"Я працюю на цвинтарі": що подивитися на Байковому, якщо ти не гот

У Києві знімають кіно за мотивами популярної книжки Павла "Паштета" Белянського "Я працюю на цвинтарі". Її автор і головний герой саме цим і займаються. Але перед візитом на знімальний майданчик ми відвідали незвичайну екскурсію. І це було страаашенно цікаво.

Київський гід Микола Голіцинський водить сюди туристичні групи вже років вісім. Моду на цвинтарні прогулянки хотіла запровадити "молода команда Черновецького". Вхід на Байкове планували зробити платним, а йому та іншим гідам запропонували розробити тематичні екскурсії.

Планували облаштувати територію, закупити автокари й возити туристів історичними місцями - адже насолоджуватися старовинними скульптурами й вигулювати собак під покровом цвинтарних дерев у наших європейських сусідів уже давно не соромно. Але "команда" пішла, плани щодо модернізації розчинилися, а екскурсії залишилися.

Назвали на честь генерала, але поховали його не тут

- Цвинтар названий так на честь бойового генерала у відставці Сергія Байкова, який мав однойменний хутір неподалік. Він виник і був розпланований у 1833 - 1834 роках, коли з'явилася необхідність у нових цвинтарях, бо старі займало місто, що швидко розросталося. Однак, за іронією долі, сам він незадовго до смерті виїхав до Петербурга, тому похований в іншому місці.

Щоб уважно оглянути територію, замало й дня. Гід зізнається: цій темі у нього присвячено три екскурсії - по чотири години кожна. Стільки часу в нас немає, тому одразу переміщуємося в стару частину Байкового - саме вона найпопулярніша серед туристів.

Фото: Йод

Старий цвинтар ділиться на три "ділянки" - за кількістю християнських конфесій, які тоді були в Києві. Нижня частина - православний. Середня - католицький, він ж польський. Верхній, на горі - лютеранський, іноді його ще називають старим німецьким цвинтарем.

Городецький заробляв створенням склепів, які нині на межі руйнування

По дорозі до могили Лесі Українки звертаємо увагу, що на багатьох пам'ятниках є не тільки імена покійних, а й скульпторів. Тоді надгробки часто були маленьким витвором мистецтва, тому братися за "похмуру" роботу не гребували навіть найвідоміші майстри.

Наприклад, Володимира Городецького ми знаємо як творця легендарного Будинку з химерами, але на життя майстер заробляв виготовленням сімейних склепів. Серед надгробків і хрестів вони нагадують готичні палаци.

Споруда архітектора Городецького. Фото: Йод

За збереженням цих архітектурних шедеврів зараз ніхто не стежить. Під час своєї прогулянки ми побачили два з них - один зовні зберігся досить добре, другий - на межі руйнування. Тож якщо ви шанувальник творчості найзагадковішого київського архітектора - покваптеся. За декілька років їх може вже не бути.

Нарешті підходимо до могили Лесі Українки. Поруч з нею покояться її батько, мати й брат. Коли встановлювали пам'ятник поетесі, її близькі піддавалися гонінням і були змушені виїхати за кордон.

Надгробок Лесі Українки на "Старому" Байковому кладовищі. Фото: wikipedia.org

Неподалік - могила батька Михайла Булгакова - Афанасія, професора Київської духовної академії.

Ці пам'ятники витримані в традиційному стилі. Але таких тут меншість. Химерні альтанки, хрести тонкої ручної роботи, кам'яні вінки й скульптури - написи на багатьох табличках вже практично неможливо прочитати. Часто зустрічаємо хрести у вигляді дерев з обрубленим гіллям. Такий пам'ятник символізує, що покійний не залишив по собі потомства.

Крематорій

Остання точка нашої екскурсії - Київський крематорій і стіна пам'яті. Свого часу на його появу в Києві відреагували неоднозначно.

