Фото: Victoria Innocenzi. Колаж: Таша Шварц

Як я отримала "Греммі 2020": історія піаністки Наді Шпаченко з перших вуст

Ексклюзивно для "Йоду" американська піаністка поділилася спогадами про українське дитинство й розповіла, як створюється музика, яка нині завойовує світ.

Надя Шпаченко - американська піаністка, професорка музики родом з України. Цього тижня у неї два концерти в США, а ще безліч інтерв'ю після її перемоги на "Греммі-2020" у номінації "Кращий збірник класичної музики". По дорозі на одну з таких зустрічей Надя знайшла час, щоб відповісти на наші запитання (телефоном): бесіду ми почали під час її поїздки в машині, а закінчили - на парковці.

- Так цікаво - я зараз під землею, а ви в Україні. І ми чуємо одне одного, - усміхається Надя. 

Українське щасливе дитинство

Фото: Victoria Innocenzi

- Я народилася в Харкові. З п'яти років навчалася грі на фортепіано - вчителькою була моя мама Серафима Шварц. Також трохи грала на флейті, віолончелі, займалася композицією.

У 12 років я зіграла свій дебютний концерт з оркестром Харківської філармонії. Це був Другий концерт Бетховена. І того ж року отримала друге місце на Всеукраїнському конкурсі юних композиторів. Таким був початок моєї кар'єри.

Зі свого українського дитинства найчастіше згадую Парк Горького в Харкові - я весь час туди ходила. Мені дуже подобалися атракціони, канатна дорога, на якій я часто каталася (сміється). Ходила до Палацу піонерів - так він тоді називався - на різні гуртки: танці, в'язання, шила м'які іграшки. І, звісно, весь час жила музикою. У мене було дуже щасливе дитинство.

Ми виїхали з України в 1991 році. Я була ще підлітком. Ми переїхали в Ізраїль, де я навчалася у великого професора музики Віктора Дерев'янко, який до цього викладав у Музичному училищі імені Гнесіних у Москві.

У 1994 році переїхали до США.

Адаптація в США

- Мені одразу дуже сподобалося в США. Спершу я жила в Бостоні, тепер - в Лос-Анджелесі. Тут така культура хороша.

Музика - це мова, якою розмовляють у всьому світі. Я дуже люблю відвідувати і виступати в різних країнах, зустрічатися з новими людьми, тому мені всюди добре.

Мені було легше тут адаптуватися, бо я вже була добре підготовлена як музикант. Я змогла отримати стипендію і вступити до університету тут, в Америці. Спершу навчалася у Віктора Розенбаума (Бостон), потім - у Джона Перрі (Лос-Анджелес) - обидва найкращі педагоги в США.

Про нову класичну музику

- Мені завжди вона подобалася, нова класична музика. Ще в Україні ми з мамою часто грали твори сучасних радянських композиторів. Але сфокусувалася я на ній, коли закінчувала аспірантуру. Тоді почала працювати з композиторами, які писали спеціально для мене.

Фото: Tom Zasadzinski

Звісно, у неї немає такої великої аудиторії, як у рок або поп-музики. Але я докладаю всіх зусиль для її просування. Вважаю, що це дуже важливо: зараз писати музику, яка залишиться і буде відома через декілька сотень років. Перевірена класика, навіть XX століття - це чудово, але потрібно створювати і щось нове, а не грати одне і те ж. Адже це живе мистецтво.

Тут, у Лос-Анджелесі, люди дуже цікавляться новою класичною музикою. Симфонічний оркестр Лос-Анджелеса робить дуже багато таких концертів, постійно замовляє музику у сучасних композиторів. І це дуже престижно.

Про альбом, що приніс "Греммі"

- Я люблю зводити разом різні мистецтва: поезію, живопис, танці, архітектуру - і знаходити в них щось спільне. Декілька років тому я давала концерт у чудовому місці - це Концертна зала імені Уолта Діснея в Лос-Анджелесі, який створив легендарний архітектор Френк Гері.

