Яніна Соколова про звільнення режисера фільму "Я, Ніна" і новий формат: Це буде дуже сміливо

Телеведуча розповіла, чому творча група відмовилася від політичного бекграунду головної героїні фільму, що змінилося від початку її великого соціального проєкту, а також, чому інші публічні люди мовчать про свій діагноз.

"Я, Ніна" - майбутній український фільм про телеведучу, яка раптово дізнається, що у неї рак. Він є частиною великого мультимедійного проєкту, про який минулого року оголосила його ідейна натхненниця Яніна Соколова.  Днями команда повідомила, що кіно все ж таки відбудеться, але з деякими змінами. Режисер Володимир Харченко-Куликовський залишив проєкт, а його наступницею стала Марися Нікітюк ("Коли падають дерева"). Йод.media поговорив з Яніною Соколовою, щоб дізнатися подробиці.

"У нас виявився різний підхід до справи"

- Яніно, нещодавно ваш фільм "Я, Ніна" офіційно змінив режисера. Розкажіть, чому так сталося? 

- Насправді, щодо зміни режисера ми думали останні шість місяців, якщо не більше. Думаю, в кожній професійній команді є люди, які спершу видаються твоїми ідеологічними братами і сестрами, а потім ви починаєте разом працювати і переконуєтеся, що у вас абсолютно різний підхід до справи. На творчому етапі та під час знімання тизеру ми зрозуміли, що за певними ознаками Володимир Харченко-Куликовський нам не підходить. Це і ставлення до роботи, і бачення історії в цілому.

Ми прийняли таке рішення, а далі мали три етапи походу в Держкіно. В історії українського кіно ще не було прецеденту, щоб знімали режисера, який на це не згоден. Щоразу нам пояснювали, що це неможливо. Але останнє засідання, яке відбулося 4 червня, нарешті довело ситуацію до логічного завершення. 

Я дуже вдячна, що вони знайшли це рішення, підключивши до Zoom-конференції режисера, його наступницю і всю команду Ради з питань підтримки кінематографії, яка раніше дала нам у розпорядження державні кошти. 

Усе відбувалося в такому форматі, бо через карантинні заходи неможливо було всіх зібрати в одному приміщенні. 

- Хтось ще залишив команду?

- Решта залишається з нами. Зокрема, оператор Сергій Михальчук, який має Берлінського ведмедя за фільм Олексія Германа-молодшого "Під електричними хмарами". Читачі точно бачили кіно "Коханець" Тодоровського з майстерною операторською роботою Сергія. Одна з його останніх робіт - стрічка Ярослава Лодигіна "Дике поле", яку зняли за твором Сергія Жадана. У нас дуже крута команда. 

До осені ми освоїмо локації, підготуємося технічно і творчо і, дуже сподіваюся, розпочнемо зйомки. 

Головні ролі у фільмі зіграють Валерія Ходос, Яніна Соколова та Валерій Харчишин.

"Таких історій в Україні ще не було"

- Під час засідання ради Держкіно Марися Нікітюк згадала, що ви відмовитеся від політичних моментів у фільмі. Що саме мається на увазі? Це була якась умова з боку режисерки?

- Жодних умов не було. З попереднім режисером ми планували показати елементи політичного життя країни в період хвороби героїні: зміна влади, прихід Зеленського і багато перипетій, що супроводжували це все. Вона ж - політична журналістка. Але потім вирішили, що цей вектор відволікатиме від історії в цілому. 

Тому ми її перекваліфікували. Тепер Ніна буде ведучою соціального ток-шоу на кшталт "Говорить Україна". Там, де все є цинічним, інколи маразматичним, інколи - безвихідь, жорстокість. І ці програми мають височенні рейтинги… (зупиняється) Я тобі зараз весь фільм розкажу - так буде не цікаво!  Коротше, нам здається, що соціальний бекраунгд її професії розширить аудиторію.  

- А які ще зміни у фільм привнесла нова режисерка? Як ви з нею зійшлися в контексті цієї роботи? 

