"Усе замахало. Але надія є" - де її шукати та чому це так нелегко зробити

Блогер Марк Менсон випустив продовження бестселера "Витончене мистецтво забивати на все". Про що нова книга і що з нею не так — у нашому матеріалі.

Література для широкого користування (або, простіше кажучи, ширвжиток) - топ з продажу в інтернет і книжкових магазинах. Кожен письменник запевняє, що знає, що треба робити, щоб навчитися їсти, дихати, писати і навіть пісяти. Такого бульварного лайна розвелося так багато, що стає страшно, як люди раніше виживали без інструкцій для правильного життя.

У 2019 році американець Марк Менсон випускає чергову книгу з цієї серії, сам він такою її не вважає. "Усе замахало. Але надія є" - видання, яке запевняє, що пояснить людям, чому їм завжди хочеться у щось вірити. І найголовніше, розповість, чому цього робити не варто.

Я прочитала книгу (нагадаємо, раніше я боролася зі змістом "Витонченого мистецтва забивати на все") і готова поділитися своїми враженнями. А гештальт-терапевт допоможе розібратися, у що тоді варто вірити людині.

Глибоко, але плутано

Перше слово, яким би я описала нову книгу Менсона - багато інформації і занадто мало зв'язку.

Письменник, не зраджуючи своєму стилю, заглиблюється одразу в декілька тем, які, на його думку, пов'язані з надією. Наприклад, він згадує про становлення релігій, про філософію Ніцше і Канта, а також приплітає сюди етапи становлення людини і навіть дає екскурс в цифровізацію світу. Так, вловити тонкий зв'язок між цим можна. Але для цього потрібно дуже постаратися, та так, щоб не склалося враження, що автор хоче виступити знавцем в декількох темах одночасно.

Менсон тут і дитячий психолог, і філолог, і філософ, і навіть експерт з цифрової безпеки. Окремо всі ці думки дуже класні та розумні, але не покидає відчуття, що плавати одразу в усьому - означає знати всього потроху, але нічого конкретно.

І мене як читача це відштовхувало упродовж усієї книги.

Матюки, різкі звернення та весь цей хайп

"Дітки, це стиль", - так би сказав маркетолог, який розкручував цю книгу.

Яка головна заповідь сьогоднішнього світу? Говори зі своїм споживачем максимально близькою йому мовою. А, отже, висловлюйся грубщами, кричи й обурюйся так, як це робить звичайна людина, а не ботанік у запущених бібліотеках.

Інструмент хороший, хто ж сперечається. Викликає довіру, розуміння, відчуття, що автор - свій чувак. І якось одразу хочеться вірити кожному його слову. Але не варто забувати, що книга хоче схилити людини до думок, написаних у ній. У цьому випадку, що надія - це туфта. І, оскільки тема дуже небезпечна, було б нерозумно так сліпо довіряти висловлюванням Менсона.

Філософія про надію в двох словах

Улюбленцями Менсона в книзі стали Кант, Ніцше і Шопенгауер. Точніше, ідеології цих філософів. Автор схиляє нас до їхніх думок про те, що надія – маячня і людині потрібно покладатися не на майбутнє, а на те, що вона має зараз.

Але філософія - річ тонка, і для того, щоб зрозуміти глибину думки Ніцше, не можна сприймати його тільки за цитатами. Саме завдяки такому вибірковому підходу багато хто вважає, що Ніцше "вбив Бога".

Я вважаю: щоб зрозуміти ідеологію філософа, потрібно прочитати всі його книги, а не парочку цитат. До того ж, Ніцше, Кант і Шопенгауер - дуже неоднозначні з точки зору світогляду хлопці. І не всім їхні ідеології припадають до душі.

Автор книги "Усе замахало. Але надія є" - Марк Менсон.

Тож про що книга?

Про надію. Так і ні.

Видання складається з двох частин: історично-філософсько-психологічно-буддистських нарисів про те, як у головах людей зароджувалася надія. І блоку, де люди почали впадати у відчай і думати, що в світі відбувається повна срака.

