"Якщо ми будемо більше спілкуватися один з одним, то дійдемо до миру". Інтерв'ю з режисером докфільму "Поїзд "Київ – Війна"

Корній Грицюк – режисер-документаліст родом з Донецька. Улітку 2019-го він сів на поїзд "Київ – Костянтинівка" та зняв фільм, який, можливо, має відповідь на одне з найскладніших запитань війни: як об'єднати людей по різні боки блокпостів.

Йод.media зустрівся з Корнієм на фестивалі "Молодість", де він презентував свій фільм, щоб поговорити про фільмування, безпеку героїв, які живуть на окупованій території та чи вдалося режисеру зрозуміти, коли конфлікту буде покладено край. 

Але спочатку трейлер:

"У документалістиці є велика спокуса знімати треш"

- Корнію, як народилася ідея зняти фільм про цей поїзд?

- Для мене війна є в цьому поїзді, тому що він поєднує мене з моїми родичами, які живуть на окупованих територіях. Він поєднує мене з друзями, які періодично приїжджають сюди, в Україну. 

Я дуже багато разів проводжав або бабусю, або ще когось на цей поїзд і опинявся у ньому. Я їздив цим поїздом кілька разів у Краматорськ, коли мені потрібно було по роботі. Тобто перетинався з людьми, які ним їздять. І це дуже цікавий зріз думок, зріз людей.

Мені хотілося документально зафільмувати настрої пасажирів, які є в цьому поїзді, атмосферу, обстановку. 

Для мене цей поїзд - найяскравіша метафора війни. 

- Ви знімали у період з серпня по жовтень 2019-го. Рахував, скільки часу провів на сполученні Київ – Костянтинівка під час фільмування?

- Ми їздили блоками. Думаю, це було десь тридцять поїздок між Києвом та Костянтинівкою. 

Нас організаційно підтримала "Укрзалізниця", надаючи можливість викупити купе для знімальної групи. Кожний квиток ми купували, але завжди були квитки на ті дати, на які нам було потрібно.

- Скільки людей було опитано для фільму? І запитання ставив лише ти чи знімальна група підключалася? 

- Напевно 90% - це спілкувався я. Але іноді, коли я втомлювався, коли розумів, що ми їдемо четверту ніч у поїзді, і я ставлю одні й ті ж самі запитання і, можливо, потрібно дати якоїсь іншої енергії, тоді просив, звичайно, і звукорежисера, і адміністратора, і оператора комунікувати. Підкидати якісь інші питання людям.  

Ми знімали маленькою камерою, намагалися якомога якісніше записати звук, тому хлопці зазвичай були зосередженні на технічних процесах. Їм було складно відволікатися ще й на розмови.  

З приводу того, скільки людей було опитано, то я не рахував. Але думаю, що дуже багато. Бо тридцять поїздок і кожний раз по 5-10 інтерв'ю.

- Ви заздалегідь запланували набір запитань до пасажирів чи імпровізували? 

- Був середній варіант. Звичайно, у мене були якісь питання, якісь теми, на які хотів поговорити з людьми. Мене цікавило, як вони бачать майбутнє регіону, яким чином закінчити війну.

Але завжди спочатку я знайомився з людиною, розумів, що в неї болить, чому вона опинилася в поїзді, куди їй потрібно їхати, яка в неї ціль, і вже відштовхуючись від цього, вибудовував розмову більш конкретно, по своїх темах.

Якщо людина хотіла поділитися своїми сподіваннями на майбутнє, ми з нею розмовляли про це, якщо людина мала історію про те, що війна відняла у неї, тоді я зосереджувався на цьому.

- З приводу безпеки героїв фільму, частина з них живе на окупованій території. Ви підписували з людьми декларації, що вони дають згоду на участь у фільмуванні? 

- Я про це багато думав. Це питання моральне. У документалістиці завжди є велика спокуса маленькими камерами знімати все приховано, писати звук і провокувати людей. Знімати, грубо кажучи, якийсь треш. 

Але ми одразу розуміли, що ці люди живуть на дуже небезпечній території, де права людини - питання досить розмите. Тому єдине, що я міг зробити - це розповісти людині, для чого ми спілкуємося, що це за фільм, і якщо людина погоджувалася, то ми перепитували: "Чи ви дійсно готові, тому що ваше інтерв'ю буде у фільмі?". Якщо і після цього людина погоджувалася, то ми підписували документи про згоду, що її слова та обличчя будуть у проєкті. 

Були й такі, які казали: "У мене будуть проблеми, але я хочу вам про це розповісти". 

- Але ти готуєшся до того, що коли фільм побачать на окупованих територіях, у твоїх героїв можуть виникнути проблеми? 

- Ті люди, які живуть на окупованій території і висловлюють щось максимально антиукраїнське, то у них точно не буде проблем. А ті, які казали щось проукраїнське, то не знаю. Це їхній вибір, я не змушував це казати. Я, звичайно, розумів, що у них можуть бути проблеми, але я не можу ніяк на це вплинути.