- Я симпатизувала Марисі вже досить давно. Її фільм "Коли падають дерева", презентований на Берлінському кінофестивалі, свого часу справив на мене велике враження. 

Ми думали і про інших кандидатів. Марися більше артхаусна режисерка, а ми хотіли, щоб це кіно було мейнстрімом. Але коли я з нею зустрілася - вона розказала, що ця історія їй дуже імпонує, бо місяць тому від раку померла її  близька людина, її психіатр.

Марися почала досліджувати історію онкохворих: їздила в Інститут раку, по Україні. Ходила в операційну, на променеву терапію, на хіміотерапію. Дивилася, як живуть, що відчувають та що турбує онкохворих. Вона розуміє, який меседж хоче донести. 

Так ми спілкувалися, намацували історію наших творчих професійних стосунків. І дійшли згоди, що маємо спільне бачення створення цього продукту.  

Я переконана, що в героїні, яку звуть Ніна, кожен з глядачів побачить себе. Коли різні проросійські ресурси пишуть: "Соколовій виділили 11 мільйонів гривень на фільм про саму сєбя", - це неправда. Цей фільм не про мене. Так, прототип є, але це не моя історія. Я живу не так захопливо, ніж у нашому кіно.   

Наша історія - не про людей з діагнозом. Вона про кожного з нас, про тих, хто певного періоду життя знаходить в собі силу, віру, кохання, бажання жити щодня, як востаннє. І не боїться змінюватися, бути корисними для оточення. 

Ми з оптимізмом дивимося на фільм. Таких історій в Україні ще не було. Це буде дуже сміливо. Я впевнена, люди будуть здивовані, але й захоплені. 

Марися Нікітюк.

- Головна героїня цієї книжки і фільму - жінка, але в соцмережах ви намагаєтеся долучити до розмови про рак чоловіків. Як думаєте, чи підуть вони на ваш фільм до кінотеатру? Що може зачепити їх у цій історії? 

- Чоловіки підуть у кіно. Не сумніваюся. Чудовий лакмус - книга "Я, Ніна". Її прочитали чимало чоловіків, навіть наші військові -  найкращий генофонд нації. Мені надіслали фото: на фронті окоп, поруч бронежилет і на ньому лежить книга. І військовий сидить патрулює. Це дорогого коштує, коли найсміливіші люди, які захищають нас на Сході, читають твою книгу і надсилають позитивний фідбек. 

Попри те, що книга більш жіноча, ти права, чоловіки знаходять у ній щось своє.

Думаю, фільм буде привабливий для чоловіків тим, що в ньому є справжня історія жінки, яка взяла в кулак свою волю і довела багатьом, що варто жити, попри все. А от що я маю на увазі під "попри все"  -  побачиш у фільмі. Думаю, що тебе вразить. 

- Але в коментарях вас критикують, що витрачені на фільм гроші варто було направити на закупівлю ліків або лікування, а соціально-культурний внесок вважають менш цінним. 

- Так, але левова частка людей, які зіткнулися з раком, розуміють, що один фільм може здійснити інформаційну революцію.

Чому я так кажу? Тому що кіно - найдієвіший засіб впливу на маси. Це довів президент Зеленський. Якби фільму "Слуга народу" не було - навряд чи він би став президентом. 

Фільм - це найкраща інвестиція у розв'язанні ментальної проблеми ставлення до раку, ментальної проблеми ставлення до самого себе. І до тих, кому пощастило менше, ніж тобі. 

Перед цим фільмом ми ставимо цілу купу завдань. Це і виховання емпатії, до такої людини, як ти, але якій пощастило менше, незалежно від назви хвороби. Часто у нас - моя хата з краю. І також виховання віри, внутрішнього хеппіенду щодо подій і катаклізмів, які трапляються в твоєму житті. І залаштунки процесу, що з екрана видаються дуже привабливими, чесними, справедливими. На прикладі шоу, яке буде вести героїня, ми покажемо, що телебачення може брехати. 