Процитую висловлювання Менсона дослівно:

Багато хто ніяк не зрозуміють одну річ: протилежність щастя - це не злість або сум. Якщо ви злитеся і сумуєте, це означає, що вам усе ще не пофіг. Для вас щось іще має значення. У вас ще є надія.
Хронічна тривога - це криза надії. Це страх майбутнього краху <...> Втеча від безнадійності - тобто породження надії - стає головним проєктом нашої свідомості. Тому це єдине, заради чого ми всі готові померти.
Надія, як скальпель хірурга, може і врятувати, і вбити. Вона може вди-хнути в нас нове життя - а може і знищ

Відсилка до Ніцше:

Сподіватися треба лише на те, що вже є, - бо надії в основі своїй по-рожні. Не сподівайтеся на щастя. Не сподівайтеся поліпшити свій характер. Не сподівайтеся позбутися недоліків. Сподівайтеся на безмежні можливості, які присутні в кожній миті часу. Сподівайтеся на страждання, яке настає разом зі свободою. На силу, яку породжує безпорадність. А потім дійте, не покладаючись на надію. У цьому наше завдання: діяти без надії. Не сподіватися на кращу долю. Бути краще. Цієї миті й наступної. Життя - лайно. І надія одночасно причина і наслідок цього факту.

Відсилки до Канта: 

Єдиний спосіб поліпшити світ – поліпшитися самим. А для цього потрібно подорослішати, стати доброчеснішим і навчитися кожної конкретної миті приймати дуже просте рішення ставитися до себе і до інших як до мети, а не тільки як до засобу <...> Не треба вводити в це рівняння надію. Не треба сподіватися на кращий світ. Просто будьте цим кращим світом.
Коментарі психолога

Ілля Полуденний, психолог, гештальт-терапевт, співзасновник платформи онлайн-психотерапії Treatfield:

- У гештальт-терапії є поняття чотирьох стадій розвитку агресії особистості, за аналогією до зубів.

Якщо людина перебуває на смоктальній стадії - тобто очікує, що їй усе дадуть без її ініціативи, - то це дорівнює надії в тому розумінні, яке ми зазвичай сприймаємо. "Мені можуть щось дати, а можуть і ні. Все, що мені залишається - це сподіватися". Складається враження, що людина сама не впливає на свої долю, а лише на щось чекає.

Ті, хто перейшли на наступну стадію - різцових зубів - розуміють: для того, щоб отримати щось, їм треба ще зробити це, це та оце.

Тут не йдеться про надію, більш про те, що людина усвідомлює свої сили і отримує бажане. Вона розуміє, що треба зробити для того, щоб задовольнити потреби.

Ця ідея перекликається з поняттями, про які каже Менсон: перебуваючи на менш агресивному рівні, людині залишається тільки сподіватися. Якщо опиняєшся на агресивнішому рівні, то надія сама по собі вже не потрібна - як спосіб досягнення чогось.

Мені така ідея симпатична, бо живучи в стані - я колись щось отримаю, - ти навряд чи розвиватимешся. У цьому твердженні немає активності, а має бути навпаки. Сидячи на місці, неможливо чогось досягти.

Але бувають ситуації, коли нічого не залишається, окрім надії. Якщо син на війні, друг зникає безвісти, ти робиш усе, що можливо, але ситуація не змінюється, - надію складно відключити.

Надії є місце в цьому світі, адже вона формує прагнення. У ній ми концентруємо те, що дуже хочемо отримати. Головне - при цьому ще діяти, а не тільки покладатися на випадок і удачу.
Віка Степаненко
Для публікації коментарів потрібно авторизуватись!
Через соцмережi
Через пошту
Ви
укр
рус
© 2018 «Йод.Медia». Всi права захищенiРозроблено у Wander Black
Ми збираємо і використовуємо cookie, для того щоб формувати достовірну статистику та робити контент цікавішим для кожного з наших читачів. Що таке cookie-файли, як їх ввімкнути/вимкнути, ви можете прочитати тут.Редакція шанує авторське право, тому, якщо хочете передрукувати будь-який наш матеріал, напишіть нам сюди.
Пошук
Увiйти
Через соцмережi
Через пошту