Соцмережі школярів 90-х: анкети, наліпки "Турбо" та вирізки з газет

7 хвилин ностальгії для тих, хто був дитиною у 90-ті, і 7 хвилин подиву для тих, хто з 2000-х. "Йод" знайшов на антресолях своїх батьків артефакти, які замінювали нам соціальні мережі.

У 2000-і нам здавалося, що за 90-ми ми не будемо сумувати більше ніколи. Але мас-маркет знову завалений футболками з "Титаніком" і героями "Беверлі-Гіллз", а в тих же потворних "велосипедках" ходять не тільки на фізкультуру, а й на вечірки.

Та й мегахітовий серіал "Дуже дивні справи" - теж продукт ностальгії за безінтернетною юністю. Адже його герої - останнє американське покоління школярів, у яких не було комп'ютерів, зате було вдосталь часу, щоби долати чудовиськ - вигаданих і справжніх.

І одна з героїнь того часу - я. Перша соціальна мережа в світі з'явилася лише у 1999 році, а про інтернет українські школярі 90-х знали тільки з чуток і не зовсім розуміли, що конкретно з ним можна робити. Тож тепер, 25 років потому, про однокласників і наші відкриття мені нагадують не спогади у Фейсбуці, а товстий червоний зошит на 48 сторінок, величезна коробка листів і тека з газетними вирізками.

Фото: Йод

Заповни, будь ласка, анкету

"Писал не писатель, писал не поэт, писала девчонка 11 лет"

Нині школярі починають знайомство з питання: "Скільки у тебе фоловерів в Інстаграм?", а у 90-ті шкільним мірилом популярності були "анкети". На перший погляд, просто зошит з опитувальником: "Коли у тебе день народження?" (Ось тобі і заміна гугл-календарю!), "Як називається твій улюблений фільм?" І, о інтрига, "Чи зустрічаєшся ти вже з хлопчиками?"

Уся хитрість була в деталях. Першими заповнювати анкету довіряли найпопулярнішим дівчаткам у класі, а особливим шиком було "оживити" її кольоровими та блискучими гелевими ручками!

Даремно, що серед хлопців не було популярно заповнювати анкети. А якби вони це зробили, чимало б дізналися про симпатії всіх дівчат школи. Втім, були і винятки.

Діма прийшов до нас тільки в 6-му класі і до анкет ставився демократично. Проблема виникла, коли про це дізналися інші пацани і влаштували йому бойкот - за те, що займається неналежною "справжньому" чоловікові справою.

Фото: Йод

Пісенник: хочу тебе сьогодні "вирізати"

Щоби дізнатися про улюбленого артиста все, більше не треба заходити на сайт або, простигосподи, купувати газету.

Достатньо підписатися на його сторінку в Інстаграмі і кумир у своїх постах і сторіз розповість навіть більше, ніж хотілося про нього знати.

А от двадцать років тому інформацію про улюблених "зірок" доводилося збирати по крихтах, прочісувати газетні кіоски та бібліотеки, скуповувати або копіювати видання із жаданими інтерв'ю та складати їх у спеціальну паперову теку на зав'язках. Є в цьому і один "плюс": серед цих вирізок можна знайти фото та відверті зізнання, які нині ретельно приховує Гугл і самі знаменитості.

У мене в архівах теж знайшовся компромат на одного з героїв нової української політики. Це зараз молодий рок-ідол дає інтерв'ю тільки на інтелектуальні теми, а років 20 тому не соромився позувати для обкладинок з коханою жінкою, переодягатися в самурая і розповідати навіть про особисте.

Фото: Йод

Листи: ваше повідомлення буде надіслано… за два тижні

Зараз можна за 10 хвилин і посваритися, і помиритися у вайбері з другом, який живе в іншій точці земної кулі. 15-20 років тому відповіді на лист двоюрідного брата з Вінниці можна було чекати місяцями. Просто тому що скриня, куди ти кинула конверт, розташована дуже далеко від жвавих вулиць. Тому поштова машина вирішила: сюди можна більше не заїжджати. Хтозна, скільки фатальних емоційних рішень, планів і мрій назавжди поховала відсутність сумління в українських листонош?