Це історія людей, які точно знають, що помруть, але знаходять сенс радіти життю в нових фарбах. Що є тригером для всіх цих історій і чому після виходу із зали глядач точно знайде себе - ти це точно зрозумієш, коли прийдеш на наш фільм. 

- Тобто фільм буде таким же відвертим, як і книга? 

- Ви її читали? 

- Тільки уривки. Якщо чесно, емоційно не наважилася.

- Чому? Серйозно. Там про рак дуже мало. Більше про відчуття безвиході, кохання, пошук себе в тій біді, яка сталася, тому прочитай, не бійся. 

Моя подруга, акторка Лера Ходос (одна з акторок фільму "Я, Ніна"), теж не хоче читати. Каже: "Не, мне нужно к этому подготовиться. Я не могу сейчас это сделать”. А я: "Та я тобі кажу. Там немає втомленої приреченості". Вона: "Нет, я не могу слишком личное". 

Але левова частка друзів і колег прочитали. Знаю, що мер Києва Віталій Кличко прочитав у лікарні, коли хворів, Святослав Вакарчук теж дзвонив після прочитання.

В Інституті раку книга часто лежить біля ліжка хворих і надихає у важкі моменти. Але навіть ті, хто чує про хворобу тільки під час збору коштів по телевізору - все одно відчув цю історію своєю. Я щодня прокидаюся і засинаю з фідбеками від цієї книги. 

Повір, ми з Олею Купріян (співавторка книги. - Авт. ) писали її в дуже для мене важкий період  хіміотерапії, променевої терапії, коли було так зле, що хотілося просто на стінку лізти. Щовихідних ми записували аудіофайли, аналізували  написане, міняли щось, додавали. І так вийшла книга, яка наступного тижня матиме вже другий наклад. Перший - 5000 екземплярів - майже проданий. 

Яніна Соколова з Олею Купріян.

Публічні люди мовчать, бо бояться осуду

- Уже більше року минуло відтоді, як ви публічно розповіли про свій діагноз і запустили цей величезний проєкт.  Якісь зміни за цей період побачили? 

- Безумовно. Нагадаю, я взагалі не хотіла розповідати, що хворіла. Це було наше спільне рішення після проходження всіх етапів лікування прокричати на всю Україну про те, що ми є - люди, які мають або мали діагноз. Не забувайте про нас, бо ми живемо в пеклі. І з цим треба щось робити.

За цей період ми створили фонд "Варто жити", який став логічним продовженням проєкту "Я, Ніна". Ми врятували 3000 життів за допомогою збору крові, створили сотні перук, зібравши волосся по всій країні. В період карантину організували таксі-проєкт "Таксі для донора". 

Вчора (розмова відбулася 12 червня. - Авт.) ми разом з онкохворими знімали презентацію великого, не побоюся цього слова, революційного  проєкту "Кол-центр", який може стати місією життя всієї моєї команди.  

В Україні жодна людина, яка стикається з цією хворобою, насамперед у маленьких містечках, не має повної інформації, куди дзвонити, куди писати, як бути, які аналізи здавати, коли вкрай зле. 

Там буде три напрямки. Онкопсихологія - зателефонувавши на безкоштовний номер, людина може отримати консультацію фахівця. Друге це - професійні лікарі, які консультуватимуть, куди бігти, якщо стався рак або є підозра на рак. Над третім напрямком  ми поки що працюємо - це доправлення хворих на хіміо- і променеву терапію на таксі, уникаючи громадського транспорту. 

Цей проєкт уже стартує. І я би дуже хотіла, щоб ті, хто читає це інтерв'ю, долучилися до нього: репостом або фінансово. І комп'ютери нам потрібні, і зв’язок.   

- А зміни у суспільній думці? Наприклад, Алла Мазур нещодавно розповіла про свою хворобу… 

- Моя історія - це був крик у великій кімнаті мовчання. Українці не знають, хто  з публічних людей нині хворіє на рак. Особисто знаю тих, хто досі не наважився про це говорити. 

