хто мудріші, старші, які не фантазують, а цікавляться, ставлять питання. Але доброзичливих не так багато.

Багато хто звертається до мене з претензією: "Як посміла я стільки народити й усміхатися?! Ми тут з однією-двома: тільки душа в тілі". Не знаю, з чим-це пов'язано. Можливо, якісь особисті духовні, ментальні моменти.

Свого часу це стало мене напружувати: Чому так? Я ні в кого нічого не прошу, нікому нічого не винна. Захочу - 20 народжу.

Потім мене попустило. І, знаєте, такі люди стали рідше зустрічатися на моєму шляху. Іноді ми гуляємо всім натовпом, навіть якщо з п'ятьма дітьми - молодших з бабусею залишаємо - на нас дивляться.

Я вже сміюсь: "Це не всі. Частина вдома залишилася". 😉

Але останнім часом частіше зустрічаємо людей, які кажуть: "Я вами милуюся. Це так красиво". Мабуть, цінності змінюються - і вже інакше реагують.

Не всі зрозуміють, але найкоротша фраза, в якій я висловлюю ставлення до ролі матері: 

Найшляхетніша реалізація жінки - це материнство.

Навіть якщо ти геніальний лікар, педагог чи вчений - жодне відкриття не може бути важливішим і складнішим, ніж відкрити людину й розвинути її таланти. Людина - сама по собі вінець творіння. Найпрекрасніше, що є на Землі. Виховати її - це найскладніше, найнауковіше, найтворчіше, найшляхетніше, що може бути.

Мене дивує, коли під постами про багатодітні родини - в тому числі тих, хто виховує прийомних дітей, усиновлює особливих малюків - читаю: "Навіщо плодити злидні? Навіщо ферму розводити?" Це дуже неприємно. Причому у цих жінок усе класно організовано - робочі столи для дітей, книги. Їм треба дякувати і низько вклонятись, що такі діти живуть у любові й турботі, а не в інтернаті.

Розчинитися в дитині - дорога в нікуди

Щоразу, коли немовлята підростають, я шукаю собі нове хобі, справу, яка переплітається з життям. Жили в селі - займалися органічним землеробством, потім готували сир, відкрили магазин. Народилася дитина - закрилися, підросла - знову відкрилися.

Повністю розчинитися в дитині? Ні, це дорога в нікуди. Так ти себе втратиш. Через це часто відбуваються перші конфлікти з підлітком: "А ти мені винен, а я тобі все життя віддала". Цього не варто робити.

Якщо мама розчиняється в дитині, отже, є якісь психологічні проблеми, які краще вирішити з фахівцем. У нормальної людини залишаються свої інтереси та елементарні потреби: відпочити, погуляти, пропустити келишок.

В ізоляції допомагає спілкування та челенджі

Щоб легше пережити ізоляцію, треба шукати собі подібних. Таких же мам, яким зараз важко. Не дарма ж зараз придумують всі ці марафони та онлайн-челенджі: надіти вечірню сукню і випити в ній кави тощо. Треба ж якось відволікатися.

Спершу я не відчула прихід карантину, бо так живу завжди: напруга, шум, рух. До того ж рік тому нам довелося переїхати із селища під Вінницею в місто. Ми звикли до свободи і роздолля. Діти самі собі придумували ігри: будували курені, землянки рили, скарби шукали. Життя в квартирі стало для нас ізоляцією навіть без карантину. Цю кризу ми вже пережили.

Але раніше ми ніколи не перебували так багато часу разом у квартирі: у когось гуртки, хтось іде гуляти, хтось - до бабусі. А тут домашнє навчання: троє школярів і три кімнати в квартирі зайнято. Якоїсь миті стало страшенно важко. Спершу один школяр заплакав: "Я так більше не можу". Наступного дня - другий, третього - третій, а четвертого - я сама.

Під час карантину вистрілюють усі проблеми

Я від початку вибудовую все так, щоби потім на операційну систему витрачати менше сил. Наприклад, навчання дітей організовано так, що вони все роблять самі. Я реалізувала свою дитячу мрію - знайшла хороших вчителів і саму школу як систему, яка спрямована на дитину, а не на виконання нормативів.

Багато батьків не заморочуються - просто йдуть до найближчої школи за реєстрацією, а потім починаються проблеми. Зараз, під час карантину, все це й вилазить.