Полум'яна дружба по переписці не оминула і мою подругу Віку. З літнього табору вона привезла адресу дуже гарного хлопчика Сашка з родимкою на щоці. Але, як виявилося, справжній відмінниці дуже складно абстрагуватися від пройденого матеріалу, якщо в листі близько 50-ти граматичних помилок.

Віка ридала декілька днів, але написати відповідь так і не змогла. А ось зараз прірву між ними цілком міг би скоротити автокоректор у Ворді.

Фото: Йод

Газети: привіти замість статей

Як і тепер, листуватися можна було навіть із зовсім незнайомими тобі людьми. Тепер для пошуків таких нам, на щастя, не потрібні посередники. Треба хіба що зареєструватися в будь-якій соціальній мережі. А в 90-і цю роль брали на себе газети.

Сторінки з листами читачів були розраховані не тільки на самотніх пенсіонерів, а й на молодь, яка виливала душу на найрізноманітніші теми - від нового альбому Земфіри до громадського протесту. Долучитися до спілкування можна було, написавши в газету, або залишивши наприкінці листа адресу.

Для нас з подружкою такою платформою стала рубрика "самописка"  в газеті "Арт-мозаїка". Написати комусь із учасників ми так і не зважилися, зате стали завсідниками читацьких зустрічей - "просунутої", як ми тоді вважали, тусовки молоді. Як інакше, в ті часи підлітки з простих сімей дізналися б, хто такий Чак Паланік і чому його всім потрібно читати? А замість нового альбому "Руки вгору" скинулися на касету Radiohead?

Колекції наліпок: замість емоджі - "Барбі"

Емоджі, гифки та інші засоби візуального самовираження в 90-і замінювали наліпки.

Повна колекція "Турбо", "Барбі" або "Елен і друзі" могла сколотити тобі непоганий соціальний (і не тільки!) капітал у новому класі. Адже на найрідкісніші з цих картинок полювали всі діти країни. Особливим шиком було - не здувати з них пилинки, а ліпити на обкладинки щоденників, зошитів і підручників, демонструючи свої смакові переваги та навіть певну першість.

Мама досі не може забути захововану під ліжком коробку, повну жуйок "Елен і друзіі" без обгорток. Я, як завзята фанатка серіалу, просто не могла не спустити всі видані на літо кишенькові гроші, щоб купити цілий блок. А хто пам'ятає їхній смак і консистенцію - зрозуміє, що швидко все зжувати було неможливо.

Фото: Йод

Щоденник: замість тисяч фоловерів - пара-трійка близьких друзів

У сучасному світі результат твого самовираження за лічені години може стати надбанням Ютуб або Інстаграма. У 90-і плоди твоєї творчості (найчастіше навічно) залишалися на сторінках товстого зошита або затертої до дірок аудіокасети, з якої раніше віщав улюблений співак твоєї мами.

Своїми думками, віршами і ідеями ми ділилися не з тисячами підписників у Фейсбуці, а з двома-трьома найближчими друзями. Розповідати лише про свої успіхи тоді ще було не в моді. Тому ми просто робили депресивні замальовки, записували туди слова найулюбленіших пісень і свої перші вірші.

Нещодавно і я знайшла у себе такий зошит. Не буду приховувати: мені пощастило, що справа обійшлася без зайвої публічності. І мої перші вірші читали тільки найкраща подружка і мама. Тому у швидкої інтернет-слави є і свої "мінуси". Років 10 потому за неї може стати дуже соромно...

Фото: Йод

P.S🌞

Мій дитячий архів "скарбів" займає кілька полиць у батьківському домі. А всі спогади за останні 15 років - саме тоді у мене з'явився перший комп'ютер - вміщуються на одному жорсткому диску. Що буде, коли підросте моя дочка, я поки що не уявляю. Але, сподіваюся, вона не зможе сказати, що без Ютуб нам жилося нудно.

🐱‍🐉🐱‍🐉🐱‍🐉

Відсьорбни скоріш 100 грам – і мерщій у Телеграм!

Ти не п'єш? Кури бамбук – і скоріш до нас в Фейсбук!

Ольга Ліцкевич
Для публікації коментарів потрібно авторизуватись!
Через соцмережi
Через пошту
Ви
Увiйти
Через соцмережi
Через пошту