Пацієнти тікали, а лікарі їх ловили: сповідь медпрацівниці про знайомство України з коронавірусом

Якщо хтось думає, що від ковіду потерпають тільки пацієнти, він дуже помиляється. Адже хвороба - це перевірка на міцність лікарів, яким при слові "коронавірус" уже хочеться або у вікно стрибнути, або поїхати на безлюдний острів.

Ми покажемо життя медиків під час пандемії з емоційної точки зору: про що їм думається, що хочеться зробити понад усе, та, звісно, про враження від інфікованих пацієнтів. А вони іноді поводяться ну дуже незвично. 😊

І коли "ковідна" відмовилася повідомляти своїй співмешканці, яка винаймала у неї кімнату, що у неї підтвердився діагноз, ми пригрозили, що заявимо в поліцію. Ну, а що: по амбулаторії з підозрою ходить, ще й інших на небезпеку наражає,
- з обуренням розповідає Марія, медична працівниця однієї з лікарень під Києвом.

Ми змінили ім’я жінки і не вказуємо прізвище, адже вона попросила про анонімність. Це не дивно: за роботу усі тримаються. Та й лікарську таємницю ніхто не скасовував.☝

Марія понад 15 років працює в амбулаторії. Разом з колегами пережила різні напасті: свинячий та пташиний грип, проблеми з вакцинаціями, медреформи. Однак жінка зізнається: зараз настали напрочуд скрутні часи. Насамперед психологічно, бо тиск на медиків звідусіль.🙄

Часом задумуюся над тим, може, самій уже платити психотерапевту за консультації,
- іронізує Марія.

Перші хворі по Україні та перша розгубленість

Я вже точно не скажу, коли саме почула про перший підтверджений ковід в українця, – почала Марія. – Зараз їх вже в країні стільки, що це, певно, і не так важливо (на момент публікації офіційно визнаних хворих було 18 616. - Авт.). Однак емоції, які ти відчуваєш наступного дня після підтвердженого діагнозу, важко забути.😔

- Таки не пронесло, — сказала тоді моя колега, ще одна лікарка з амбулаторії. 

В очікуванні пандемії

Перші накази почали надходити задовго до того, як у нас зафіксували першого хворого — ще наприкінці січня, коли коронавірус гуляв по Вуханю й почав діставатися Європи.

Вони разюче відрізнялися від тих розпоряджень, які зазвичай ми отримуємо від МОЗу та Нацслужби здоров’я.

Як дезінфікувати приміщення, як користуватися засобами індивідуального захисту, як облаштувати ізолятор. І навіть як продовжувати лікувати людей в умовах можливого карантину.

Відтоді чи не щодня ми отримували листи, накази, розпорядження про те, як працювати з коронавірусом. Схеми часто змінювалися, доводилося звикати до постійних термінових нарад та занять з персоналом. Вчили все: як правильно надягати протиепідемічний одяг, як брати мазки, як робити швидкі тести тощо. Роботи було стільки, що, приходячи додому, просто хотілося забути, як тебе звати.😓 Але поруч завжди лежав увімкнений телефон, який тріщав від повідомлень у соцмережах. А ще - було повне нерозуміння того, що на нас чекає попереду.

Матерiали по темi
Чи сильно карантин розхитав нерви українців? Результати дослідження Інституту соціології НАН України

Спалах в Італії та перший страх

Нова хвиля стресу покотилася амбулаторією, коли в Італії почали колонами вивозити труни. 

Невже так буде й у нас? Чи, можливо, люди, як у Бергамо, почнуть масово вмирати тут, на наших руках? Де взяти стільки працівників?
- ці думки тоді постійно крутилися в голові.

Окрім чисто людської тривоги, з’явилося багато матеріальних переживань: масок немає, костюмів обмаль, деззасоби не дістати. Та й де взяти стільки коштів, які на той момент терміново шукав і уряд.

Трохи видихнули, коли до нас самі почали звертатися волонтери. Ой, скільки було приємних емоцій, коли звичайні бізнесмени середнього класу та айтішники приносили коробками бахіли, шапки, одноразові халати та респіратори. Згадую, як один хлопець передав саморобні щитки, а будівельна фірма подарувала дуже потрібні нам кардіограф, тонометри та пульсоксиметри.

- Я майже плачу, - сказала тоді одна з працівниць амбулаторії, яка приймала дарунки. І такі ж емоції переживали усі.
Зліва: костюм, в якому медики зобов'язані приходити до інфікованих. Праворуч - засоби гігієни.
Костюми, отримані від волонтерів.

