"Є певна точка, яку ти маєш подолати у спілкуванні з українцями". Інтерв'ю з послом Великої Британії в Україні Меліндою Сіммонс

Про улюблених українських письменників, реакцію батьків на роботу в Україні та нерівні умови оплати праці жінок та чоловік – в інтерв'ю з пані послом Її Величності в Україні Меліндою Сіммонс, яка рік тому, у вересні 2019 року, прибула до Києва.

"Коли батьки почули про роботу в Україні, запанувала тиша"

- Пані посол, ви розповідали, що приблизно 120 років тому ваші прапрадідусь та прапрабабуся жили у передмісті Харкова, а потім поїхали за кордон. За рік, що ви працюєте в Україні, вам вдалося відвідати Харківщину, побачити місце, де жили ваші родичі? 

- Я, звісно, хотіла поїхати до Харкова ще на початку року, у лютому – березні, але через карантин ми змушені були перенести свої плани. Тому я їду наступного тижня і дуже очікую цієї поїздки.

- Ви маєте інформацію, де вони жили, чи зберігся будинок? 

- Мої пращури були доволі бідні люди. І проблема бідних сімей полягала у тому, що вони не реєстрували шлюби та народження дітей, тому не залишилось ніяких записів. Усе, що я знаю, вони жили неподалік Харкова, потім прапрадідусь зі старшим сином поїхав до Києва, а прапрабабуся з другим сином залишилася під Харковом. Через певний час у Царській Росії почали зростати антисемітські настрої, і мої пращури – дід з бабусею та синами - емігрували. Прапрадідусь поїхав до США, а прапрабабуся - до Британії. Потім старший син знайшов матір з братом у Британії.    

- Коли ви були дитиною, у вашій родині згадували Україну? 

- Моя родина була біженцями, тому їхнє відношення до країни є двояким. З одного боку, культура, музика, їжа - це все залишилося в родинній пам‘яті, але причини, через які довелось поїхати - антисемітизм - це те, що боляче згадувати. У нас були згадки про культуру, а не про державу. 

- Яка була реакція ваших родичів, коли вони дізналися про ваше призначення до України? 

- Я пам‘ятаю, що ми сиділи за столом з батьками. Я їм до цього нічого не казала, бо за правилами, доки немає підтвердження, я не можу розголошувати інформацію. І коли я отримала підтвердження, я сказала: "Нарешті я можу вам повідомити, що їду на роботу в Україну". Запанувала тиша. Вона тривала приблизна десять секунд, але здавалося, що довше. І після цієї паузи матір сказала: 

"Ти повертаєшся додому". Це прозвучало дуже зворушливо. 

Коли я росла, то не думала про Україну, як про дім. Ця частина світу була для мене місцем, звідки втекли мої пращури. Але коли інші люди у нашій громаді почули про моє призначення, то вони відреагували приблизно так само, як і мати. Преса нашої громади, єврейська газета, написала статтю. Заголовок був приблизно такий: Нащадок біженців з України їде на роботу до тих місць. 

Це була велика позитивна історія. І вона триває досі. Про це досі говорять.

"Перше українське слово, яке я вивчила це - натхнення"

- Коли ви приїхали до Київа, то записали для твіттера ролик, де розповіли про себе українською мовою. Як я знаю, мову ви вивчили за рік перед призначенням. Скажіть, це було складно, оскільки українська – не з простих. 

- Справді, українська складана мова. Моєю найбільшою проблемою і відмінністю від інших було те, що я була першою студенткою, яка не говорила іншою слов'янською мовою. Всі інші на курсі мали якісь знання чи то російської, чи то польської, чи то сербської. Тобто в мене не було бази для української. Ті мови, якими я володію – англійська, німецька, французька, іврит та трішки арабська - мені не допомогли. 

Мені пощастило, що викладачка мови підходила до української з усією любов'ю і старанністю. Вона підкреслювала важливість знання української в контексті роботи в Україні. 

Вчителька дала мені аркуш паперу, де було написано 10 слів, і сказала: "Ці 10 слів ти найчастіше вживатимеш в Україні". У середині було одне слово, яке я вивчила першим. Моє перше українське слово це - натхнення. А ще були слова - сало, борщ, подорож, кохання, перемога. Вчителька мала рацію, бо це важливі слова, але більше для душі, не для роботи. 

- Ще у нас популярне слово "зрада".

- О, так. 

- Ви читаєте українських письменників?

- Це дуже складно, але я намагаюся. Мені подобається Сергій Плохій, відомий історик у Гарварді. Він написав "Брама Європи". А також мені подобаються поезії Івана Франка. 

- Який ваш улюблений письменник? 

- Важко назвати когось одного. Я дуже багато читаю і маю багато книжок. Але є одна письменниця, до якої я повертаюся, коли мені важко чи потрібно емоційно відновитися, - це Джейн Остін. 

- У ваших соціальних мережах багато світлин з різних місць в Україні. Ви по роботі їздите чи намагаєтесь подорожувати? 