Наприклад, у нас були дві проблеми:

  1. 1Немає машини.
  2. 2Панельна стандартна трійка для дев'ятьох - це тісно.

І через місяць карантину це вистрілило. Слава богу, що зараз тепло й не такий суворий карантин, що за межі квартири не можна вийти - от тоді б ми кричали. Ми живемо на околиці міста - і нас рятує поле поруч. Якщо потрібно вийти на вулицю - йдемо туди.

Звісно, я переживаю за здоров'я дітей, але цього вірусу ми боїмося не більше за будь-який інший. Коли у нас були тільки Серафима і Даниїл, вони по черзі хворіли кожні три місяці. Тоді я почала шукати лікаря, читати літературу та дійшла висновку, що найголовніше - чисте повітря, якісна вода і правильне харчування. Якщо у вас немає часу вибудовувати всю систему - хоча би приберіть з меню білий хліб.

Багато хто мені не вірить, але за все своє життя я була в лікарні тільки один раз - з Даниїлом. Провели там один день, бо в нас вдома не було інгалятора.

Якщо здають нерви - пояснюйте це дітям

Чи стала я частіше кричати на дітей? Як і зазвичай (сміється). Не стало легше, але й не стало гірше.

Звісно, буває, я зриваюся. Але діти вже знають, що це спрямоване не на них. Зазвичай людина кричить, коли втомилася, або потребує допомоги. Ми не раз з ними про це говорили: "Ти зрозумій, це не тому, що ти поганий син чи я - Баба-яга. Просто мозок так влаштований. Коли тато втомився, він засинає швидко, а я емоційна. Просто йдіть до іншої кімнати".

Пам'ятаю, як на мене в дитинстві кричали вчителі, завучі. Вдома тато доволі суворий був. Це дало мені розуміння, що дітям потрібно пояснювати, що це з ними не пов'язано. І намагаюся стримуватися, звісно (усміхається).

Гумор для мене - як розрядка. Іноді кричу, а потім починаю сама себе тролити: "А мама тут, як Попелюшка, ходить, вимиває, а потім ввечері має перетворитися на добру фею і ще якісь сюрпризики робити?" Чую, вони з кімнати починають хихикати.

Від втоми рятуємося у передмісті

Мене наповнює відпочинок. До карантину я їхала раз на місяць до Одеси, зараз із подружкою балакаю, іноді чоловік каже: "Іди прогуляйся".

Близнят ми укладаємо о 8 годині, і діти можуть використовувати цей час для себе. Годину-півтори дозволяю їм своїми справами займатися, а на ніч чоловік зазвичай розповідає їм історії.

Коли побачили, що всі втомилися, ми поїхали в наш будинок до Браїлова. Близнята залишилися тут, з моєю мамою, а ми за чотири дні добре відпочили. Свіже повітря, кожен з дітей завів свій город.

Треба просто шукати свій спосіб, щоб розслаблятися.

Іноді ми малюємо собі картинку, що має бути отак, а коли не виходить - засмучуємося. Нехай інші мами заходять на сторінку Шаленої - почитають пост, посміються або заплачуть.

Ольга Ліцкевич
Для публікації коментарів потрібно авторизуватись!
Через соцмережi
Через пошту
Knihar Knihiby
І выдаліце потым мае камэнты :-)
25 трав 2020 р., 09:26
Knihar Knihiby
Папраўце: Марія Мартусевич насамрэч "Мартысевіч" (беларускай) ці Мартисєвіч (ккраінскай)
25 трав 2020 р., 09:25
Татьяна Джуринская
Отличное интервью. Юлечка, Вы-большой молодец
10 трав 2020 р., 19:26
Марина Смирнова
Здорово!
10 трав 2020 р., 08:30
Ви
укр
рус
© 2018 «Йод.Медia». Всi права захищенiРозроблено у Wander Black
Ми збираємо і використовуємо cookie, для того щоб формувати достовірну статистику та робити контент цікавішим для кожного з наших читачів. Що таке cookie-файли, як їх ввімкнути/вимкнути, ви можете прочитати тут.Редакція шанує авторське право, тому, якщо хочете передрукувати будь-який наш матеріал, напишіть нам сюди.
Пошук
Увiйти
Через соцмережi
Через пошту