Як це бути донькою священика і вивчати східні релігії

Я ніколи не була татовою донечкою. Завжди більше скидалась на тих, хто сам по собі. Така собі відлюдниця з романтичною душею, в кросівках і з дивакуватими сережками, які тато дуже не любив і просив не носити до церкви, щоб люди нічого не подумали.

Я досі не знаю, що вони думали, але згодом ті люди полюблять мої дивакуваті сережки, а більшість з татових парафіян почне лайкати і читати мене у Фейсбуці. Але це буде згодом, а перед тим будуть роки боротьби, пошуку та становлення себе, як окремої особистості, а не просто доньки свого тата. 

З дитинства я не розуміла двох речей: чому ці люди, яких я не знаю, називають моїх батьків "матушка і батюшка", якщо це тільки мої батьки. І чому всі так бідкалися, коли я бігла, щоб сховатися татові під підрясник.

І десь в ті дні, коли я тільки навчилася ходити, в мою маленьку голову вже прокралось усвідомлення того, що бути донькою священика — це вже на все життя. 

От уявіть, тільки народився, а вже щось винен. Не можна носити короткі спідниці та фарбувати нігті чорним, не можна вживати поганих слів і бити хлопців, навіть якщо той почав перший. Ти маєш усміхатися бабусям, які чіпають твої щоки, навіть якщо тобі не подобається, як вони пахнуть, і, борони боже, запізнитись до церкви в неділю. Борони боже! Ох, як багато я чула про того Бога, інколи мені здавалось, що більше за семінаристів, монашок і святих отців разом узятих. 

Питання, яке я чула найчастіше в своєму житті, звучало так: "О боже, в тебе що, тато священик?"

Докір, який змушував червоніти і викликав бажання провалитись крізь землю: "О боже, Надю, в тебе ж тато священник". 

І фраза, яка нівелювала абсолютно всі мої досягнення і приписувала їх чи то богу, чи то батькові: "Ну, все ясно, в тебе ж тато священник".

Поки друзі просили мене замовити слівце за них перед шкільними контрольними, загадково показуючи на небо, парафіяни з цікавістю повертали голову, коли я заходила в церкву. 

Як тільки я знайомилася з новим хлопцем і він дізнавався про мого батька, то одразу чула одну і ту саму історію - як він у дитинстві з бабусею ходив до церкви. 

Попри це все, я росла нормальною дитиною. Постійно літала у своїх мріях, а коли поверталась на грішну землю, згадувала, що в мене тато священик і гонорово видавала якісь перли, щоби демонстративно довести, що я - це не мій тато. 

Якщо відверто, я завжди мріяла, щоб мій батько натовк пику моїм колишнім. От чесно! Хоч одному. Ну, або всім, хто посмів похитнути корону на моїй прекрасній, невинній голові. Але через те, що мій батько священник, як ви вже знаєте, то максимум, що загрожувало моїм ексбойфрендам - це кадило або хрест. 

У дитинстві я заздрила дівчатам, в яких були сильні та брутальні татусі. Мені здавалось, що вони такі захищені, ніжні і тендітні, за них є, кому постояти, а я мала всім пробачати, любити і приймати, хоч інколи хотіла зняти шлапака і кинути в якогось козла, який попався мені на дорозі. 

Дорога була довгою. З того часу, коли десь в першому класі я захотіла, щоб тато прийшов і розказав Тарасу, з яким я сиділа за партою,  про те, що мене не можна ображати, минуло багато часу. 

Перші стосунки, розчарування, перші спроби побудувати кар’єру і перші виклики. Перші спроби знайти себе. Я стрибала з мосту, каталась автостопом, лазила в гори, їздила до кришнаїтів і ходила на зібрання до баптистів, щоб нарешті вийти з ролі хорошої дівчинки і знайти відповіді на свої питання. 

—Хто я? Чому я тут? Чому я така? 

Яка? Я тоді достеменно не знала. Мені здавалось, що трішки дивна, бо ніде не могла знайти собі місця. Надто голосна і водночас відлюдкувата. Дуже вперта, але водночас і надто м'яка. Хтось казав, що є такі люди, які "занадто". І я була однією з них. Та ще й тато священник. Мені було дуже некомфортно в цьому світі, насамперед, коли підросла, і ні тато, ні традиційна релігія не давали жодного пояснення на жодне з моїх питань. А відповіді були потрібні вже і негайно.