- Подорожую як і по роботі, так і з власної ініціативи. В Україні дуже красиві місця і, напевно, зараз найулюбленіше місце - це Херсон, де я була у серпні. Це була делегація до Херсона. Я запам‘ятала, що о 6:30 ранку стою на березі озера і пропливає один рибалка у човні. У цей самий час у Києві потік людей та машин, а там спокій. 

Мені дуже подобається Київ. Я люблю київські острови, а у центрі міста - дворики. Вони відкривають архітектуру і дуже затишні, приховані від міського галасу місця. 

"Вражає пристрасть та рішучість українців побудувати країну, яку хочуть люди"

- В Україні є вислів, що інколи краще на себе подивитися чужими очима. І зараз я хочу, щоб ви були цими "очима"😊 За рік, що ви працюєте в Україні, ви помітили якісь риси, що характеризують українців. Які ми?

- Well. Коли я тільки прибула до України, то у мене чомусь виникло враження, що українці суворі чи різкі, але в такому плані, що тобі смішно від цього. Наприклад, у крамниці я шукаю якийсь товар і запитую щось продавця, а мені у відповідь просто випалюють: "У нас цього немає". І все. 😊 У Британії зазвичай сказали би: "Ви знаєте, у нас зараз цього немає, але, можливо, вас зацікавить інший товар". 

Пізніше я зрозуміла, що є певна точка, яку ти маєш подолати у спілкуванні з українцями. І якщо ти її успішно подолаєш, тоді вони відкриваються, і виходить зовсім інша розмова. Звичайно у цьому допомагає мова: коли ти спілкуєшся з людиною тією мовою, яку вона розуміє. На жаль, в Україні ще англійську не настільки чути, як в інших східноєвропейських країнах, але мені допомагає українська. Зараз я насолоджуюся спілкуванням з різними людьми. 

І ще. Мене вражає, скільки в українцях пристрасті та рішучості побудувати країну, яку хочуть люди. Це напевно те, чого я не бачила в інших країнах - цю яскраво виражену пристрасть. Цього можна повчитися.

- Дуже дякую вам за чесну відповідь, але, на жаль, зі свого боку можу сказати, що нам бракує толерантності та терпимості. Нещодавно в Одесі був Марш рівності, і сталися напади на його учасників. Ви виступили із заявою, засудили це. Скажіть, як підвищити в Україні рівень толерантності, можливо у вас є поради. 

-  По-перше, будь-яка країна має проблеми з толерантністю, і Британія також. Але я думаю, що в Україні, на відміну від Британії, ці питання почали обговорюватися відносно недавно. Скажімо 7-10 років тому вони з‘явилися у широкому публічному дискурсі. 

У Британії цей процес триває довше, тому суспільство вивчило певні уроки. За часів Радянського союзу взагалі існувала культура замовчування певних тем, особливо складних, і вона, так би мовити, перейшла у теперішній час. 

Потрібен час і законодавство. Я зустрічаюся з багатьма активістами і вони кажуть, що за їхніми спостереженнями, публічні акції змінюють на краще ставлення людей до проблематики і до спільноти. З року в рік вони фіксують покращення. Але у 2020 році ковід і карантин відбилися негативно на цих процесах, бо немає можливості виходити і доносити позицію до людей: не відбуваються дискусії, громадські акції. Тому це трошечки відкочується назад.

І другий аспект - це законодавство. Потрібні зміни в цій царині. Якщо, наприклад, стається злочин на ґрунті ненависті, він часто українською правоохоронною системою кваліфікується як хуліганство. Це неправильно, тому що ви можете проявити ненависть до людини і сильно зашкодити їй, а вас притягатимуть до відповідальності, як за дрібну крадіжку. 

У багатьох західних країнах і у Британії існує сильне законодавство, що чітко визначає злочини на ґрунті нетерпимості, релігійної ненависті, дискримінації за різними ознаками, в тому числі за ознаками сексуальної орієнтації. Це все прописано в законодавстві і покарання дуже суворе. 

- Якщо ми заговорили про дискримінацію, то хочу поговорити з вами про ситуацію, яка існує в Україні упродовж багатьох років – розрив у зарплатах чоловіків та жінок. За останніми даними, жінки в Україні отримують приблизно на 23-25% нижчу зарплатню. Чи існує в Британії така проблема і як її вирішують? 

- Ця проблема також існує в Британії, на жаль. Є різниця в оплаті праці жінок та чоловіків, навіть якщо говорити про державну службу. Напевно буквально упродовж останніх 2-3 років уряд більше говорить про ці проблеми і вирівнює ситуацію. Не останню роль у цьому зіграла кампанія #metoo. 

Водночас у Британії про проблему нерівної оплати праці говорять більше, ніж в Україні. В Україні не вистачає людей, які б говорили про те, що всі люди в економіці відіграють важливу роль, і що для суспільства, і для країни краще, коли всі мають однаковий доступ і однакові можливості реалізувати себе.

Я недавно виступила на київському форумі, який був присвячений саме цій проблематиці -  рівні можливості для жінок. Я говорила про насильство проти жінок, і в аудиторії 99% сиділи жінки, які і так знають про ці проблеми, а потрібно, щоб це слухали і усвідомлювали ті, хто цього не знає. 