"Люди, які воюють з двох боків, можливо, більше за інших готові до діалогу"

- Фільм побудований на діалозі та майже всі твої герої говорять про те, що для завершення війни потрібен діалог. На твою думку, чи дійсно у діалозі є така велика сила? 

- Будь-який діалог краще за війну, але одна справа сидіти в кав'ярні в Києві, не брати участь у конфлікті, жити своїм життям і казати: "Україна - понад усе, потрібно відвоювати територію, не дивлячись на людські жертви". Або навпаки. Хтось зараз у кав'ярні в Донецьку, хтось, хто дуже непогано прилаштувався на контрабанді, сидить і каже, що треба танками їхати. 

Мені здається, що люди, які воюють з двох боків, навряд чи будуть таке казати, тому що вони знають, що таке війна, вони знають, що таке смерть, і, можливо, вони більше готові до діалогу. Звичайно, є люди, які вважають, що діалог не потрібен, а потрібно довести свою точку зору, не дивлячись на будь-які обставини. 

Мені здається, що оцим другим людям важко щось довести. Мені здається, вони не відчувають, що людські життя -  крихка субстанція. Сьогодні людина жива, а завтра вона сіла у поїзд, відстояла 10 годин під сонцем на блокпостах і в неї стався інсульт, вона померла. 

Якщо людей ці біди напряму не стосуються, то вони до них ставляться більш агресивно.

- В тебе залишилися друзі чи товариші в Донецьку? 

- У мене виїхало 95% мого оточення. Якби я зараз приїхав у Донецьк, то зустрівся з двома своїми бабусями, з тіткою і ще з одним другом дитинства, а всі інші поїхали. 

- У фільмі є п'яні люди. Зловила себе на думці, чи потрібно їх показувати у такому кіно? 

- Це була велика спокуса: зайти у поїзд, знайти велику купу п'яних людей і назнімати п'яного трешу. Але ми одразу від цього відмовилися, лише зняли кількох таких, тому що п'яна людина не завжди адекватна, і, можливо, під дією алкоголю говорить не те, що хоче сказати. Не можна будувати фільм на таких персонажах, але вони є, як у будь-якому іншому поїзді країни.

У нас документальний фільм, ми фіксуємо реальність, і вона така. Хоча якщо ми говоримо про художнє кіно, то, напевно, є модна не показувати таких людей. 

- У фільмі багато уваги приділено стереотипам про Донбас та війну. Завдяки роботі, що виконана, ти знайшов власний рецепт боротьби зі стереотипами? 

- Це "непаханое поле" для соціологів та психологів, тому що люди травмовані. Я не є психологом, і не міг за той короткий проміжок часу, який мав для спілкування у поїзді, допомогти. Все що я міг - послухати історію, і для багатьох - це вже було класно. Багато хто казав після знімання: "Мені стало легше, що я вам це розповів". 

Думаю, такі розмови мають бути на рівні суспільства – у нас багато людей травмованих з обох боків.

Потрібно хоча б почати слухати людей, бо коли людина почне говорити - це вже початок навіть не те що діалогу, а початок будь-якої терапії. Людям потрібно почати говорити, а там вже підключаться професіонали, які зможуть направити ці розмови у правильний бік.

- Але вислухати потрібно і те, що подобається, і те, що не подобається.

- Якщо ми будемо слухати тільки те, що подобається, то у нас не буде повної картини світу. Якщо ми будемо слухати і те, що нам не подобається, то ми будемо більш людяно ставитися до людей, ми будемо більше розуміти, чому вони саме так говорять.

"Політтехнологи з 2004 року дуже жорстко працювали на розділ України"

- Як ти заперечиш на аргумент, що твій фільм – цікавий лише людям, які пов'язані з війною та сходом? 

- Я не буду це заперечувати. У цього фільму є своя цільова аудиторія, і це люди, які пов‘язані з Донбасом: військові, переселенці або мешканці окупованих територій. Фільм зроблений, в першу чергу, для них і про них. Але було б не погано, якби з фільмом познайомились всі мешканці України, тоді б вони краще розуміли наш регіон. 

Донбас завжди був закритий і це довга розмова, чому він такий був. У людей, які живуть на Донбасі, є стереотипи про свій регіон. І у людей, які не живуть там, мабуть, є ще більше стереотипів. Якщо людина хоче мати більш повнішу картину, і вона живе у Львові або в Києві, їй, можливо, потрібно подивитися фільм. 

- Деякі твої герої не стримуються у коментарях, повторюють російську пропаганду. Але людей з подібною точкою зору можна знайти у будь-якому поїзді країни. Чи не думаєш ти, що показавши їх саме у поїзді "Київ – Костянтинівка", підкидуєш дров у стереотип "Донбас – це сепари". 

- Можливо і так, але… Мені подобається у фільмі фраза українського військового з Донецька. Він сказав, що таких людей багато не тільки на Донбасі, просто у всіх інших не було можливості проявити себе. 