Через багато років я писала статтю про Дао і про пізнання, в той час мені в руки потрапив рукопис одного майстра, де були такі слова: 

– Коли починається істинний шлях? 

– Коли ти більше не можеш жити, не знаючи, хто ти на справді.

Називайте це юнацьким максималізмом, перехідним віком чи просто бунтарством, але тоді я більше не могла жити, не знаючи, хто я насправді. Тоді й почався мій істинний шлях. Шлях не з ролі "доньки священника", а істинний шлях до себе. Де перший-ліпший - вчитель, де бог не лише в неділю в церкві, де батьки - це ті, хто дав життя, і це саме життя - найцінніший подарунок. 

Кажуть, процес пізнання починається з першим вдихом і закінчується з останнім видихом. Я досі інколи стикаюся з протиріччями в собі і в голові людей, які не розуміють, як можна бути донькою священника і вивчати східні релігії. Але найголовніше, що я дізналася за історію всього пошуку, що мистецтво просто бути собою можливе, незалежно від того, хто твої батьки, де ти народився і скільки грошей в твоїй кишені. 

Про це мій тато інколи говорив в церкві. Серйозно! Просто тоді я ще не вміла цього почути.  Але щоб це по справжньому відчути, потрібно було пройти свій шлях. Набити гульок на лобі і чесно і щиро зізнатись: 

бути донькою священника - це просто бути донькою чудового батька і дозволити собі стати чудовою людиною. Не завдяки татові, а завдяки собі.

Якщо ви запитаєте мене, як воно, бути донькою священника і вивчати східні релігії, я вам відповім: "Це прекрасно". Прекрасно кликати тата на ранкову медитацію й у відповідь чути жартівливе: "Дитино, іди краще помолися". 

Прекрасно приходити на недільні літургії в кросівках і плакати від щастя, бо цей чоловік прекрасний у білих ризах. Бути донькою священника - це захоплюватись тим, що твій батько дає віру, надію і любов тим, хто цього потребує і при цьому займатись Сан Дао. Бути донькою священника - це писати статті про даосизм і носити в гаманці іконку святого Миколая. 

Бути донькою священика класно. Якщо ти вмієш чесно, відкрито і сміливо бути собою. З любов’ю і мудрістю, з дивними сережками і в кросівках. Бо любити — це дозволити бути батькові тим, ким він є. 

Любіть своїх батьків і дозвольте собі йти своїм шляхом. 

Навіть якщо він інколи всупереч.

З любов’ю до вас і до східних релігій

З любов’ю до батька і до себе,

Ваша Душа Мегаполісу

Душа Мегаполіса
Для публікації коментарів потрібно авторизуватись!
Через соцмережi
Через пошту
Квита Снигир
Чудова стаття, дякую!
6 жовт 2019 р., 19:51
Nicole Light
Янка Колодій, дякую тобі дуже) Це все процес і він триває завжди і у всіх, тому дуже важливо іти і насолоджуватись. Обіймаю)
4 жовт 2019 р., 15:18
Nicole Light
Kateryna Krolevska, клаас, певною мірою я її писала для того, щоб показати, що нас багато і ми такі ж, як і інші) Дякую дуже що прочитала)
4 жовт 2019 р., 15:17
Kateryna Krolevska
Я теж донька священика, впізнала свій досвід у кожному слові. Це круто, дякую за історію!
4 жовт 2019 р., 08:53
Янка Колодій
Бути собою — насправді дуже не просто. Знайти ["відкопати в собі"] саму свою сутність, прийняти себе справжньою, і жити, радіючи кожному дню... Ці речі складні, і водночас дуже важливі. Шкода що так мало хто над цим замислюється. Ти молодець ❤️ І батьки в тебе супер 🤗
3 жовт 2019 р., 18:50
Ghanna Mamonova
3 жовт 2019 р., 14:19
Nicole Light
Юлія Краска, я так тішусь, що попри те, що ви читаєте їх першими, ви все одно, перечитуєте їх після публікації)))
3 жовт 2019 р., 13:05
Юлія Краска
Крута стаття 👍
3 жовт 2019 р., 12:44
Ви
Увiйти
Через соцмережi
Через пошту