Потім до нас звернулася місцева рада. Попросили написати про потреби, подарували пральну машину, щоб ми свій одяг не несли з амбулаторії додому. Ще й премії виділили кожному працівнику. А їх у нас - понад 30. Чиновники, до речі, до цього часу нас підтримують. Щотижня передають тортики, кекси – просто для підтримки настрою. 

В амбулаторії навіть з’явилася традиція - збиратися усім колективом на чай зі смаколиками. Дрібниця, а для підтримки духу дуже важлива. 😉

Пацієнти є різні – і свідомі, і нервові, і такі, що їм усе пофіг

Перші підозри та підтверджені випадки коронавірусу в нашому містечку стосувалися саме тієї хвилі людей, які поверталися з-за кордону. Переважно пацієнти були з легкими симптомами й поводилися свідомо. Лікарі наказували їм зачинятися вдома на самоізоляцію – люди, як правило, виконували накази без заперечень. Потім з ними постійно зідзвонювалися, контролювали стан. 

На щастя, досі у нашому містечку немає жодного летального випадку.

Але були й такі, хто добряче витріпав нерви. Дві жінки повернулися з відпочинку (вистачило розуму поїхати на море на початку пандемії). За правилами ж, усі, хто поверталися з інших країн, мали самоізолюватися на 14 днів.

👩‍⚕️: - Сидіть вдома, стежте за своїм станом. Ми будемо з вами на зв’язку. Якщо з’являться симптоми захворювання - почнемо тестувати, - сказала жінкам сімейна лікарка. 

Тести на коронавірус.

Однак одна "туристка" дала жару. Після попереджувального дзвінка, вона більше на контакт з нами не виходила. Ми були на зв’язку з поліцією, яка теж контролює пацієнтів на самоізоляції. 

👨‍✈️: - Ми їй неодноразово дзвонили, потім вже навідалися додому. А там - нікого, - розказав поліціянт, який прийшов про це повідомити особисто. - Бл**дь, і так стресу валом. А вони ще й тікають.

Тут нас розірвало. Почали табором шукати знайомих втікачки, обдзвонювали родичів в інших областях. Жінка невдовзі знайшлася, у нашому ж містечку, і таки самоізолювалася - страх штрафу виявився чудодійним засобом. 😊

А ще був стресовий випадок з жінкою, у якої підтвердився ковід. Вона звернулася до свого сімейного лікаря зі скаргами на температуру, сухий кашель та слабкість. В амбулаторії їй зробили рентген, з підозрою на ковід відправили на тест. Після цього вона мала самоізолюватися до отримання результатів.

Уже зранку наступного дня "підозрювана" явилася в амбулаторію. Їй, бачте, захотілося, щоб її знову прослухали й про всяк випадок взяли аналіз крові. Ну, бо лікарі, гріх же їм довіряти. 😊

Добре, що в коридорі пацієнтку зловила інша лікарка й одразу зачинила її в ізоляторі. Прочитала лекцію та й відправила додому.

А на вечір надійшов позитивний результат тесту. Ми подзвонили хворій, за регламентом запитали про самопочуття та контактних осіб. З’ясувалося, що у нашої пацієнтки знімає кімнату вагітна жінка. Звісно, ми одразу наказали їй повідомити про загрозу. Але та сказала: "Якщо я їй скажу, вона від мене з’їде". 

Коли "ковідна" відмовилася повідомляти своїй вагітній сусідці, що у неї підтвердився діагноз, ми пригрозили, що заявимо в поліцію.

На момент публікації жінки сидять на самоізоляції разом. Обидві почуваються добре та слухаються лікарів. 😊

P.S.

Ми призвичаїлися. Вже вивчили усі накази, більш-менш забезпечені усіма засобами. Колектив зблизився як ніколи раніше. Але морально - досі важко, нескінченний клопіт з коронавірусом дуже тисне на психологічний стан. Я постійно думаю: "Господи, коли вже на роботу можна буде прийти у сукні й туфлях, а найбільшою проблемою будуть противники вакцинації". 

Віка Степаненко
Для публікації коментарів потрібно авторизуватись!
Через соцмережi
Через пошту
Ви
укр
рус
© 2018 «Йод.Медia». Всi права захищенiРозроблено у Wander Black
Ми збираємо і використовуємо cookie, для того щоб формувати достовірну статистику та робити контент цікавішим для кожного з наших читачів. Що таке cookie-файли, як їх ввімкнути/вимкнути, ви можете прочитати тут.Редакція шанує авторське право, тому, якщо хочете передрукувати будь-який наш матеріал, напишіть нам сюди.
Пошук
Увiйти
Через соцмережi
Через пошту