"Жоден конфлікт не розв’язувався без прийняття складних рішень"

- Моє рідне місто Луганськ, тому декілька запитань про війну на Сході України. Недавно було змінено склад Тристоронньої контактної групи і деякі критики сказали, що це спроба оновити формат. Якої думки ви?

- Перше, що потрібно сказати - це те, що влада демонструє: Україна віддана Мінському процесу і всі зусилля покладає, щоби просунутися в рамках цього формату. 

І навіть якщо є враження, що мінський процес нікуди не рухається, то є одна річ, яку він точно робить – усаджує за стіл перемовин Росію. Не останню роль у цьому грають санкції. Росія, якщо і турбується про щось, так це про питання санкцій. 

Хоча мінський процес і нормандський формат - це передусім найвищий рівень керівництва країн, які залучені до нього, однак є громади, є люди, є соціальні зв'язки. Британія бачить свою нішу в тому, щоби спілкуватися з громадами, щоби обговорювати проблеми і визначити, якими будуть Луганськ і Донецьк, скажімо, у мирному сценарії, що потрібно для цього зробити. Ми хочемо відігравати активну роль у роботі, яка ведеться на рівні громадськості, бо це дуже важливо. 

- Недавно знов постало питання амністії на Донбасі. Позиція України полягає у тому, що вона не може застосуватися до тих, хто скоїв воєнні злочини. У світі є приклади, коли амністія ставала одним з інструментів завершення збройних конфліктів. На вашу думку, чи прийнятний цей міжнародний досвід для застосування в Україні?

- Моя кар‘єра пов‘язана з конфліктологією. Я працювала над створенням мирних сценаріїв завершення конфліктів у різних країнах світу, зокрема у Колумбії, Бірмі, Нігерії, Сомалі, Кенії, Боснії та інших. І всі конфлікти, з якими я працювала, об'єднувало те, що вони були внутрішніми. Це були групи людей, які всередині країни повставали і боролися. Якщо ви подивитися на останні 30-40 років, то конфлікти по світу були саме внутрішніми. Ось чому методи, які були напрацьовані через призму цих ситуацій, складно застосувати до України. 

Україна має сусіда, який залучений в конфлікт і з яким вона бореться. І тому нам потрібно трошки розширити мислення і думати інноваційно. Ми не можемо сказати, те що спрацювало в Колумбії – тотальна амністія, – спрацює в Україні. Ні. Тому Британія та інші країни вивчають різні можливості. 

- Якщо говорити не про найвищий рівень – владу, а громадянське суспільство, то що, на вашу думку, кожен з нас має робити або перестати робити, аби відстань між людьми, які живуть по різні боки блокпостів, скоротилася і конфлікт найскоріше завершився? 

- Жоден конфлікт не розв’язувався без прийняття складних рішень. Останній приклад в Україні - це обмін полоненими. Це було дуже складне рішення, тому що всі хотіли повернути українських політичних в‘язнів, але ніхто очікував, що осіб, утримуваних в Україні, повернуть Росії. 

Українцям слід бути готовими розширити розуміння оцих важких рішень, які треба буде прийняти, щоби покінчити з конфліктом. 

І, звісно, ще є питання територіальної цілісності. Якими б не були сценарії завершення конфлікту, для Британії принципово важливо, щоби території, які були незаконно захоплені, повернули до складу України. 

"Бокс - це не стільки про силу, як про спокій"

- Не хочеться завершувати інтерв'ю такою темою, як війна. Я знаю, що ви маєте поряд з кабінетом кімнату, де висить боксерська груша. Як ви стали займатися боксом? 

- Напевно 25 років тому. Один старший чоловік накричав на мене, і я пам'ятаю, що навіть розплакалася і потім злилася на себе за це. Я зрозуміла, що мені потрібне заняття, яке допоможе підтримувати впевненість у собі. Я навіть не знаю, чому подумала про бокс, але після того випадку почала ходити на заняття і доволі швидко увійшла у форму. 

У нас були спаринги, я виходила на ринг. Часом уявляла того чоловіка, який на мене кричав, і це допомагало мені ще сильніше. Дуже швидко я зрозуміла, що бокс - це самоконтроль, а не прояв сили. Якщо ви дуже сильно вдарите грушу, вона може сильно на вас відскочити. Потрібно вміти володіти собою, тому бокс - це однаковою мірою і про силу, і про внутрішній спокій. 

- У Києві були ситуації, які засмутили вас настільки, що довелося знімати напругу біля груші?

- Щодня. 

📷 Дарія Давиденко 

Ганна Мамонова
Для публікації коментарів потрібно авторизуватись!
Через соцмережi
Через пошту
Ви
укр
рус
© 2018 «Йод.Медia». Всi права захищенiРозроблено у Wander Black
Ми збираємо і використовуємо cookie, для того щоб формувати достовірну статистику та робити контент цікавішим для кожного з наших читачів. Що таке cookie-файли, як їх ввімкнути/вимкнути, ви можете прочитати тут.Редакція шанує авторське право, тому, якщо хочете передрукувати будь-який наш матеріал, напишіть нам сюди.
Пошук
Увiйти
Через соцмережi
Через пошту