Але, знаєш, одна справа розповісти, щоб тебе пожаліли, а інша - ще щось зробити. Мені би хотілося, щоб кожне бажання поділитися бідою - я про наших публічних людей - ще мало якусь конкретну мету. Ми маємо об'єднатися і діяти в цьому напрямку злагоджено, але, на жаль, не всі готові, бо бояться осуду, викривленого іміджу. 

Який на вигляд понівечений імідж? Це коли про Яніну згадують не як про політичну  журналістку, сміливу, чесну і відважну, а як про людину, яка хворіла на рак, розумієш? От чого бояться дуже багато музикантів, акторів, журналістів.  

Але мені все одно, що про мене думають. Мені важливо, скільки я роблю, щоб допомогти.

Осуду не варто лякатися.  Якщо звертати увагу на те, хто що подумає - можна зійти з глузду.  За цей короткий період таке про себе почула. Від тези, що я придумала хворобу, щоб зробити собі піар, до того, щоб люди аналізували мою лисину і як там росте волосся. Начебто при хіміотерапії так рівномірно, як у мене, не буває.  

Проросійські блогери і телеканали намагаються дискредитувати мене в очах моїх прихильників, використовуючи хворобу. Це цинічний метод, але такий у нас інформаційний тераріум, що поробиш. 

"Даруйте собі на день народження онкотести"

- Думаєте, людям бракує таких історій зцілення, як ваша? 

- Зцілення немає. Є протокольне лікування, яке не є дивом, а є результатом дотримання тобою певних норм. І що раніше людина себе перевірить, то краще. Я дуже раджу на кожен свій день народження робити онкотести. Якщо не можете собі дозволити - хай вам подарує їх сім'я або хтось із близьких. Тоді будете знати, що ви здорові або не здорові.

Навесні ми присвятили цьому програму. І декілька глядачів написали, що зробили чекап навмання - у них нічого не боліло, і з'ясували, що мають рак. 

Уявляєш, моє внутрішнє відчуття від розуміння, що цим ми комусь врятували життя, майбутнє, усмішки дітей, кохання - все. Це окриляє в найжахливіший період, тому ми не зупинимося.  Хотілося б, щоб держава якось включилася: і міністр Максим Степанов, і перша леді. Було б дуже круто, якби вона говорила і про бар'єрність, яка стосується онкохворих. 

- У мене останнє питання. Часто хвороба стає чи не найбільшим стресом для оточення цієї людини. Чи можете дати пораду, як поводитися, що казати близьким, у яких знайшли онкологію? 

- Ти абсолютно права. Інколи оточення хворого перебуває в більшій депресії, ніж він сам. Я дуже просто скажу. Треба  несамовито любити цю людину і доводити їй це щодня. Але не жалістю, а коханням, оптимізмом, обіймами. 

Люди, які мають онкозахворювання, потребують обіймів як ніхто. Отримуючи любов і віру, вони почуваються захищеними і потрібними. Тому порада одна - намагатися максимальним чином створити в їхньому житті свято. І віру в те, що вони обов'язково видужають. У майбутньому на них чекає довге життя, в якому вони згадуватимуть рак як етап, який зробив їх кращими. Сильними, сміливими і люблячими. Бо живемо ми один раз. Тому витрачати життя на сум і приречені думки просто не має сенсу. Живіть на повну. Нічого не бійтеся. Любіть. Бо невідомо, що буде завтра. Живіть сьогодні.

Ольга Ліцкевич
Для публікації коментарів потрібно авторизуватись!
Через соцмережi
Через пошту
Ви
укр
рус
© 2018 «Йод.Медia». Всi права захищенiРозроблено у Wander Black
Ми збираємо і використовуємо cookie, для того щоб формувати достовірну статистику та робити контент цікавішим для кожного з наших читачів. Що таке cookie-файли, як їх ввімкнути/вимкнути, ви можете прочитати тут.Редакція шанує авторське право, тому, якщо хочете передрукувати будь-який наш матеріал, напишіть нам сюди.
Пошук
Увiйти
Через соцмережi
Через пошту