Якщо розглядати питання євроінтеграції, НАТО, ставлення до Росії, то навіть на західній Україні, яку ми там часто беремо за взірець державності, за взірець незалежності, навіть там є багато людей з прорадянським мисленням, але в них не було можливості проявити себе, а на Донбасі вона була. 

- Твої герої кажуть, що війна розтягнеться ще на 10 – 20 років. У тебе теж є таке відчуття? 

- Мені здається, що в такій проблемі важко щось передбачити. Пересічний українець, навіть дуже освідчений, улітку 2013 року не уявляв, що за рік не зможе поїхати у Крим, на Донбас, у Донецьк подивитися Лігу чемпіонів, бо на стадіоні ніхто не буде грати. У 2013 році людина просто поставила б палець до голови і сказала: "Ви або дурні, або хворі". 

Думаю, що конфлікт, дійсно, на довго, але ми маємо бути готові до того, що ситуація у світі дуже швидко може змінитися, як це було у 2014-му. Тому ми маємо бути готові повернути ці території не за 20 років, а швидше.

- У розмовах з пасажирами поїзду якийсь рецепт миру вдалось сформулювати? 

- Коли я спілкувався з людьми, то вони казали, що особливих наріжних каменів у цій війні у нас немає. Це не релігійна війна, не за матеріальні ресурси. 

Це війна, яку створили політтехнологи, пропагандисти. Вона в головах людей.

Якщо ми більше будемо спілкуватися один з одним, можливо, дійдемо до миру. Я думаю, що у нас політтехнологи з 2004 року дуже жорстко працювали на розділ України. Працювали на те, що б розділити людей через свої політичні позиції. І це спрацювало, на жаль.

Але якщо політтехнологи почнуть працювати в іншому напрямку, то все це за якийсь час можна вгамувати.

"Луганськ, Донецьк, Алчевськ, Костянтинівка побудували європейці-промисловці"

- Де ви хочете показувати "Київ – Війна"?

- Хочемо показати на кінофестивалях в Україні, в Європі. Фільм був готовий на весні, і в нас були домовленості з фестивалями не тільки в Україні. На декількох індустріальних платформах нас відібрали на маркети, але це скасувалося, і зараз важко спланувати якийсь реліз, тому що ніхто не знає, що буде з кінотеатрами. Зараз це складно.

Якщо говорити про онлайн, то, звичайно, ми хочемо показати фільм якомога ширшому глядачу. Але, знову ж таки, якщо ти викладаєш фільм в Youtube, то люди до цього ставляться як до якоїсь фігні - це безкоштовний контент. 

- В одному з інтерв'ю режисер Любомир Левицький, який живе на Україну та США, сказав, що Україна отримає перший Оскар за документалістику. Ти згоден? І ти віддав би свій фільм на Оскар?

- Ні, я твердо стою на ногах і розумію, що це фільм не рівня Оскара. Щоб отримати Оскар або будь-яку фестивальну нагороду, потрібно, щоб зійшлося багато факторів, на які ти, як режисер, як творець фільму не можеш напряму вплинути. Фільми, які отримують нагороду, не лише якісно зроблені, у них є певне підґрунтя. 

Але я думаю, що в України є всі шанси в оскарівській документалістиці. Бо коли був великий простій в ігровому кіно, коли роками нічого не знімали, українські документалісти потроху працювали, бо вони потребували меншого бюджету. Наша школа документального кіно потужніше за школу ігрового кіно. 

- Ти придумав наступний фільм, який зніматимеш про Донбас?

- Так, хочу зняти фільм про те, як був заснований Донбас у XIX столітті західними переселенцями-промисловцями. Це дуже цікава тема, про яку мало хто говорить. 

І Луганськ, і Донецьк, і Алчевськ, і Дружківка, і Костянтинівка - це все великі колонії західних країн: Бельгії, Шотландії, Британії.

Мені хочеться зняти документальний фільм про те, що Донбас мав би бути ще більш проєвропейським, аніж західна Україна, тому що там відкрили перший поїзд, який приїжджав з Брюсселю до Донецька. І цим поїздом можна було за три дні доїхати до Західної Європи. 

На Донбасі було відділення Сіменс та компанії інші європейських промисловців. Ми не тільки втратили їх, а й втратили пам'ять про них. 

Тому я хочу зробити фільм під назвою Євродонбас" і розказати цю історію. 

Ганна Мамонова
Для публікації коментарів потрібно авторизуватись!
Через соцмережi
Через пошту
Ирина Богун
Цікавий проект. Відразу згадала пісню Pianoboy "Поезд".
13 жовт 2020 р., 16:19
Ви
укр
рус
© 2018 «Йод.Медia». Всi права захищенiРозроблено у Wander Black
Ми збираємо і використовуємо cookie, для того щоб формувати достовірну статистику та робити контент цікавішим для кожного з наших читачів. Що таке cookie-файли, як їх ввімкнути/вимкнути, ви можете прочитати тут.Редакція шанує авторське право, тому, якщо хочете передрукувати будь-який наш матеріал, напишіть нам сюди.
Пошук
Увiйти
Через соцмережi
Через пошту