У мене була можливість заплатити декільком чудовим композиторам, щоб вони написали музику для цього концерту. Ми поговорили і знайшли спільну, цікаву всім тему - архітектура. Гарольд Мелтцер написав про іншу будівлю Френка Гері - IAC-білдінг. Як і Дісней-хол, за формою воно нагадує вітрила корабля. Це був дуже цікавий зв'язок. А його колега Льюїс Спратлан присвятив свою музику комплексу урядових будівель у Бангладеш, які створив Луїс Канн. Ця споруда має дуже велике значення і для творчості самого архітектора, і для всього народу Бангладеш.

Так і почалася історія альбому "The Poetry of Places", за який я отримала "Греммі". Потім я почала шукати інших композиторів і кожному сказала: "Я б хотіла, щоб ви писали про якусь важливу для себе будівлю". Ми працювали над ним чотири роки. Щодня. Всі вони зробили дуже різний вибір. Хтось надихався архітектурою, інші - тим, як ця будівля функціонує, як впливає на місто, в якому вона розташована.

На сьогодні я відвідала майже всі ці будівлі - ті, які знаходяться в США. Ще не була тільки в Бангладеш. І в Ірландії - там є Ньюгрейндж. Це одна з найстаріших будівель у світі, якій уже більше 5000 років. Не знаю, звідки в кам'яному столітті все це знали, але те, як вона побудована - це щось зовсім казкове.

Мені дуже подобається представляти твори, які люди ніколи не чули і ділитися цими історіями. На своїх концертах завжди спілкуюся з публікою, запрошую композиторів. Виходить дуже цікаво - ми розповідаємо, як до нас прийшла ця ідея, як я працювала над інтерпретацією і що ці твори означають для нас. Я завжди сподіваюся, що кожна людина знайде там щось для себе, увімкне свою уяву.

Про роботу з українцями

- Перший концерт після переїзду я дала в Харкові, а в 2006 і 2008 роках виступала в Києві.

В основному працюю з американськими композиторами, але серед іноземних найчастіше - з українцями. Грала багато їхніх прем'єр. Зокрема, ваших композиторів Юрія Іщенка, який викладає в Національній музичній Академії України, та Олександра Щетинського. У мене були гастролі разом з Харківським симфонічним оркестром.

Звісно, Україна дуже змінилася. Тепер у вас теж всі з айфонами (сміється). Люди стали вільнішими, ніж за часів мого дитинства. Це відчувається. 

Зараз, після "Греммі", мене знову запрошують до Києва. Поки що не знаю подробиць. Може бути, скоро приїду.

Про сім'ю і фінанси

- Фінансові труднощі у музикантів є скрізь. Не тільки в Україні. Жити й заробляти гроші творчістю - непросто. Мій основний прибуток - це викладацька робота. Я - професор музики в Державному політехнічному університеті штату Каліфорнія в Помоні. Даю концерти. Все це дає мені можливість жити, як я хочу, і робити те, що люблю - займатися мистецтвом.

Наші проєкти ми робимо всією сім'єю. І нам це дуже подобається. Мій чоловік - звукорежисер мого диска. І теж отримав за нього "Греммі".

А надихають мене, звісно, мої діти. У дитинстві я була дуже допитливою, хотіла всього навчитися. Вони такі ж. Мені подобається слідкувати за їхніми інтересами та допомагати їм пізнавати більше.

Звісно, якісь українські традиції збереглися в моїй родині. Це частина мене. Але найголовніше - українська музична школа: і техніка, і підхід до гри. Вона дала мені базу. Те, як людину вчать спочатку - дуже важливо для того, щоб з неї виріс хороший музикант. Я поїхала з України маленькою. Прожила більшу частину життя тут, в Америці. Але все це разом зробило мене такою, яка я зараз.

Фото: nadiashpachenko.com

Ольга Ліцкевич
Для публікації коментарів потрібно авторизуватись!
Через соцмережi
Через пошту
Ви
укр
рус
© 2018 «Йод.Медia». Всi права захищенiРозроблено у Wander Black
Ми збираємо і використовуємо cookie, для того щоб формувати достовірну статистику та робити контент цікавішим для кожного з наших читачів. Що таке cookie-файли, як їх ввімкнути/вимкнути, ви можете прочитати тут.Редакція шанує авторське право, тому, якщо хочете передрукувати будь-який наш матеріал, напишіть нам сюди.
Пошук
Увiйти
Через соцмережi
Через пошту