Київський крематорій. Фото: kievkrm.com.ua

- За часів Бабиного яру тоді минуло лише 20-30 років. Щоб крематорій сприймався киянами не так психологічно важко - тут вирішили зробити парк пам'яті. Щоб тут були красиві художні твори й душа відпочивала, - пояснює нам гід.

Крематорій проєктував архітектор Авраам Мілецький (він же будував готель "Салют"). Він же найняв сім'ю двох художників-монументалістів - Аду Рибачук і Володимира Мельниченка, щоб вони створили стіну пам'яті.

- Це мав бути великий проєкт. Проводжаючи близьких в далеку путь, ви б проходили вздовж стіни з барельєфами на різну тематику - життя, любові, материнства та інші алегорії. Рів біля стіни мав бути заповнений водою, щоб відбивати потойбічне, - продовжує екскурсовод.

Усе це створювалося 13 років. До 1981 року все було готове - залишилося тільки покрити її барвниковим розчином. Але приїхала партійна влада, подивилися і сказали, що вона не відповідає естетиці соціалістичного реалізму - того, що жадають і хочуть радянські люди. За стіну намагалися заступитися і Амосов, і Антонов, маючи тоді вагу перед партією. Але, на жаль, це не допомогло.

- Володимир Щербицький, перший секретар компартії України, видав указ - залити стіну бетоном і знищити її до святкування 1500-річчя Києва. Щоб, не дай боже, не побачили іноземці. Зараз її намагаються відновити. Поки вдалося відкрити тільки один шматочок - це дуже важко й дорого. Місто ніяк не знайде грошей, щоб цим зайнятися.

Про книжку та кіно: "На цвинтарі ми багато сміємося, але це захист"

Тут же, на спуску за крематорієм, розташувалася знімальна група. Байкове - не єдиний цвинтар, де ведеться робота над фільмом, але найяскравіше. По дорозі перетинаємося з похоронною процесією - вже не бутафорською. Журналістам стає трохи не по собі. Не змовляючись, усі прискорюють крок. Але актори на похмуру обстановку уваги не звертають: часто і заразливо регочуть.

Виконавець головної ролі, актор Віталій Салій ( "Крути", "Заборонений"), ловить на собі здивовані погляди і пояснює:

- Ми тут багато сміємося, але багато в чому це захисна реакція на те, що ми тут знаходимося. Йдемо, дивимось - похована вся сім'я... і кіт. Причому один його пам'ятник дорожче, ніж у всіх інших. І морда, немов він там лапу приклав (сміється). Такий чорний гумор виникає, як захисна реакція. Я до Паші (Белянського. - Авт.) прибігаю, розповідаю це все. А він: "Деякі й з кіньми ховають".

"Я працюю на цвинтаріі" - драма з елементами чорного гумору за однойменною книгою популярного блогера Павла "Паштета" Белянського. Автор вже багато років очолює власне похоронне агентство.

- Це те життєве перехрестя, куди люди приходять максимально відверті, максимально оголені, - розповідає Белянський. - І цієї миті поруч опиняюся я.

Щоб не носити чужий біль у собі, Павло почав публікувати ці розповіді в Фейсбуці. У якийсь момент історій набралося на цілу книжку.

- Половина з них записана або на телефоні, або на робочому комп'ютері - упереміш із замовленнями пам'ятників і ксерокопіями договорів. Якби 5 років тому якась ворожка сказала, що вони знайдуть такий відгук - я б не повірив, - зізнається Павло.

У книзі ці розрізнені розповіді об'єднує лише небагатослівний слухач - прототип автора. У фільмі ж з'явиться головний герой - 35-річний чоловік на ім'я Саша, який працює на цвинтарі. Тут він не тільки стає свідком чужих життєвих драм, а й намагається втекти від своєї власної. Утім, у фільмі є місце не тільки смерті, а й гумору, любові, боротьбі за владу і навіть бандитським розборкам.

Ольга Ліцкевич
Для публікації коментарів потрібно авторизуватись!
Через соцмережi
Через пошту
Ви
Увiйти
Через соцмережi
Через пошту